Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Валентина Оліферчука з Волині. Протягом служби захисник боронив Донеччину на Вугледарському, Лиманському й Покровському напрямках, допоки не загинув під час російського штурму.
Про Валентина Оліферчука Вільному Радіо розповіла його дружина Наталія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Валентин Оліферчук народився 24 листопада 1976 року в селі Скреготівка на Волині. Він був молодшою дитиною в сім’ї: мав старших сестру й двох братів, з якими любив ходити за грибами та грати в хокей саморобними ключками. Але не лише цим запам’ятали хлопця в рідному селі. Там ще за СРСР помічали його патріотизм і прагнення до справедливості.
“Під час навчання у школі його взяли в жовтенята, але він ніколи не носив галстук й одного разу навіть прийшов на лінійку зі значком тризуба. Звідки він у нього взявся, було незрозуміло, але після цього його матір викликали до школи. У 15 років, попри ризик отримати покарання, він уперше підняв синьо-жовтий прапор у рідному селі. Це був його перший крок у боротьбі за свободу”, — розповіла дружина Валентина Наталія.
Після завершення Грем’яченської середньої школи хлопець планував продовжити навчання в Клеванському професійно-технічному училищі як тракторист-машиніст широкого профілю, але йому довелося відкласти вступ на рік через аварію. Після лікування Валентин все ж здобув освіту, а потім пішов до армії. Там через обмеження за станом здоров’я він служив у будівельних військах. З цією професією потім і пов’язав життя.
“Близько дев’яти років він пропрацював у будівельній фірмі в Ужгороді. Приїжджав додому якусь роботу виконати, а потім знов їхав. У селі він побудував власний будинок. Він з дитинства любив майструвати, тож завжди знаходив роботу своїм рукам. Ні в домі, ні в господарстві не було такого, чого він не міг би полагодити чи зробити”, — каже Наталія.
Під час роботи в будівельній фірмі між поїздками до Ужгорода Валентин Оліферчук по-справжньому познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Пара бачилася ще в школі: тоді молодшій на вісім років Наталії ще зовсім не подобався старшокласник на милицях. Але, подорослішавши, якось на сільській дискотеці дівчина подивилася на хлопця по-новому.
“Знаєте, він був такий лідер. Одразу мені сподобався”, — згадує жінка.
У 2001 році пара побралася. Того ж року в молодят народився син Дмитро, а ще за рік — Ілля. Наталія розповідає, що Валентин хотів синів, адже мав лише племінниць. Та чоловік дуже любив дівчат і потім з радістю бавив уже їхніх дітей. Останніми роками Валентин мріяв про рідних онуків.
“У нашій пам’яті він залишився усміхненим і люблячим чоловіком та батьком. Любив жартувати, був душею компанії, а ще йому дуже подобалося приймати гостей. Він любив, коли вся родина збиралася разом за одним столом. Маленькі діти племінників згадують його й досі, бо дуже любили з ним гратися. Він завжди знаходив для них час і умів подарувати щиру радість”, — ділиться спогадами Наталія.
Коли почалося відкрите вторгнення, жителів Скреготівки попросили зібрати речі — раптом доведеться йти на війну. Саме так і зробив старший син Валентина Оліферчука Дмитро, який успадкував батьковий характер. Та чоловік зупинив хлопця й натомість сам долучився до ЗСУ.
“Коли син зібрав речі, я плакала й просила його не йти на війну, але він уже все вирішив. А Валентин просто зайшов увечері до його кімнати, взяв ту сумку й сказав: «Дякую, що зібрав мені речі. Запам’ятай, що в тебе є батько. Спочатку піду я, а потім, якщо треба, вже ти». У нього тоді вже була повістка і він навіть не думав ховатися”, — розповідає Наталія.
Після двох місяців навчання військовий поїхав на фронт. У лавах 68-ї окремої єгерської бригади з лютого 2023 року він брав участь у боях поблизу Вугледара. За пів року Валентина направили на Куп’янсько-Лиманський напрямок, де він отримав берет воїна-єгеря.
Про війну захисник родині майже нічого не розповідав. Навіть у відпустках він постійно телефонував побратимам. Дружина військового згадує, що Валентин був командиром відділення й мав у підпорядкуванні багато молодих хлопців, про яких завжди піклувався і яких оберігав.
“Побратими розповідали, що він турбувався про них як батько. Коли потрапив на війну, одразу став годувати хлопців. Через це йому навіть дали позивний «Повар». Взагалі він і на роботі любив куховарити. На Закарпатті йому дуже сподобалася місцева кухня й особливо бограч. То хлопці йому начистять картоплі, а він готує”, — каже дружина.
У березні 2024 року рідні оформили Валентину Оліферчуку відтермінування від служби за сімейними обставинами, бо 90-річний батько захисника хворів на важку форму деменції. Але тоді військовий служив на Покровську напрямку й бачив, наскільки важкі там бої. Він відмовився залишити побратимів і продовжив боронити Донеччину.
У травні 2024 року Валентин довго не виходив на зв’язок із родиною. Дружина захисника знала, що на Покровському напрямку тривають масштабні російські штурми, тож тиждень чекала його з позицій. Та замість радісної звістки жінка отримала іншу — Валентин зник безвісти.
Рідні шукали військового, як могли: співпрацювали з координаційним штабом і моніторили російські сайти. 30 червня вони знайшли його ім’я на одному з таких ресурсів у списках загиблих. На підтвердження цього росіяни надіслали Наталії військовий квиток Валентина. Тіло військового було в них.
“Побратими казали, що він витягнув пораненого, а сам повернувся на позицію. Виявилося, що він загинув 2 травня. Але ми не хотіли вірити в це, хоча росіяни вже писали, коли відбудеться обмін. Це сталося 2 серпня. Збіг по речах був одразу, але він був у такому стані… Експерти сказали, що він місяць пролежав на полі бою. Тому ми чекали на результати тесту-ДНК”, — розповіла Наталія.
У листопаді 2024 року дружині військового повідомили про збіг за ДНК. Поховали захисника на кладовищі в його рідному селі, посеред лісу, який Валентин дуже любив.
У пам’ять про військового рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна пам’ять.