Дим, кров і частини тіл — ось що побачив волонтер Богдан Зуяков після обстрілу Краматорського вокзалу три роки тому. Чоловік годинами виносив звідти поранених і загиблих, яких потім везли до лікарень. Тим часом в одній із них волонтер Руслан Степанов доправляв постраждалих до операційної: людей було так багато, що медики просто не встигали допомагати їм самостійно.
До третіх роковин трагедії своїми спогадами про той день Богдан Зуяков і Руслан Степанов поділилися з нашими журналістами.
8 квітня 2022 року близько 10:28 ранку балістична ракета “Точка-У” з касетними боєприпасами вибухнула над залізничним вокзалом Краматорська. У 2023 році загиблими вважали 63 людини, а пораненими — 150 людей.
Пізніше ці дані уточнювались. У 2024 році було відомо про 53 загиблих, серед яких 9 дітей, і 135 поранених, у тому числі 34 дитини.
Станом на квітень 2025 року, за даними СБУ, які Вільне Радіо отримало у відповідь на запит, загиблими внаслідок російського обстрілу вважаються 54 людини, серед яких 9 дітей, а пораненими — 135 людей, серед яких 32 дитини (раніше ми писали, що на момент виходу публікації відповідь на запит наші журналісти не отримали).
Напередодні обстрілу Краматорського вокзалу волонтер Богдан Зуяков бував там не раз: 6 і 7 квітня чоловік допомагав розвантажувати гуманітарну допомогу, яку привезли потягом. У ній було печиво, і волонтер видавав його людям, які очікували на евакуацію.
“[На вокзалі] було повно людей: усі перони заповнені, сама будівля теж. Також перед вокзалом було повно машин. Це найгарячіша ж фаза евакуації була, тож людей було дуже багато — сотні, тисячі. Усі села, міста, які евакуювалися, їхали до Краматорська. Кожен день там була метушня, ніби в мурашнику”, — розповідає Богдан Зуяков.
8 квітня, у день трагедії, волонтер знову мав розвантажувати гуманітарну допомогу біля колій приблизно за 100 метрів від самої будівлі. Три роки потому він уже не пам’ятає, чи то потяг запізнювався, чи самі волонтери не встигали приїхати вчасно, проте в момент вибуху їхня автівка не доїхала до будівлі вокзалу приблизно пів кілометра.
“Ми тоді не зрозуміли, що сталася трагедія. Почули вибух, подивились, що щось не так на вокзалі. Ми його не бачили, тому що якесь задимлення було, щось незрозуміле. Одразу побігли туди”, — згадує чоловік.
Описуючи побачене, Богдан Зуяков використовує одне слово — хаос. Каже, що спочатку через метушню було незрозуміло, що робити: люди бігли й кричали, автівки горіли, а асфальтом текла кров. Частина постраждалих розгублено ходила вокзалом у шоковому стані.
“Коли ми допомагали людям, ще задимлення не пройшло. Запах крові, гару, і тут жінка в тумані йде. Вона не розуміє, де вона, що відбулося, і шукає свою собаку. А ми бачимо, що від собаки там, якщо я не помиляюсь, на заборі залишилася тільки шкіра. Це реально як фільм жахів був. Ніби апокаліпсис якийсь настав”, — згадує перші миті після удару волонтер.
До обстрілу Краматорського вокзалу Богдан Зуяков ніколи не стикався зі смертю. У той же день, за словами чоловіка, він не просто побачив її, а максимально відчув — на вокзалі лежали десятки понівечених тіл, поміж яких час від часу траплялися й дитячі.
“Там був намет, де можна було обігрітись, попити чай. Туди дітей заводили з матерями. Він як такий намет-шелтер великий зелений був. Просто біля нього прилетів касетний боєприпас, і там багато було поранених і загиблих. Потім ми його різали, щоб в нас були ноші, і накривали тіла частинами цього намету”, — розповідає волонтер.
За роботою волонтери одразу не звернули увагу ні на залишки ракети з написом “За дітей” російською, ні на вирви від касетних боєприпасів. Масштаби удару вони усвідомили вже згодом.
“Ми кинулися людей рятувати, не бачили ні де прилітало, ні цієї ракети. Тільки вже потім розуміли — ого, нічого собі. Ми приїхали вже десь через хвилину, як касети попадали, але тоді у цій метушні не бачили цих вирв від касет, не бачили самої ракети”, — каже Богдан Зуяков.
За словами волонтера, після обстрілу на Краматорському вокзалі допомагали всі, хто міг, — поліція, ДСНС, волонтери, цивільні. Хтось виносив поранених і загиблих, хтось виводив із території постраждалих, які вціліли, а дехто допомагав не пускати до місця трагедії людей, які юрмилися натовпом й у шоковому стані шукали своїх родичів.
