Один нещасний випадок у тренажерному залі ледве не позбавив життя 18-річного атлета Ярослава Коюду. Та замість того, щоб зав’язати зі спортом, хлопець обрав інший його вид і тепер вже як академічний паравеслувальник здобуває перемоги на міжнародному рівні. Журналісти Вільного радіо побували на тренуванні Ярослава та поговорили з ним і його тренером про підготовку до Паралімпіади-2024, пошук сил і натхнення та способи використати страх на свою користь.
На березі Дніпра пахне лататтями, вода плескається, а очі хочеться прикрити від сонячних відблисків на річці. Такий вигляд бачить Ярослав Коюда перед кожним тренуванням. Разом з тренером він тягне човен до води.
Опустивши човен на воду, Ярослав знімає протез, разом з напарницею сідають туди та копошаться в останніх приготуваннях. Вони відпливають та доволі швидко стають такими маленькими, що камера не в змозі їх розібрати.
Нас кличуть наздоганяти їх на човні, в якому веслувати не доведеться, адже прогулянка водою буде не короткою і треба угнатись за чемпіонами. Різкий старт і ось ми несемось водами широкого Дніпра. Так вдасться лише спостерігати. А щоб поговорити і розпитати про все побачене — чекаємо фінішу.
Ярослав Коюда народився і виріс у Слов’янську. Половину свого життя 36-річний чоловік присвятив водному спорту, яким займається професійно.
Свій спортивний шлях Ярослав починав з важкої атлетики. Одного дня юнак займався зі штангою, і під час чергового підходу вдарився ногою об металевий гриф.
“З’явився невеликий наріст, і воно почало прогресувати. Я звернувся у донецьку клініку. Після здачі аналізів сказали, що це злоякісна пухлина, і треба її видаляти. Прооперували, видалили. Але за рік стався рецидив, пухлина знову почала рости, пустила метастази, і довелось видаляти ногу”, — розповідає спортсмен.
На той момент хлопцю було 18. Як забій призвів до таких серйозних наслідків — не знають навіть лікарі, стверджує Ярослав. Але цю втрату він пережив і знайшов сили рухатись далі.
“Я точно можу сказати, що це мене дуже змінило на краще. Після цього я змінив ставлення до людей, до життя і став добрішим”, — ділиться Ярослав.
Крім того, хлопець не облишив спорт. Навпаки, став приділяти йому весь свій вільний час.
“У мене є друг, багаторазовий призер паралімпійських ігор Сергій Кліпперт. Він дізнався, що в мене сталась неприємність, зателефонував та запропонував спробувати параплавання. Так я прийшов на тренування”, — згадує Ярослав.
Перші кроки у професійному спорті Ярославу допомагали робити заслужені тренери України Андрій та Світлана Казначеєви.
“Це дуже гарні люди. Вони мені дали потужний старт, витривалість та силу”, — ділиться паравеслувальник.
Андрій Казначеєв у розмові з нашими журналістами тепло відгукується про Ярослава як про здібного вихованця. Ці часи пригадує й інший паралімпієць Андрій Трусов.
“Коли я почав тренуватися, він ще трохи плавав у Слов’янську, але вже завершував кар’єру у параплаванні”, — говорить Андрій Трусов.
Коли Ярославу був 21, він поїхав на змагання у Крим, де на нього звернув увагу тренер Юрій Бондаренко. Він шукав людей для академічного паравеслування та запропонував Ярославу спробувати. Той погодився й не пожалкував.
“Якщо ви спитаєте, чому не параплавання — бо це “молодий” вид спорту, ним треба займатися з дитинства. А я туди прийшов дуже важким після штанги, як трактор”, — сміється чоловік.
Та все ж досвід плавання, додає Ярослав, пішов йому на користь та допоміг стати вправнішим веслувальником.
“У мене з плаванням з’явилося відчуття води. Це можна поставити в один ряд: сила, розум та відчуття води — ці компоненти нерозлучні. Є багато сильних спортсменів, які не вміють використовувати свої дані. Вони веслами махають, як ложками, а човен стоїть на місці, тому що у них немає відчуття води. Вони не чіпляються за воду, а розривають її, — каже Ярослав.
