Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Микола Михайловський. Хлопець зі шкільного віку прагнув служити в ЗСУ та здійснив свою мрію після повноліття. Захисник боронив Авдіївський та Лиманський напрямок, а потім звільняв Харківщину. Саме він підіймав український прапор над звільненою Балаклією.
Про життєвий шлях Миколи Вільному Радіо розповіла його мати Любов Янішена.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Микола народився 14 грудня 2003 року у селі Біла Кам’янець-Подільського району, але все життя прожив у районному центрі. Ще у школі він марив службою в армії.
“Його старші брати вже служили, і він теж казав, що стане військовослужбовцем. Він хотів тільки у 80-ту бригаду ЗСУ. Тому мав плани після школи підписати контракт та одночасно вступити до академії Гетьмана Сагайдачного. У нас вдома всюди були берці — як побутове взуття вже, а форма була буденним одягом”, — говорить мати.
Юнак закінчив 11 класів, склав екзамени і зібрався вступати у ЗСУ.
“Йому пророчили сильного програміста — дуже йому вдавалася ця справа. Сам писав програми, і йому це легко давалося. Але коли пройшов випускний і він повернувся додому, сказав: “Я не знаю, нащо мені те ЗНО. Я не буду нікуди вступати — я йду служити””, — ділиться Любов.
У вільний час хлопець вивчав військову тематику — читав про історію та зброю. Та й не забував про розваги.
“Він дуже любив грати у танчики. Всю ніч міг сидіти та грати в них. Я його питала: “Воно тобі в житті знадобиться?” З’ясувалося, що знадобилося — в армії потім швидко підхоплював усе завдяки тим знанням. У настільний теніс грав. Взагалі спортивний дуже був. У 15 років уже пішов на підробітки, щоб допомагати мені. Він друзям завжди допомагав — міг о 3-й ночі зірватися та поїхати до друга, який був у неприємній ситуації”, — говорить мати.
На службу мати не хотіла відпускати сина, тож вони сварились.
“Я навіть ID-картку його сховала, але йому у військкоматі допомогли її відновити. Він декілька разів приносив папірці, які я мала підписати, щоб йому дозволили вступити в армію, але я кожного разу рвала їх. Одного разу він прийшов вранці разом із військовим комісаром нашим і зі сльозами на очах казав, що я руйную його плани та мрію. Він великий — 194 сантиметри, але плакав, як мала дитина. Тоді мене дотисли його сльози, і я все ж підписала дозвіл на контракт”, — з важкістю згадує мати.
Так, закінчивши школу у травні 2021-го — у грудні Микола вже був у лавах ЗСУ. Одразу після повноліття. Хлопець побув з близькими на новорічні й різдвяні свята і потім пішов на ВЛК.
“Тоді він зібрав речі та поїхав на Житомирський полігон. Просив не проводжати його. Я не витримала та вибігла до ліфта, а він посміхнувся та помахав рукою”, — розповідає Любов.
Микола став гранатометником 80-ї бригади ЗСУ і до квітня 2022 року казав мамі, що знаходиться на навчанні.
“Обманював мене, казав, що малолітка та шмаркач, і його не відправлять. А насправді вже з 25 лютого відбув на фронт і зустрічав їх (росіян, — ред.) у Пісках під Авдіївкою. Поки одного разу я не набрала його і він випадково увімкнув відеозв’язок. Тоді я побачила, що всюди вогонь, а він весь у сажі. Я розгубилась і питаю: “Хіба у Житомирі так стріляють?”. А він помовчав деякий час та каже: “Я тебе тільки прошу, бабці не кажи, не хочу, щоб вона померла через мене”, — переказує мати.
Завдання Микола виконував на службі різні, які не були напряму пов’язані з його посадою.
“Він навіть на дронах працював — скидами. Ротний казав, що він гарним пілотом був і вибивав “страйки”. Їхня рота була як родина. Він і в штурми ходив, і машину навіть водив. Хоча у цивільному житті не вмів”, — додає Любов.
Після Авдіївського напрямку Микола разом з побратимами боронив Лиманський напрямок.
“Коли вони були на Донеччині, взяли якось полоненого. Трохи його потовкли, зв’язали та кинули. Коля ж побачив, що в нього кровотеча — мовчки пішов, узяв аптечку та наклав турнікет, перев’язав йому все та сказав: “На, телефон, подзвони мамі та скажи, що живий, щоб вона не плакала, як моя плаче”. У бою він ніколи не боявся. Завжди йшов першим і ніколи не заливав алкоголем стрес. Ротний казав, що він був на 100% надійним”, — говорить Любов.
Головною метою Миколи на службі було звільнити Харківщину. До її виконання він не збирався покидати ЗСУ. Коли у 2022 році проходила операція зі звільнення Харківщини, Микола, як наймолодший, підняв прапор над звільненою Балаклією.
“Він ще тоді на відео знімав прапор росіян і просив хлопців не поспішати палити його, бо хотів спуститися і сам спалити. Його знімали з дрона, і він на відео крикнув: “Ма, дивись, я підіймаю прапор над звільненою Харківщиною і підійму прапор над Кремлем”, — ділиться мати.
Після звільнення Балаклії Микола дістав поранення. Йому провели операцію, але деякий час він не відчував ніг.
“Він тоді сказав лікарям, що якщо не буде ходити — не телефонуватиме ні мені, ні дівчині. Мовляв: “Хай краще у будинок інвалідів заберуть”. Лікарка була шокована чути таке від молодого хлопця. Але все було добре, він почав відчувати ноги і в той же день подзвонив мені. Я, звісно, питала, чому від інших людей дізнаюся про його операцію. Він сказав, що не хотів, щоб хтось приїжджав”, — розповідає Любов.
Попри заборони медиків хлопець почав сам ходити у магазин, а потім вирішив повернутися на службу, не закінчивши реабілітації.
“Він мені написав: “Нікого не звинувачуй, я самостійно покидаю шпиталь, бо якщо не повернусь до своїх, буде багато загиблих”. Потім він обманув ротного, сказав, що його вже виписали, і повернувся на службу”, — переказує мати.
Хлопець загинув у ніч на 20 вересня 2022 року в Осколі на Харківщині.
“Коли він звільняв Оскіл, йшов першим по вулиці. Казав, що в нього дуже сильний ангел-охоронець. І коли одна жінка побачила його та зрозуміла, що це наші, впала на коліна, обіймала та дякувала йому. А він дуже соромився таких моментів”, — згадує мати.
Пізніше окупаційна армія вдарила ракетою “Іскандер” по позиції, де були Микола та його ротний. Обидва загинули на місці.
24 вересня захисника поховали на Алеї Героїв у Кам’янці-Подільському.
“Він був дуже відповідальний. Для молодшого брата був другим батьком. Він був з “правильних дітей”. Навіть не можу згадати, коли ми сварилися. Класна керівниця називала його кращим хлопчиком з кращими очима та посмішкою”, — ділиться Любов.
Хлопцю було 18 років. У нього залишилися мати, дівчина та четверо братів.
“В нього була дуже гарна дівчинка Ліза. Ми досі спілкуємось. Дуже шкода, що не встигли створити сім’ю. Він недоспівав, недожив та недокохав”, — говорить мати.
Світла пам’ять.