Олена Гречана — одна з тих, кому вдалося вибратись з окупованого росіянами Маріуполя. Вона виїхала з донькою та мамою. І разом вони здолали шлях через всю Україну до безпечного місця. Що було найскладнішим на шляху з окупації, чому зеленими коридорами їхали так мало людей та хто допомагає родинам, які тікають від війни, Олена знає на власному досвіді. Ним вона і поділилась.
Ми поспілкувалися з Оленою про те, як вона з 11-річною донькою та бабусею дісталася до Польщі з Маріуполя та її шлях через окупацію, фільтраційний табір і зелений коридор.
Нам вдалося поговорити з жінкою, коли вона вже поїхала до Польщі. Олена запевняє, за 3 місяці весни вона пережила більше, ніж за все життя.
“Коли оголошували про перші зелені коридори, виїхати з Маріуполя було вкрай важко. Не маючі власного транспорту це було навіть неможливо”, — згадує жінка дні, коли вперше почула від знайомих про евакуацію з майже окупованого міста.
Ба більше, окупаційна влада лякала маріупольців тим, що ЗСУ обстрілюють будь-які автівки та людей, що рухаються з міста. Хоча місцеві й розуміли, що українські військові навряд чи можуть гатити по автівках у місті, яке заповнене окупантами — їхати все одно не намагалися.
На початку квітня, коли активні вуличні бої перейшли до району, де проживала родина Олени, сім’я вирішила тікати з Маріуполя.
“Спочатку нам ще радили спати у кімнатах, вікна яких виходять до сторони моря. Але марно — через деякий час обстріли почалися з усіх боків. Ми опинилися поміж молотом та наковальнею… Холод, відсутність опалення і світла ми якось пережили, бо це не так страшно у порівнянні з залпами артилерії та снарядами, які прилітали у наші будинки. Мій чоловік вирішив, що вдома стало дуже небезпечно залишатися”, — згадує жінка.
Спочатку родині Гречаних вдалося сховатися в іншому районі міста у родичів, який знаходився під контролем окупантів. За словами Олени, там було спокійніше, адже снаряди майже не прилітали. Втім все змінилося, коли почалися обстріли Азовсталі.
“Першу-другу ніч ще було терпимо. Але потім було так гучно… Мабуть, росіяни почали використовувати якусь більш потужну зброю. Гуркіт стояв неймовірний”, — розповідає Олена.
Тож родина вирішила евакуюватися далі. З Маріуполя на той час було три шляхи — їхати до Донецька, до Ростова або до селища Володарськ, на захід від міста. Чоловік Олени вирішив залишитися у Маріуполі та слідкувати за оселею.
Жінка з дитиною та бабусею вирушили у Володарськ, адже звідти був шанс потрапити в один з гуманітарних коридорів до вільної України. Через бойові дії, усі переходи містом родині довелося долати пішки.
“Ані моя донька, ані мати — а їй 80 років — жодного разу не поскаржилися на втому”, — додає біженка. Після тривалого переходу родині вдалося потрапити на автобус, який окупанти організували до Володарська, де знаходився фільтраційний табір.
“Фільтрація — це доволі “цікава” процедура. Але без неї ти нікуди не зможеш поїхати. На той момент ніякого житла у селищі не було, а окупанти жодним чином людей не розміщували. Я лише випадково потрапила до музичної школи, де були порожні кабінети зі стільцями”, — згадує перші дні фільтрації Олена.
Найболючішою у фільтрації для родини і людей поряд була черга на неї, яка сягає двох, а інколи трьох тижнів.
“Кожен крок ти маєш показувати свої документи, або документи на дитину. Аби кудись вийти, аби отримати тарілку каші або супу — обов’язково надаєш документи, які вони (окупанти, — ред.) переписують до декілька разів. На окупованій території… вони там постійно пишуть”, — каже жінка.
Поки Олена з родиною жили у музичній школі, окупанти встановили неподалік бронзовий бюст Леніна, і на наступний день відкрили його з червоними прапорами, стрічками та гаслами про радянський народ.
“Це виглядало жахливо. Колись у радянські часи я також була піонеркою, і нас змушували стояти біля бюста Леніну. Мені не хотілося б цього для моєї дитини”, — визнає Гречана.
Згодом жінка дізналася про так звану “живу чергу”, тож у перервах між “офіційною чергою”, жінці вдалося пройти фільтрацію за кілька днів.
“Неприємна процедура. Фотографують у профіль та анфас. Знімають відбитки пальців. І не так, як під час оформлення біометричного паспорту. Вони “знімають” усі пальці та усі долоні. Відчуваєш себе якимось злочинцем”, — розповідає Олена, та додає, що по чутках, які розповідали люди, фільтрація у Володарську виявилася “більш спокійною”, ніж у селі Безіменному.
Після фільтрації, родині вдалося виїхати до Мангушу, ще одного селища. Там жінка дізналася про гуманітарний конвой від Червоного хреста та ООН.
