Ще 2021-го Маріуполь вважався одним із найрозвинутіших міст Донеччини та посідав перше місце в номінації «Велика культурна столиця України». Рік потому місто стало асоціюватися з руїнами, гуманітарною катастрофою, полоном та смертю. Точна цифра загиблих мирних жителів та тих, хто опинився в окупації, і досі залишається невідомою. На правах анонімності житель Маріуполя Олександр (ім’я змінене), що понад рік жив в окупації, розповів про свій досвід, а також про те, що відбувається зараз у місті та як Росія нав’язує пропаганду на захоплених територіях.
Бої за Маріуполь – як це було?
«Я шкодую, що не виїхав одразу», – так починає розмову двадцятиоднорічний житель Маріуполя, що від початку повномасштабного вторгнення прийняв рішення залишитися в місті. Олександр розповідає, що на власні очі бачив все: від потрапляння снаряду у пологовий будинок до бомбардування заводу «Азовсталь».
«Чесно кажучи, у перші дні війни в мене, як і в багатьох маріупольців, була думка, що все скоро закінчиться. Можливо, я так думав через досвід 2014 року, коли місто все ж відбили від окупантів. Як виявилося, я дуже помилявся. Я хотів виїхати одразу, але батьки відмовилися евакуюватися зі мною. Вони не хотіли залишати майно без нагляду, бо збирали на нього все своє життя. Згодом стало очевидно: нічого не вартувало того, що нам там довелося пережити. Проте було занадто пізно», – ділиться хлопець.
За три місяці облоги Олександр навіть не сподівався, що виживе. Він згадує, як разом із сусідами готували їжу на багатті, топили лід та спали в під’їзді. За цей час хлопець неодноразово опинявся на волосок від смерті. Під час вуличних боїв по сусідньому будинку, що знаходився приблизно в ста метрах від нього, було завдано авіаудару. Хлопцю пощастило, що його квартира залишилася відносно цілою, і лише подекуди повилітали вікна.
«Тепер я ненавиджу гул літаків, бо це найстрашніше, що можна почути на війні. Добре пам’ятаю «приліт» по житловому будинку, який знаходився через вулицю, тоді мене оглушило ударною хвилею. Після прильоту я зрозумів, що десь поряд тільки-но загинула велика кількість людей. Пізніше я зміг не лише почути їхні винищувачі, але й побачити. Ніколи не забуду ці блакитні літаки з червоною зіркою, що безперервно завдавали авіаударів по наших бійцях на Азовсталі», – каже він.
Вже у середині березня Олександр побачив російських військових та зрозумів, що Маріуполь буде окуповано.
«Їх (російських військових, – ред.) було значно більше. На той час вже ні в кого з мешканців міста не було зв’язку, тому я навіть не знав, яка ситуація в інших регіонах України. Своєю чергою окупанти нас запевняли, що Харків та Херсон уже повністю під контролем Росії. Зрозуміло, що я був в інформаційному вакуумі та не знав, чому вірити, а чому ні. Я постійно думав, як росіяни могли взяти Харків, якщо в нас досі йдуть бойові дії?» – розповідає мешканець Маріуполя.
Олександр також пам’ятає, як 16 березня внаслідок авіаудару був знищений драматичний театр. Він особисто бачив десятки людей, що переховувалися там, половина з них – діти.
«У цей момент я перебував приблизно за два квартали від драмтеатру. Почувши гул літака, я швидко впав на землю. Після вибуху піднявся стовбур диму, проте було не зрозуміло, де саме впала бомба. Перехожі вигукували, що це «приліт» в театр. Я довго не міг в це повірити, бо драмтеатр ніколи не був військовим об’єктом. Після удару я все ж вирішив особисто переконатися в цьому, проте застав тільки момент, як він догорав», – ділиться Олександр.
Хлопець підкреслює, що під час блокади виїхати з Маріуполя було складно. Дефакто так звані «зелені коридори» для евакуації мирного населення не працювали. Ті, хто змогли вирватися з майже захопленого міста, робили це на свій страх та ризик самостійно.
