Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Михайло Кравченко. Він працював учителем практичного водіння, захоплювався картингом, полюбляв байкерство, мисливство та гірські подорожі. Після повномасштабного вторгнення Михайло пішов на фронт добровольцем та під час контрнаступу звільняв Времівський виступ.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях Михайла журналістам Вільного Радіо розповіла дружина захисника Альона Кравченко.
Михайло народився 19 січня 1977 року в селищі Козельщина на Полтавщині. Вчився у місцевій школі, куди ходила і його майбутня дружина Альона.
У вільний від занять час хлопець займався картингом.
“Його батько вів гурток картингу, який існує й по сьогодні. Чоловік у дитинстві брав участь у чемпіонатах України та виборював перші місця. Йому тоді було лише 8 років”, — розповідає дружина.
Картинг — це перегони на невеликих перегонових автомобілях, які називаються картами. Вони мають конструкцію без кузова та важать близько 75–80 кг. Машини оснащені невеликими, але потужними двигунами об’ємом від 50 до 250 куб. см, які дозволяють розвивати швидкість до 150 км/год.
Після школи хлопець вступив до Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка. Там здобув фах учителя трудового навчання, після чого повернувся до рідного селища.
З 1998 до 2001 року Михайло служив у Збройних силах України, а потім влаштувався майстром практичного водіння в Козельщинський міжшкільний навчально-виробничий комбінат.
“Це було як при школі — діти 10–11 класів приходили до нього навчатися і здобували фах водія. Згодом діти складали [іспити] на права та мали вже професію”, — пояснює Альона.
Водночас чоловік за сумісництвом працював керівником секції картингу “Темп” у Козельщинському будинку дитячої та юнацької творчості — перегони залишалися його головним захопленням у житті. Згодом він став організатором і очільником кубка та чемпіонату України з картингу.
“Він був головним суддею Федерації автоспорту України й судив ці змагання”, — додає вдова.
Також Михайло був байкером і співзасновником мотоклубу “Останній форпост”.
“У нього був мотоцикл “МТ”, який дістався від дядька. Він його оновив, переробив та їздив”, — говорить Альона.
Крім цього, чоловік був депутатом Козельщинської селищної ради сьомого скликання та депутатом Кременчуцької районної ради.
У вихідні Михайло полюбляв вирушати на полювання або ходити в гори на кілька днів.
Зі своєю обраницею чоловік одружився у 2003 році. У шлюбі в них народилися двоє дітей: донька і син.
На початку повномасштабного російського вторгнення Михайло допомагав громаді як активіст.
“В нього було аж дві броні — як у депутата та як у вчителя. Але він сам прагнув йти захищати нас, оскільки був офіцером запасу. Спочатку він допомагав тим, що волонтерив та стояв з іншими мисливцями на блокпостах”, — говорить дружина захисника.
У червні 2022 року чоловіка все ж призвали до лав ЗСУ. Спочатку він служив у роті охорони в рідному селищі.
“Служба в роті охорони була такою, що він міг собі дозволити ввечері приходити додому. Тому він паралельно ще працював на СТО, де ремонтував військовим машини”, — зазначає Альона.
А з січня 2023 року Михайла перевели до 31 бригади ЗСУ та призначили заступником командира 5 роти, оскільки він мав звання старшого лейтенанта.
“Після навчання їх відправили у Павлоград. Там вони були до травня. Того місяця ми побачили його в останній раз на День матері. Він заспокоїв, що буде в резерві, бо до контрнаступу навіть не брав участі в боях — їх усі ці місяці готували до нього. В них було дуже багато броньованих машин, але кац*пи ж встигли підготуватися…”, — каже Альона.
Захисник загинув 4 червня 2023 року під час контрнаступу ЗСУ на Времівському виступі на Донеччині.
“Сусідній підрозділ тоді відмовився йти в атаку. Але наш підрозділ пішов, бо Міша як командир знайшов потрібні слова для побратимів, і вони пішли на штурм. Він двічі їздив та привозив боєприпаси, але потім машину підбили, і він наказав усім відходити, а сам встав за кулемет та прикривав відхід”, — переказує слова командира дружина.
Життя Михайла обірвала куля снайпера. Трагедія сталася поблизу села Сторожеве. Втім інформація про точне місце загибелі залишилася спірною.
“Зі слів побратима, він загинув у селі Сторожеве. Але в документах вказали чомусь, що він загинув у селі Новоочеретувате, яке тоді взагалі було відносно тиловим. Можливо, його тіло вивезли зі Сторожевого до Новоочеретуватого, і там зафіксували його загибель”, — припускає дружина захисника.
Михайлу Кравченку було 46 років. У нього залишилися дружина, донька, син та батько.
11 червня захисника провели в останню путь у рідному селищі. Його поховали на місцевому кладовищі поряд із місцем, де спочиває його мама.
“Він ніколи нічого не боявся, був дуже впевненим у собі та завжди йшов тільки уперед. Я просила його не рватися у бій в армії, але він казав: “Я йду туди, щоб вони не прийшли до нашого селища”, — згадує Альона.
Вже після загибелі бійця нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня та “Знаком Пошани” Міноборони України.
У рідному селищі на честь захисника перейменували вулицю, де він проживав, а Козельщинський будинок дитячої та юнацької творчості тепер має його ім’я.
На будівлі школи, де навчався Кравченко, та на фасаді Кременчуцької районної ради встановили пам’ятні дошки на його честь.
Світла пам’ять.