“Тоді приїжджали і просто цивільні люди, відкривали машини й говорили: «Заносьте до нас». Ми от просто закидали [поранених], заносили у машини цивільних, а вони їх відвозили до лікарні”, — розповідає чоловік.
Тим часом у Краматорській міській лікарні №3 разом із медиками постраждалих зустрічав волонтер Руслан Степанов. У момент обстрілу він також мав розвантажувати гуманітарну допомогу на вокзалі, проте спізнився. Під час удару чоловік був удома, а незабаром уже допомагав переносити поранених до операційного відділення.
“Мій будинок розташований у центрі міста. Від вокзалу це приблизно чотири кілометри. Коли стався вибух, у мене прям відчинилися вікна. Хвилин за десять у наш загальний волонтерський чат прийшло повідомлення, що терміново потрібна допомога в реанімації. Відповідно, я пішов туди”, — згадує Руслан Степанов.
Волонтер розповідає, що в лікарні було повно людей, і медики самостійно не справлялися — просто не встигали. Деяких постраждалих стабілізували там, а тих, хто був у критичному стані, везли до Дніпра.
“У самому операційному коридорі скрізь була кров: на стінах, на підлозі. Люди кричали, їм було боляче. Деякі волали від шоку, бо, коли їм уже вкололи знеболювальне, вони все одно кричали: «Допоможіть, мені боляче!». А потім, якщо не помиляюся, хвилин за 15-20 уже почали підвозити перших загиблих, на жаль”, — описує побачене чоловік.
Близько чотирьох годин до лікарні продовжували везти постраждалих. Разом із військовими медиками Руслан Степанов відносив тіла загиблих у морг. Туди їх привозили вже в спеціальних чорних пакетах. Про те, що серед загиблих були діти, чоловік здогадався з розмірів цих пакетів.
Багато людей, чиї рідні того дня були на вокзалі, деякий час нічого про них не знали. Богдан Зуяков розумів, що як очевидець знає більше і може допомогти. Так чоловік почав шукати необхідні контакти й координувати дії людей, які отримали невтішні звістки про своїх близьких.
“До мене зверталися люди дізнатись, де їхні родичі. Я пам’ятаю, що з 13 сімей, які звернулись, родичі 11 виявилися загиблими. Мені потім довелося дзвонити й казати: «Ваш рідний у Дніпрі зараз. Він, на жаль, загинув». Розказував, що їм треба тепер робити: що потрібно поїхати на опізнання, куди звернутись”, — розповідає волонтер.
Богдан Зуяков припускає, що це заняття допомогло йому трохи зменшити вплив трагедії на його емоційний стан, адже він не мав часу залишатися наодинці зі своїми думками. Подібне розповів і Руслан Степанов.
“У день обстрілу в мене було просто нерозуміння того, що відбувається, у мене був шок. А наступного дня мені реально стало морально важко. Я намагався зайнятися хоч чимось, щоб головою не поїхати, тож займався волонтерством”, — каже чоловік.
Наступні дні після трагедії обидва волонтери з тих чи інших причин бували на Краматорському вокзалі. За їхніми спогадами, колись людне місце було порожнім, а навколо виднілися плями крові й розбите скло.
“Були ці плями крові на виходах до перонів, були розбиті вікна на самому вокзалі, але їх швидко полагодили. Люди зібрали деякі іграшки дітей, зокрема ті, що в крові. Вони якраз висять на паркані. Потім уже місцеві жителі іграшки відносили в пам’ять про загиблих дітей. Місце евакуації, природно, перенесли в Покровськ на той момент. На вокзалі була порожнеча, гнітюча атмосфера”, — згадує Руслан Степанов.
Зараз Краматорський вокзал відновив роботу, й волонтерам досить часто доводиться його відвідувати. І щоразу проходячи повз камінь, на місці якого згодом має з’явитися монумент на згадку про трагедію, вони повертаються в той день.
“Якось я чув приказку про вокзал, що це місце і надій, і розпачу. Хтось на вокзалі отримує надію, хтось там рятується, хтось плаче. Дуже багато емоцій від радості до суму. Це особливе місце”, — каже Богдан Зуяков.
Раніше ми розповідали, що за рік після обстрілу Краматорського вокзалу представники Human Rights Watch підготували розслідування трагедії. Вони остаточно підтвердили, якою зброєю росіяни вдарили по цивільних і довели, що ці снаряди все ж були на озброєнні країни-агресорки.