“Виявилося, що окупанти дозволяли виїхати лише тим людям, які пройшли фільтрацію. Я бачила ту колону гуманітарного конвою, там було десь 50 автобусів. Але заповненими виявилися лише 3 або 4. Велику кількість людей до вільної території України просто не пропустили”, — каже Олена.
Гуманітарний конвой Червоного хреста їхав і через окупований Бердянськ — там людей теж не пропустили. Схожа історія сталася у захопленому росіянами Токмаку. За словами Олени, там на евакуацію зібралися 300 людей. Але й і звідти нікого не пропустили, ані на автобуси, ані власним транспортом. Так окупаційна влада утримувала людей в захоплених районах.
“Я взагалі не уявляю як почувалися ті люди, які бачили гумконвой з пустими автобусами, і які не могли до нього потрапити”, — обурюється ставленням росіян до українців маріупольчанка.
Коли автобуси з біженцями приїхали до Запоріжжя, родину Гречаних одразу зустріли волонтери. Вони допомогли сім’ї знайти безкоштовне місце для проживання у готелі.
“Ставлення було геть інше. Зважаючи на те, що ми були майже без речей, ми одразу отримали усю необхідну допомогу”, — розповідає жінка.
Благодійники допомогли не тільки з речами першої потреби, одягом та взуттям, але й організували виїзд працівників міграційної служби, які допомогли зробити людям документи.
У Запоріжжі переселенці провели 3 дні. Родина хотіла їхати далі, бо через ракетні обстріли у місті також було не спокійно. Тож працівники благодійної організації “СОС Дитячі Містечка” запропонували Гречаним поїхати у Буковель на місяць на реабілітацію.
Олена, її мати та донька стали одними з майже 70 постраждалих від російської окупації Маріуполя, яких благодійникам вдалося вивезти до курортного міста. Серед тих людей були й інші мешканці обстрілюваних районів Маріуполя, а також цивільні люди з підвалів заводу “Азовсталь”. Про це Вільному радіо розповіла відповідальна за групу біженців з Маріуполя керівник психологічної служби “СОС Дитячі Містечка” Ксенія Семеняк.
“Коли ми отримали запит щодо розміщення людей, то зв’язалися з нашими партнерами — готелями та гостинними будинками Буковеля, які могли б надати прихисток та забезпечити людей харчуванням”, — розповідає працівниця організації.
У Буковелі родинам, які врятувалися з Маріуполя, благодійники організували не лише дах над головою, але й тривалу психологічну допомогу. За словами Олени Гречаної, робота, яку провели психологи з нею та її дитиною заслуговують на окремі слова вдячності.
“Коли ми виїхали зі східної частини України, нам якось вдалося впоратися зі згадками про обстріли, про березень. Але ми почали відчувати провину за те, що ми вижили, вибралися і знаходимося у безпеці, а наші рідні все ще знаходяться там. От з цими моментами психологи намагалися допомогти нашій родині”, — ділиться враженнями від роботи фахівців у Буковелі Олена.
Ксенія Семеняк додає, попри дуже різний стан людей, усі вимушені переселенці потребували тієї чи іншої допомоги з боку психологів.
“У деяких людей залишилися близькі на окупованій території, хтось втратив членів сім’ї. Або у когось рідні служать у ЗСУ чи навіть потрапили у полон. Усі люди потребували допомоги, аби подолати втрату, або пережити адаптацію на новому місці. Більш того, вони мали бути “стабільними дорослими” для своїх дітей”, — розповідає кураторка групи.
Донька Олени досить швидко звикла до нових обставин, 11-річна дівчинка майже повернулася до того стану, у якому вона була до війни.
“Єдине, що вона досі іноді лякається коли літак може пролетіти, або гучних звуків у місті — оці рефлекси, вони все ще залишилися”, — додає мати.
На відміну від більшості гостей Буковеля, які могли залишатися на курорті протягом місяця, сім’я Олени відпочивала близько двох тижнів. Благодійники пропонували допомогти з розселенням у різних напрямках, як в Україні, так і закордоном.
“Навіть було таке, що нашій сусідці по кімнаті волонтери допомогли виїжджати до шпиталю у Львові, в якому знаходився її син. Організували трансфер, аби вона могла його побачити”, — каже жінка.
Після того, як родина Гречаних вирішила поїхати до Польщі, організація “СОС Дитячі Містечка” організувала переїзд разом зі своїми колегами з польського офісу. На кордоні Олену, її 11-річну доньку та мати зустріли представники організації, та допомогли дістатися до кінцевої точки подорожі — помешкання у Малому Бескиді. Олена сміється — хоча вона знаходиться у гарному місці, у Буковелі було краще.
“У Польщі вже необхідно облаштовувати побут. Потрібно думати, як жити далі, як працювати, як вивчати мову”, — визнає жінка.
Але попри усе вона сподівається повернутися в Україну. Коли жінка згадує Маріуполь, на її очах навертаються сльози.
“Як тільки закінчиться війна, я хочу знову до Маріуполя, хоча і розумію що там вже нічого не залишилося. Мабуть, це таке бажання повернутися у минуле життя, додому”, — каже Олена.
Читайте також: