Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олександр Тур. Чоловік вже під час повномасштабного вторгнення закінчив медичний виш та одразу вступив до лав ЗСУ. Він рятував поранених спочатку у Дніпрі, а потім на Донеччині. Медик загинув, надаючи допомогу.
Про життєвий шлях Олександра Вільному радіо розповіла його подруга Марія Федоришина.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр народився 20 лютого 1999 року в селищі Велика Багачка на Полтавщині. Після закінчення школи навчався у Полтавському медичному університеті на стоматолога.
У вільний час чоловік любив грати в комп’ютерні ігри.
“Він роками сидів за іграми і особливо любив “стрілялки”. Ми так з ним і познайомилися — у грі”, — зазначає Марія.
Попрацювати на цивільній роботі Олександр не встиг. Коли він закінчив медичний виш — вже почалась повномасштабна війна.
“Він мріяв створити власну сім’ю, стати хорошим чоловіком і батьком. У нього було стільки планів на майбутнє: працювати, подорожувати, побачити світ, жити, творити та будувати. Але він ніколи не ставив свої мрії вище за обов’язок перед країною”, — говорить подруга.
“Саша не вагався ні хвилини — добровільно пішов на фронт, знаючи, що це важкий шлях, але вірячи, що зможе захистити свою землю і нас усіх. У ньому завжди була якась неймовірна сила — сила волі, любові й справедливості. Він вірив у перемогу, вірив, що правда завжди перемагає”, — ділиться Марія.
Спочатку доброволець служив у лавах територіальної оборони, а потім долучився до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
“На службі Саша завжди був чуйним і турботливим до своїх пацієнтів. Він робив усе можливе й неможливе, щоб допомогти, підтримати, врятувати. Але ніколи не розповідав, де він був. Лише знаю, що працював у Дніпрі, а потім на різних напрямках Донеччини у стабілізаційних пунктах”, — говорить Марія Федоришина.
Після року служби він пройшов додаткові курси військової медичної допомоги у Великій Британії.
“Коли він був на Донбасі, казав, що це було дуже важко морально, і чим далі — тим важче. Він якось казав, що йому так набрид цей Донбас, і напевно він звідси вже не повернеться”, — переказує подруга.
За час служби на Донеччині Олександр сам їздив евакуйовувати поранених та виконував інші завдання.
“Він ніколи не залишав поранених, піклувався про пацієнтів та навіть допомагав хлопцям з інших частин. Він ризикував собою та не раз потрапляв під обстріли. Були випадки, коли в нього згорало все — зброя, телефон, спорядження”, — перераховує подруга.
Одну з таких атак військовий не пережив. Олександр загинув 30 серпня 2024 року, коли рятував побратимів.
“Це сталося від прямого влучання артилерії у пересувний кабінет, де надавали допомогу. Там було ще декілька медиків, і всі разом загинули. Побратими казали, що навіть у той момент він був із посмішкою. Він знав, що робить усе можливе, і до останнього подиху залишався самим собою — щирим, світлим та відданим своїй справі”, — переказує співрозмовниця.
У медика залишилися мати та брат. Йому було 25 років.
“Саша любив життя. Він умів цінувати прості речі: посмішку близької людини, затишок удома, спокійні розмови за чашкою чаю. А найбільше він любив свою сім’ю — маму і брата. Турботливий, відданий, чесний — він завжди ставив їх на перше місце”, — додає подруга.
Після загибелі його нагородили відзнакою міністра оборони України “За зразкову службу”.
“Особисто я знала Сашу близько шести років. За цей час він став для мене не просто знайомим, а справжнім другом. Людиною, яка завжди знаходила правильні слова підтримки, яка заряджала своєю енергією та позитивом, яка могла підбадьорити навіть у найскладніші моменти. Це людина, яка назавжди залишиться в моєму серці. Його щира усмішка, легкість у спілкуванні та величезне серце робили його особливим. Він умів підбадьорити навіть у найтяжчі моменти, знаходив слова підтримки, жартував, коли це було потрібно, і мовчки допомагав, коли слова були зайвими. Це була настільки “своя” людина, що до нього тягнулися всі”, — ділиться Марія.
Поховали бойового медика 3 вересня 2024 року в рідному селищі Велика Багачка на Полтавщині.
Рідні Олександра прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.