«Десь 15 березня по «сарафанному радіо» почали передавати, що люди можуть спробувати евакуюватися з міста. Проте в моєї родини не було власної автівки, а тому і виїхати ми не змогли. Як пізніше з’ясувалося, усі мої друзі саме таким чином і вибралися з Маріуполя. Звісно, вони не мали зі мною зв’язку, тому вважали мене зниклим безвісти», – каже Олександр.
Як відбувалася фільтрація?
З квітня 2022 року в Маріуполі була запроваджена система «фільтрації». Її мали пройти всі, хто хотів пересуватися між містами. За словами хлопця, це був наступний етап виживання в Маріуполі. Російські окупанти таким чином намагалися знайти українських військових, медиків та мешканців з проукраїнською позицією.
«Я знав, що на мене також чекає фільтрація. Тоді я почав шукати будь-який інтернет, аби тільки видалити провокативні переписки. Було важливо чистити не всі діалоги, бо це могло виглядати підозріло. Саме тому з двома моїми друзями ми почали переписуватися так, ніби в мене проросійська позиція. Насправді це суттєво допомогло під час фільтрації», – відповідає Олександр.
Окрім перевірки телефонів, мешканцям Маріуполя також влаштовували справжній допит. Місцевим жителям ставили найрізноманітніші запитання, починаючи від їхньої політичної позиції та закінчуючи вимогою розказати про все, чим вони займалися з 2014 року.
«Спочатку чоловіків роздягали, щоб перевірити наявність татуювань. Тільки забравши телефон та гаманець, окупанти починали допит. Вони були дуже прискіпливі. Питали, як я ставлюсь до української влади, чим я займався в Маріуполі з 2014 року та чи можу я це довести. Для них стала підозрілою навіть моя фотографія зі Львова, тому вони спитали, чому я взагалі туди їздив та чи сподобалося мені там. Після такої неприємної розмови мене змусили здати відбитки пальців та написати «розписку», що я нібито негативно ставлюся до української влади. Натомість мені видали маленький папірець, за допомогою якого я вже міг пересуватися між містами», – пояснює він.
«Не всі маріупольці знають про Бучу»
Після трьох місяців життя в інформаційному вакуумі мешканці Маріуполя втратили будь-яке уявлення того, що відбувалося з іншими українськими містами. Єдиною доступною інформацію для них були чутки та розповіді російських військових.
«Більшість маріупольців і досі не розуміють справжню ситуацію. Під час вуличних боїв ми довго перебували в інформаційній ізоляції. Коли з’явився зв’язок і доступ до Інтернету, я особисто витратив багато часу, щоб просто прочитати всі новини за цей період. Проте, не всі зробили так, як я. Багато людей досі не знають про удари по Кременчуку та Краматорську, не чули про масові поховання під Ізюмом. Одного разу з цікавості я запитав місцевих, чи чули вони про події у Бучі, і отримав відповідь: «А що там сталося?» – зізнається Олександр.
У момент, коли місцеві ще не встигли оговтатись від пекельних боїв, росіяни оперативно розпочали масштабну інформаційно-пропагандистську кампанію. За словами хлопця, окупаційна влада вживала різних маніпулятивних заходів, аби отримати довіру місцевого населення. Олександр стверджує, що Росія намагалася використовувати тактику задоволення базових потреб, таких як доступ до продуктів, електропостачання та інших комунальних послуг. Це сприймалося мешканцями як можливість повернення до нормального життя, що відразу викликало в них віру в те, що ситуація швидко поліпшиться.
«Я пам’ятаю, як люди в черзі за гуманітарною допомогою отримали свій перший хліб з часів повномасштабного вторгнення. Деякі з них дякували росіянам, наче в мить забували про те, що до 24 лютого у них було достатньо їжі, світла, води та інших благ життя. Це справді так працює: коли в людини забирають усе, а потім дають лише половину, вона все одно буде вдячна за те невеличке, що їй залишили. Це яскравий приклад стокгольмського синдрому, коли жертва готова захищати агресора», – підкреслює хлопець.
Впровадження «екстреної» пропаганди
Окупаційна влада вирішила працювати на випередження. Росіяни розуміли, що з появою інтернету мешканці Маріуполя, ймовірно, будуть шукати інформацію в українських джерелах. Саме тому вони намагалися взяти під контроль не лише території, але й свідомість людей.
