Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Євген Винарчук відслужив рік в АТО та працював на різних цивільних роботах. У перший же день повномасштабного вторгнення він вступив до лав ЗСУ та боронив Київщину, а потім Бахмут та Серебрянський ліс. Захисник загинув коли прикривав евакуацію поранених побратимів.
Про життєвий шлях Євгена Вільному радіо розповіла його дружина Ольга Винарчук.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Чоловік народився 9 травня 1982 року в селі Соколівка Жашківського району Черкаської області. Після школи закінчив Сумський національний аграрний університет за спеціальністю менеджмент. Водночас працював у місцевому МакДональдзі.
“Ми як раз і познайомились, коли ще навчилися в університеті, та обидва працювали у МакДональдзі. Загалом я там відпрацювала 10 років, а він 15. Його підвищували, і він був менеджером дільниці”, — говорить дружина.
Однак цивільну роботу перервав початок війни з Росією. З 12 березня 2015 року по 31 березня 2016 року Євген Винарчук боронив державу на Луганщині та Донеччині під час АТО.
“Коли він був в АТО, зателефонував мені одного разу та сказав, що на них під Мар’їнкою їде колона танків, тому: “ймовірно, ти мене чуєш в останній раз”. Поклав слухавку, а я приймала як раз іспити (бо працюю викладачкою) і ледве не втратила свідомість, але Слава Богу — перетелефонував через 10 хвилин та сказав, що танки звернули перед їхніми позиціями, і це їх врятувало”, — згадує співрозмовниця.
Після повернення з АТО Євген закінчив виш та працював фахівцем у “Київводоканалі” до відкритого вторгнення росіян.
“Займався нюансами щодо квартирних перерахунків та інших проблем споживачів. Він кар’єрист — починав з початкової ланки та підвищувався. Чоловік був відповідальним та доброзичливим. Він присвятив велику частину свого життя роботі, не кожен такий шлях обрав би”, — додає Ольга.
У 2017 році у подружжя з’явився син. Вільний час чоловік присвячував виховуванню дитини, а також займався бджолами.
“Мій батько пасічник, і чоловік допомагав йому, і батько багато чому навчив його. Він цікавився й особливо багато допомагав у сезон”, — уточнює жінка.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Євген Винарчук у перший день записався добровольцем у 112 бригаду Київської територіальної оборони.
“Оскільки він мав бойовий досвід — не чекав повісток, а одразу пішов разом з іншими хлопцями, з якими служив під час АТО. Тільки ми вранці почули вибухи, і він сказав: “Пакуй мій військовий рюкзак”, — говорить вдова.
Винарчука зарахували стрільцем у піхоту в званні молодший сержант. Позивний він собі обрав за своєю першою роботою — “Біг-Мак”.
“Позивний був унікальним, бо пов’язаний із його першою роботою, першим коханням і започаткуванням сім’ї. Спочатку він в нас вулиці патрулював, проспект Червоної Калини, де шукали диверсантів. Потім їх відправили на навчання, а згодом під Київ боронити Броварський район. Якось волонтер подарував їхній бригаді прапор з написом: “Бог любить піхоту”, — згадує Ольга.
Після Київщини військовий побував на різних гарячих ділянках фронту, серед яких був й Бахмут. Під час служби захисник неодноразово діставав поранення. Одне з них було особливо тяжким.
“Неподалік від Бахмута чоловік був поранений в руку, один з осколків влучив йому у скроню, і він міг навіть списатися. Ще один з осколків влучив йому у спину. Його стримав бронежилет, але удар був такий, що він не міг ходити. Також був поранений побратим ще, і вони разом з хлопцем відповзали, чоловік йому допомагав. Їх тоді врятувало, що від обстрілів загорілася суха трава, був дим і їх не могли розгледіти з дронів серед трупів. Пізніше його питали про списання, але він відмовився. Сказав: “Я не можу залишити хлопців, які залишились на позиціях”. Тому він не подавався на ВЛК, а одразу після реабілітації повернувся у бригаду”, — розповідає Ольга.
Останнє бойове завдання Євгена було у Серебрянському лісі поблизу села Діброва на Луганщині.
“Загинув він під час подвигу. Йому сказали відступати, а він бачив, що на позиції було багато поранених хлопців, яких почали евакуювати. Тому він вів бій, щоб евакуація могла відбутися. Тобто собою прикривав відхід поранених. Хоча в евакуаційну машину все ж влучили росіяни, але основну масу змогли тоді евакуювати. Тоді сталося пряме влучання в окоп, де був чоловік, і він одразу загинув”, — говорить вдова.
19 червня 2023 року бійця визнали безвісти зниклим. Йому було 37 років.
“Мене він попереджав, що якщо телефонує — слід обов’язково брати слухавку, бо це може бути його останній дзвінок. І найважче те, що 16 червня він мені дзвонив з окопу. Але я не змогла взяти слухавку, і виявилося, що цей дзвінок був останній. Я думала ввечері зідзвонимось, хоча знала, що треба відповідати на кожен дзвінок, але я більше не змогла йому дотелефонуватися. Скільки б не намагалась! Поки мені не принесли сповіщення з ТЦК”, — з важкістю говорить дружина.
Тіло Євгена родині повернули тільки через 9 місяців після загибелі.
“Десь через пів місяця його тіло передали раш*сти під час обміну. Однак він й далі був у статусі безвісти зниклий. Пів року йшли ці експертизи, й тільки після 9 місяців нам сказали, що є збіг ДНК по тілу. Він був у морзі Бучі, звідки ми його й забрали”, — згадує співрозмовниця.
Поховали бійця у лютому 2024 року на Лісовому кладовищі в столиці.
Військового посмертно нагородили “Золотою зіркою”.
“Ми разом прожили 17 років! Він був дуже добрим, завжди доброзичливий, приходив всім на допомогу — дійсно щирий українець. Він навіть на агресію завжди відповідав доброзичливістю. Коли він бачив десь на ринку кішечку чи собачку — завжди купляв якийсь чебурек та годував їх. В армії його теж тільки позитивно згадували, бо він задавав “драйву” та співав пісні українські, коли вони їхали в окопи. А усі ж похмурі їдуть, бо не знають чи повернутися взагалі, але у такі моменти співали разом з ним та настрій покращувався у всіх”, — ділиться дружина.
У захисника залишилась дружина, 7-річний син Нараз та мати з сестрою.
Світла пам’ять.