Підтримайте Вільне Радіо
З ліхтариками під вибухами, онлайн, у гімназії на новому місці та знову дистанційно у своїй школі. Так з початку повномасштабного вторгнення змінювались умови шкільного навчання Єгора й Таїсії Качур із Соледара. Разом з батьками після початку повномасштабного вторгнення вони евакуювались до Черкас, але після навчання в тамтешній гімназії повернулись на дистанційне навчання до своєї школи.
Чому родина зробила такий вибір в освіті дітей та що варто звернути увагу батькам в евакуації при виборі школи, в інтерв’ю Вільному Радіо розповіла мати школярів Наталя Качур.
— Пані Наталю, Ваша родина застала повномасштабне вторгнення у Соледарі. Коли Вам довелося поїхати з міста? В якому форматі працювала школа, призупиняли заняття?
— Мої діти встигли кілька років повчитися офлайн у Соледарі. Сину Єгору незабаром виповниться 17, він йде до 11 класу, доньці Таїсії — 14, вона йде до 9-го. На початок повномасштабного вторгнення у нашій соледарській школі №13 закінчували ремонт, її оновлювали. Вчителі сказали виїжджати, сказали, що уроки будуть онлайн.
Ми деякий час [після початку відкритої війни] залишалися у місті. Не було світла, діти навчалися з ліхтариками, під час тривог, з 18 була комендантська година, завдання доводилось писати наосліп, під час вибухів. Навіть важко згадувати, як проходило навчання. Але діти протримались. Так, це були і нервові зриви, і потім адаптація, здригалися вже в Черкасах від звуків грому, автівок. Консультувалися з психологами…Ми виїхали з Соледара у квітні 2022 року.
— Після евакуації, як відновлювали навчання? Одразу перевели дітей до місцевої школи?
— Ми виїхали до Черкас, бо звідти родом мій чоловік. Взяли маму, кішку, пару сумок — не думали, що це надовго… Спочатку діти довчалися онлайн в Соледарській школі. А у новому навчальному році пішли до місцевої гімназії. Але там не дуже сподобалось…
— Чому?
— Не всі вчителі розуміли, звідки приїхали ці діти. Потрібен був десь рік на адаптацію, але, на жаль, цю адаптацію ніхто їм не давав, одразу включили їх в роботу, дали повне навантаження. Наприклад, мої діти півтора роки не вивчали німецьку, бо вчителька з соледарської школи після окупації Маріуполя звільнилась і поїхала туди. Іншого вчителя просто не було. У гімназії сказали, що вони півроку можуть просто бути присутніми на уроках, але потім все одно мають складати усі контрольні.
Мої діти виїхали з регіону, де вже були вибухи, повним ходом йшла війна з 2014 року, ніхто не увійшов у наше положення, на жаль.
— А як щодо стосунків з однолітками? Чи вдалося знайти друзів на новому місці, в новому колективі?
— В класах їх сприйняли дуже добре, з дітьми потоваришували. У гімназії мали живе спілкування, їм не стільки хотілося перебувати на уроках, скільки спілкуватися з однолітками. Вийти погуляти з друзями, сходити в кіно, на вулицю або на майданчик. В евакуації у Єгора з’явились друзі, з якими навіть в тренажерку разом ходять, і на велопрогулянки. Один з друзів — фотограф і волонтер, то він і фотосесії друзям влаштовує.
У Таї також з’явилась подружка. Вона теж з Донеччини — з Парасковіївки. Це плюс.
Але за півроку навчання настільки засмутила дітей нова система, підхід вчителів до навчання, вони не хотіли навіть йти вранці в школу. Придумували усілякі відмовки: то погода погана, то в школі холодно, то тривога дуже часто.
— Тобто рішення повернутись на дистанційне навчання у соледарську школу приймали разом?
— Ми посиділи поспілкувались, і вирішили. До того я зверталась до класних керівників з проханням посприяти зменшенню навчального навантаження на період адаптації, але кардинально ситуація не змінилась. Могло бути таке, що якусь тему не пояснили на уроці, але давали завдання, тестування. Через півроку вони повернулись онлайн у тринадцяту школу [Соледара].
