Одеський центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості — один із восьми центрів на території України, де можна безкоштовно опанувати нову професію. Слухачів курсів тут забезпечують усіма необхідними для занять матеріалами, а немісцевим на час навчання надають місця в гуртожитку, який розташовується на території центру.
У 2024 році Донецька обласна служба зайнятості направила на навчання до Одеського центру профтехосвіти 125 людей. Наша журналістка відвідала його й дізналася, на яких умовах тут здобувають освіту жителі Донеччини.
За сірими коробками п’ятиповерхівок одразу й не помітиш будівлі Одеського центру професійно-технічної освіти. Тут, за адресою вул. Іцхака Рабіна 18а, жителі різних регіонів можуть опанувати новий фах за трьома напрямками: сфера послуг, промисловість і будівництво. Загалом у центрі є курси з понад 30 професій, навчання на яких триває від двох тижнів до восьми місяців.
Біля входу до центру мене зустрічає заступниця директора з навчальної роботи Наталія Друмова, і ми рушаємо оглядати авдиторії й майстерні, де навчаються за напрямом “сфера послуг”. Ідемо до п’ятиповерхового адміністративно-навчального корпусу, де переважно проходять теоретичні заняття. Крім нього, на території центру є ще дві будівлі: семиповерховий гуртожиток і чотириповерхівка з майстернями для виробничої частини курсів.
Піднімаємося на третій поверх. Фахівчиня показує приміщення, де майбутні кухарі опановують теорію професії. Авдиторія нагадує сучасний шкільний кабінет, де замість дошки й класного куточка — екран і тематичні стенди. Сьогодні тут тільки майстер курсу Григорій Демін — його група проходить практику на виробництві.
“Перший період — теоретичне навчання, другий — виробниче навчання на базі нашого закладу. І третій етап — це навчання на підприємствах міста. Це вже слухачі відпрацьовують теоретичні знання, практичні навички у ресторанах, кафе й вуличних закладах”, — розповідає про структуру курсу Наталія.
“Специфіку ресторанного закладу теж відпрацьовують”, — додає Григорій. Чоловік пишається: після останнього етапу курсу 99% його кухарів одразу отримують роботу.
Навчання за програмою триває п’ять з половиною місяців. Протягом цього часу слухачі здобувають навички за третім розрядом. Коштує курс 11 027 гривень. Його, як і навчання за іншими довготривалими програмами, можна пройти безкоштовно, якщо людина здобуває освіту як безробітна за сертифікатом від служби зайнятості або за спеціальним ваучером. Дізнатися, хто має право отримати ваучер, можна на сайті Державної служби зайнятості.
Наталія веде мене до майстерні, де проходить другий етап навчання кухарів. Це відносно невелике приміщення з промисловими плитами, потужними витяжками й іншими професійними кухонними приладами.
Крім слухачів курсу “Кухар”, тут також готують люди, які хочуть офіційно підтвердити свої навички без навчання на програмі. Станом на січень 2025 року пройти таке оцінювання можуть кухарі третього-шостого розрядів.
“От я, наприклад, передивилась, як готуються перші страви, і вважаю себе фахівцем у цьому напрямку. Знаю, як зробити калькуляцію, якої температури повинен бути готовий продукт, яка температура тарілки тощо. Тоді я приходжу до центру зайнятості й заповнюю анкету самооцінювання. Якщо за результатами розумію, що багато чого знаю і можу підтвердити свої навички, прошу сформувати мені направлення до ЦПТО”, — розповідає Наталія Друмова.
Далі на людей, які хочуть підтвердити свої навички, чекає дводенна процедура оцінювання. Спочатку вони складають усний іспит, а потім готують визначені страви на кухні. Якщо за результатами виявляється, що людина дійсно володіє необхідними навичками, їй видають свідоцтво про підтвердження кваліфікації. Така процедура є платною й коштує 3580 гривень для кухарів третього-четвертого розрядів і 4241 гривню для п’ятого-шостого розрядів.