«Кожному мешканцю разом із сухпайком видавалася газета «Комсомольська правда», в якій були різні статті про вигадані подвиги, щоб тільки дезінформувати місцевих жителів. Біля гуманітарних центрів окупаційна влада також розміщувала так звані «правдомобілі» – вантажівки з екранами, які безперервно транслювали телеканал «Росія 24». Окрім цього, їхні волонтери змушували всіх сканувати QR-коди, що вели на сепаратистські телеграм-канали. Вони засмічували своєю «правдою» весь інфопростір для того, щоб люди ніколи не докопалися до істини», – згадує Олександр.
Хлопець довгий час не наважувався покинути місто через прострочений закордонний паспорт. Російська влада неодноразово наголошувала, що в Європі маріупольцям все одно ніхто не допоможе, особливо без дійсних документів.
«Тільки влітку я вперше дізнався, що українці можуть отримати допомогу за кордоном. Я впевнений, що цього не знала більшість людей у моєму місті. А ті, хто знали, все одно не повірили. Люди не могли уявити, як, наприклад, в Німеччині, можна отримати виплати, безкоштовне житло та можливість вивчення мови. Водночас російська пропаганда стверджувала, що цієї допомоги взагалі не існує або пізніше її потрібно буде повертати», – розповідає Олександр.
Паспортний терор
Кремль вжив усіх можливих заходів, щоб життя без російського паспорту на окупованих територіях стало неможливим. Ті, хто раніше відмовлялися від отримання російського громадянства, зараз опинилися в ситуації, коли вони позбавлені вибору. Просто кажучи, без цього документу людина не має права навіть сісти за кермо автомобіля.
«Впровадження паспортизації відбувалося повільно. До вересня 2022 року можна було спокійно жити з українським паспортом. Пізніше ситуація кардинально змінилася. Для отримання гуманітарної та медичної допомоги, здійснення працевлаштування, отримання пенсії та інших послуг вже було потрібно мати російський паспорт. Особисто я не отримав російський паспорт, тому, виїжджаючи лише з українським, на мене дивилися з подивом», – каже мешканець Маріуполя.
«Не кожен зміг виїхати з окупації»
За словами Олександра, виїзд з окупованої території за кордон для багатьох став складним завданням. По-перше, це було досить дорого. По-друге, не всі мали російський паспорт.
«Мене неодноразово не хотіли пропускати на російському кордоні. Саме тому я довго шукав перевізника, який би міг мені в цьому допомогти. На кордоні між Росією та Латвією один з російських прикордонників з усмішкою сказав, що на мене там (в Латвії – ред.) ніхто не чекає. І хоча вони намагалися відправити мене назад, я запевнив їх, що через тиждень повернусь до Маріуполя. Тоді я вигадав історію, наче в Ризі на мене чекає дівчина, яку я не бачив вже рік. Добре, що його не здивували мої три великі валізи», – розповідає хлопець.
На щастя, Олександру вдалося покинути окуповане місто після 12 місяців виживання. Він називає дату свого виїзду другою датою свого народження.
«Перейшовши російський кордон, я дозволив собі заплакати від щастя. Латвійські прикордонники без проблем прийняли мій паспорт, нагодували та оплатили квитки до Варшави. З Маріуполя я зміг вивезти тільки ті фотографії-спогади, які зробив під час облоги та окупації. Мені б хотілося, щоб якомога більше людей побачили правду. Саме тому я перекинув знімки на карту пам’яті, яку заховав під підошвою свого взуття. Мені пощастило, що росіяни не знайшли її», – каже він.
Сьогодні Олександр перебуває в Україні та продовжує навчатися в одному з українських вишів. Проте родина хлопця досі залишається на окупованій території. З міркувань їхньої безпеки інтерв’ю залишається анонімним.
Нагадаємо, раніше Вільне радіо поспілкувалося з мешканцем Іловайська, якому вдалося виїхати з окупації в Латвію. Чоловік розповів, як місяцями не виходив з дому, ховаючись від “призову”, та поділився історією свого порятунку.