— Знаю, що деякі батьки навпаки незадоволені дистанційним навчанням, мовляв діти проводять багато часу за гаджетами, не вистачає соціалізації тощо. Розкажіть, чому для Вашої родини це підходящий вибір?
— Я вважаю, коли дитина навчається вдома, для батьків це — спокій, для дітей — задоволення. Під час війни на очному навчанні, коли лунає повітряна тривога, діти йдуть в укриття, потім телефонують вчителі, кажуть, заберіть, будь ласка, своїх дітей тільки під підпис. Але ж я на роботі, і я не можу відпроситись. Це ціла проблема, доводиться шукати інших батьків, які розпишуться за твою дитину, заберуть її.
Тому онлайн — зручний формат. Тим паче, в своєму колективі не потрібно звикати до нових умов. Хоча соціалізації звісно, не вистачає. Це мінус.
— А чого ще, на Вашу думку, не вистачає сучасним школярам?
— Це, мабуть, основне. Спілкування з друзями і однокласниками, які роз’їхались по країні і за кордон. Єгор і Тая досі згадують Соледар, хочуть туди повернутись. Ми розуміємо, що найближчим часом ніхто не повернеться, але тягне на рідну землю, в ту саму школу, в ті самі стіни, вони там зростали, отримали перші оцінки. Пам’ятають всіх вчителів.
Для школярів в евакуації треба організовувати якісь заходи, збираючи невеликі групи, де б вони могли б спілкуватися, помалювати, поробити якісь поробки. На одному онлайні життя не побудуєш.
Не вистачає спілкування і з вчителями. Діти бачать у вчителі авторитета, їм потрібна людина, яка буле не тільки навчати, а й стане другом. І тоді буде більше порозуміння, легше з предметом.
— Як плануєте подальше навчання для своїх дітей?
— Єгор пішов в 11 клас, Тая — в 9. У Таї мрія: піти після 9 класу в музичний коледж, бо вона в Черкасах навчається в музичній школі. Вони і в ансамблі співають, і їздять на виступи, записуються в студії. Їй це дуже подобається, в неї це виходить.
Єгор ще не визначився, куди хоче. Поки йому подобаються комп’ютерні науки, дизайн. Потім обере, я на дітей не тисну, я хочу, аби вони самі визначилися, ким вони хочуть бути. Бо багато хто зараз працює не за освітою, бо вчився там, де батьки наполягли.
— Якщо уявити ідеальну школу, якою вона мала б бути для Ваших дітей зараз?
— Під час війни я і не мрію про ідеальну школу. Ідеальна школа — це та, де дітям подобається, де є укриття, де проходять навчання в ігровій формі, а не просто лекція, щоб діти могли поставити питання, тоді буде будуватись довіра. Мені здається, треба більше інтерактивності в школах, щоб діти були зацікавлені туди ходити.
Бо часто школярі думають, що це “обязаловка” на 11 років і батьки просто змушують, а як там було добре розуміють вже пізніше. Бо, коли закінчиш, до школи вже не повернешся, не будеш бігати, розважатися на перервах.
— На що Ви б радили іншим батькам звернути увагу під час вибору: залишатися в своїй школі онлайн чи переводити дитину у місцеву в евакуації?
— Мені здається, що більшість батьків прийняли рішення залишитись в онлайн школі, бо ми переселенці і не можемо перебувати на одному і тому ж місці доволі довго. Наша сім’я за один рік змінила 5 орендованих квартир. Якщо підлаштовуватись, що школа має бути поряд, то це сильний стрес для дітей — кожного разу переводити зі школи в школу. Тому онлайн — оптимальний варіант, бо дитина залишається в своїй школі незважаючи на те, куди сім’я переміщається.
Вважаю, що батьки мають дивитись по своїй дитині, чи готова вона йти до нової школи, обговорити її бажання, її стан. Бо, якщо дитина не хоче, їй там буде некомфортно, буде все вигадувати, щоб туди не ходити.
Нагадаємо, з вересня уряд не фінансуватиме школи, де навчаються менше ніж 45 учнів. Чи закривати їх — вирішуватиме місцева влада.