Прямуємо з Наталією на п’ятий поверх. Із постерів, розвішаних по стінах, розумію, що ми потрапили до перукарів. У приміщенні, обладнаному під салон краси, майстер курсу Аксенія Черновецька якраз показує слухачкам, як правильно працювати з фольгою під час фарбування волосся.
Усі необхідні засоби для волосся й перукарські інструменти на час проходження виробничого навчання на базі центру видають. Коли слухачів відправляють на виробництво, вони вже мають обзавестися власними інструментами. Однак, якщо людина немає можливості їх придбати, у центрі можуть надати інструменти в оренду на півтора місяця — саме стільки триває третій етап курсу “Перукар (перукар-модельєр)”. Загалом він охоплює п’ять місяців.
Після проходження курсів на базі Одеського центру професійно-технічної освіти слухачі отримують свідоцтва державного зразка про присвоєння або підвищення робітничої кваліфікації. Щоб підтвердити здобуті знання, вони мають скласти два іспити.
“Перший іспит складають, коли завершують теоретичне та виробниче навчання на нашій базі. Це називається випробувальною роботою. Кондитери щось випікають, газозварники варять, швачка збирає якісь речі — роботу виконують залежно від програми. Зараховується практичне знання, рівень практичних навичок. Потім людина йде на практику. Під час виробничої практики на підприємстві вона пише курсову роботу, яка схожа на реферат. Під час іспиту, це формальна процедура, людина спирається на неї й захищає певну тему, яку обрала шляхом вибору білета”, — пояснює Наталія.
У будівлі, де проходить виробниче навчання, Наталія веде мене до майстерні кравців. Це довге приміщення, у якому в три ряди стоять робочі столи зі швейними машинами, а біля входу розташований великий стіл для кроїння. Тут відпрацьовують професійні навички за другим розрядом. Триває курс трохи менше за три з половиною місяці.
“Мають усі три деталі вміститися. Краями зрізаєте до себе. Поставите ось таким чином і будете підвертати”, — не відволікаючись на нас, продовжує заняття майстриня Тетяна Долинюк. Біля неї зібралися чотири слухачки, ще одна працює за швейною машиною.
Колись ця майстерня була поєднана з іншою, де навчають швачок. Зараз для зручності їх розділили. На вигляд обидва приміщення практично ідентичні. Відрізняє їх лише те, що у швачок на спинках стільців або на швейних машинах висять брендовані чохли, які вони роблять самостійно. До того ж замість стола для кроїння біля входу в них стоїть високий вішак із речами, які пошили слухачі курсу.
“Шопери ми використовуємо як рекламну продукцію навчального закладу. Бувають екскурсії, коли до нас приїжджають діти. А іноді, коли накопичуються, наприклад, серветки і прихапки, ми віддаємо їх до дитячих будинків, що потребують таких на кухні”, — розповідає Наталія.
Переселенцям серед слухачів пошиті речі не віддають, але вони можуть їх викупити. Також вироби можна забрати безкоштовно, якщо людина робила їх із власних матеріалів. Загалом тканинами й нитками тут забезпечують.
Навчання за курсом “Швачка” триває чотири з половиною місяці. Слухачів курсу намагаються водити на екскурсії до різних підприємств, щоб вони могли подивитися на умови праці, які пропонує ринок, і зрозуміти, куди їм краще працевлаштуватися. Якось вони відвідали виробництво одного з українських брендів жіночого одягу. За словами Наталії, слухачі були вражені побачити там ще й кімнати для дітей, яких нема з ким лишити.
Далі йдемо дивитися майстерні промислового напряму. Заходимо до шумної лабораторії, де свої навички відпрацьовують фрезерувальники й оператори верстатів з програмним керуванням. Курси за цими програмами тривають п’ять із половиною та чотири з половиною місяці відповідно.
У лабораторії зовсім нелюдно, але приміщення заповнює гудіння лазерного верстата. Слухачі-оператори просять не фотографувати його. Наталія пояснює, що це через налаштування, які видно на екрані верстата. Люди, що тут навчаються, самостійно розробили для нього програмне забезпечення і тепер вважають його своєю інтелектуальною власністю.
Після цього співрозмовниця показує майстерню електрогазозварників. На цьому курсі люди навчаються п’ять із половиною місяців. Перше, що привертає увагу — відокремлені спеціальними загородженнями робочі місця. У двох таких зараз якраз працюють слухачі. Периметр загальної зони обрамлений їхніми роботами, а поруч стоять різні зразки верстатів: вертикально-свердлильний, стрічковий відрізний тощо.
Помітивши мою увагу до виробів, майстер курсу Іван Орловський із посмішкою показує особливий: металеву композицію, що складається з вази й трьох троянд, обрамлених стрічкою.
“Розширюємо їхній (слухачів, — ред.) світогляд, що можна не тільки на виробництві працювати, а й мистецтвом у цій професії займатися, розумієте? Оце один із видів мистецтва. Якщо немає роботи, не сидіти просто так, а зробити якусь річ”, — розповідає чоловік.
“Ми навчаємо тому, що людина не повинна думати, ніби вона тільки наймана особа, яка повинна на когось працювати. Вони можуть відкривати власний бізнес”, — доповнює Наталія. У її кабінеті також стоїть один із виробів слухачів іншого курсу — роздрукована на 3D-принтері жовта підставка у вигляді міньйона.
Гуртожиток Одеського центру професійно-технічної освіти з’єднаний переходом із адміністративно-навчальним корпусом, тож немісцеві слухачі курсів можуть потрапити на деякі заняття, навіть не виходячи на вулицю.
Люди, які навчаються в центрі за сертифікатами й ваучерами від служби зайнятості, живуть у гуртожитку безкоштовно. Інші ж можуть отримати ліжко-місце за 160 гривень на добу. Однак жити тут можуть тільки слухачі курсів: заплатити, щоб оселитися з рідними на час навчання, не вдасться. Виняток становлять лише люди, які супроводжують слухачів із інвалідністю І групи, отриманої внаслідок війни. Для людей з інвалідністю в центрі обладнані пандуси й працюють ліфти.
У гуртожитку діють свої правила: на територію центру профтехосвіти слухачі курсів мають повертатися не пізніше 23:00, сюди не можна приносити алкоголь, кімнати потрібно прибирати самостійно. Також для заселення необхідно пройти стандартний медогляд. Зробити його можна протягом трьох днів.
Наталія відчиняє двері до однієї з кімнат. За площею вона схожа на однокімнатну квартиру. За дверима розташований коротенький коридор, у якому стоїть велика шафа-купе із дзеркальною поверхнею.
Ліворуч розмістився санвузол, облицьований помаранчевими кахлями. Тут для користування постояльців є душова кабіна, унітаз і вмивальник, також електрична сушарка для рушників і дзеркало. До слова: що рушники, що постільну білизну тут видають.
Прямо за коридором розпочинається основна кімната. Як і всі тут, вона розрахована на двох людей. За словами Наталії, у центрі намагаються селити разом слухачів однакових курсів.
На блискучій, вкритій ламінатом підлозі розмістилися два одномісних ліжка, поруч із кожним — тумбочки з настільними лампами на них. Також у кімнаті є письмовий стіл із висувними шухлядами. Загалом схоже, що місця для зберігання речей тут вистачає: між ліжками стоїть комод, біля стіни навпроти — ще одна тумба, а над нею висять книжкові полиці.
Поруч зі столом стоїть холодильник. Кухні в кімнаті немає, але місця для готування в гуртожитку розташовані на кожному поверсі. Це видовжені кімнати, де є робочі поверхні зі вбудованими пічками й раковинами, а також столи й стільці. Крім цього, тут є витяжки й мікрохвильовки.
Нагадаємо, раніше в інтерв’ю з виконувачкою обов’язків директора Донецького обласного центру зайнятості ми розповідали про те, як у 2024 році змінився ринок праці на Донеччині.