База, де тренують паравеслувальників, розташована у Дніпрі, адже однойменна річка добре підходить для маневрів на човнах. Тож згодом Ярослав перебрався жити у це місто.
“Тут гарне місце для тренування: є тренувальний канал, канал для перегонів, усе необхідне. Нам же штучний басейн не підійде, як у плаванні, — в нас великий човен, і для нього потрібне місце”, — пояснює спортсмен.
Відео: Вікторія Журавель/Вільне радіо
За свою кар’єру Ярослав Коюда вже здобув вісім призових місць на міжнародних змаганнях. 2022 року він став чемпіоном світу та чемпіоном Європи з академічного паравеслування.
Та зупинятись на досягнутому спортсмен не збирається: своєю наступною ціллю він називає медаль на Паралімпіаді. Найближчі ігри проходитимуть з 28 серпня до 8 вересня цього року в Парижі. До них Ярослав готується у другому класі та виступатиме у парі.
“У нас є “четвірка”, “двійка” та перший клас. Вони (ці градації, — ред.) йдуть за ступенем ураження здоров’я. Мінімальне ураження — це “четвірка”, потім є мій клас, де [у спортсменів] немає ноги вище коліна або двох ніг до коліна. Перший клас — це ураження спини та інші важкі проблеми”, — пояснює спортсмен.
Човен, на якому виступають Ярослав і його напарник або напарниця, важить 37 кілограмів. Виступати на орендованому забороняють правила змагань, тож доводиться возити човен із собою країнами.
До змагань паравеслувальники готуються по-різному, хоча й дотримуються загальних правил. У кожного є свій неповторний стиль веслування, зазначає чоловік.
“Якщо взяти всіх у нашій команді, то всі будуть гребти по-різному. Свій стиль я напрацьовував 10 років, і він постійно змінювався. Якщо взяти початок моєї кар’єри та зараз, то я веслував зовсім по-іншому. Я ніколи не боюся пробувати щось нове та експериментувати. Мені це цікаво, я отримую кайф від цього і тому росту”, — стверджує спортсмен.
Ярослав тренується з парними, тобто двома, веслами. Також буває розпашна гребля, коли замість двох весел є одне велике. А ще є рульна гребля, коли один із членів команди керує іншими.
“Я гребу у парній двійці на два весла (у човні два спортсмени й кожен має по два весла, — ред.), і я маю таке почесне звання як “гребний”. Тобто я задаю темп та даю розкладку по всій дистанції. На мені лежить відповідальність, де мені збавити, а де слід додати”, — пояснює паравеслувальник.
Човен Ярослава завжди супроводжує на катері його тренер В’ячеслав Загреба, який слідкує за технікою спортсмена. В’ячеслав — головний тренер збірної України з параканое та байдарок. Ярослава Коюду він тренує вже 5 років, а загалом у спорті він з 1988-го.
Окрім вправ із веслами, у розкладі Ярослава є й регулярні тренування у спортзалі.
“Це загальна фізична підготовка, особливо кросфіт, вправи зі штангою. Загалом у мене 10 тренувань на тиждень. У четвер та неділю по одному тренуванню, понеділок вихідний, а в інші всі дні по два тренування на день. Це тренування техніки греблі, де ми відточуємо технічні навички, та силові тренування”, — перелічує Ярослав.
Відновити сили за один вихідний практично неможливо, зізнається спортсмен. Фізично відпочити можна хіба під час маленьких відпусток.
“Професійний спорт — це не для здоров’я, це всупереч йому. Люди, які займаються професійно циклічними видами спорту, такими як лижі, гребля, — вони ж заручники спорту. Тому що сердечний м’яз завжди у роботі. Потім неможливо лягти на диван та дивитися телевізор. Треба хоча б займатися у басейні, на велосипеді, бігати, інакше серце скаже: “До побачення, Євробачення”, — сміється паравеслувальник.
Утім, додає, що до такого ритму життя давно звик і без нього вже не може.
“Якщо приїжджаю на змагання, то завжди викладаюсь на повну. Ти коли перегинаєш палку, то отримуєш дофамін, окситоцин, і тебе потім вирубає у сон добряче”, — говорить Ярослав.
Аби здобути право на участь у Паралімпійських іграх, спортсмен зі Слов’янська тренувався багато років.
“Паралімпійські види спорту мають шалену конкуренцію у світі. Для того, щоб завоювати медаль на чемпіонаті світу чи Паралімпійських іграх, потрібно пройти дуже складний шлях, і найнебезпечніше тут — немає гарантії на результат. Ярослав для участі у Паралімпіаді пройшов довгий та складний шлях”, — зазначає тренер Ярослава В’ячеслав Загреба.
Водночас каже він, нагороди й визнання важливі не лише для спортсмена чи його тренера. Здобутки Ярослава та інших українських спортсменів додають нашій країні престижу на міжнародному рівні.
“Я вважаю, що спорт — це другий фронт, на якому ми маємо показувати себе, підіймати прапор у різних куточках світу та співати наш гімн. Це має високий вплив на думки людей у світі, які приїжджають на змагання. Потім люди з Австралії, Південної Америки, Європи, Африки повертаються додому та розповідають, що українці здобули медалі”, — розмірковує тренер.
Спортсмен зізнається: під час змагань він досі хвилюється за результат, але це відчуття він навчився використовувати на свою користь.
“Якщо страх є — треба це визнати, і він тобі допоможе. Страх — це енергія, яку можна правильно спрямувати на тіло, і це зробить тебе сильнішим. Якщо ти будеш боротися з цією емоцією, то вона просто тебе роздавить, пережує і викине. Все, на старт можна й не йти вже. В мене колись таке було”, — ділиться досвідом Ярослав Коюда.
Боротися з хвилюванням допомагають і сеанси медитації.
“Іноді може бути таке, що домовитися з собою не вдається. Чому так буває? Тому що зі своєю свідомістю треба працювати та керувати нею. Це все приходить під час медитативних практик. Я можу уявити свої м’язи та наказати їм розслабитись — мені це допомагає. Ось я бачу, що в мене стиснулися плечі, трапеція — я спрямовую свою увагу туди та кажу їм: “Розслабтесь!”, — описує спортсмен.
Часом впоратися зі страхом поразки допомагає розмова з тренером.
“Коли він хоче, я завжди відкритий до спілкування. У нас було багато моментів спілкування за день, за два, за годину, за хвилину до старту. Можемо обговорити наших суперників, підготовку — що зробили якісно, а що ні. Зазвичай розробляємо тактичні плани на фінальні заїзди”, — говорить В’ячеслав Загреба.
Втім, з медаллю чи без, будь-який результат важливий, наголошує тренер, адже знає, що його підопічний завжди викладається на повну.
“За останні роки співпраці з Ярославом я можу пишатися всіма його перегонами. Він дуже старається на змаганнях, бо віддається на них. Бувають там треті, четверті місця, але за нього не соромно, тому що він віддає усі свої сили”, — говорить В’ячеслав Загреба.
Ярослав стверджує, що під час відкритої війни упередженого ставлення до себе від іноземних спортсменів не відчуває. Натомість є ті, хто пропонує свою підтримку.
“У мене є суперник з Італії, і коли почалася повномасштабна війна, він мені одразу зателефонував та запропонував переїхати до Італії й там тренуватися. У Британії також суперник пропонував допомогу”, — згадує спортсмен.
Підтримку паравеслувальник знаходить і серед українських колег. Данило Чуфаров (герой нашого першого матеріалу з цього циклу), який знає Ярослава Коюду не один рік, називає його взірцем наполегливості.
“У нього непогано виходило у параплаванні, особливо враховуючи, що цим треба займатися з дитинства, а він у зрілому віці прийшов. Я впевнений, що його цілеспрямованість привела б до успіхів і у плаванні, але дуже добре, що він відкрив для себе веслування. Він тепер у нашій країні в цьому виді спорту один із найкращих і є прикладом для інших”, — підкреслює Чуфаров.
Нагадаємо, у першому репортажі цього спецпроєкту ми поговорили з маріупольським плавцем Данилом Чуфаровим про підготовку до Паралімпіади-2024. У третій частині нашого циклу, яка вийде зовсім скоро, на вас чекає розмова з плавцем із Миколаївки Андрієм Трусовим про перешкоди на шляху до перемог.
Робота над цими проєктами стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.