Підтримайте Вільне Радіо
Данилевський, Чехов, Даль, Купрін та Докучаєв працювали та жили за імперських часів, але варті памʼяті. Такий новий висновок Українського інституту національної пам’яті. Там зібрали перелік імен та подій, які не варто забувати через деколонізацію. Втім це не поверне автоматично памʼятники та назви, яких вже позбулись.
Нещодавно Український інститут національної пам’яті підготував перший в умовах деколонізації список людей та подій, яких не варто відносити до символіки російської імперської політики.
До переліку людей, які не пов’язані з імперською символікою, наразі включили 53 історичні постаті. Це діячі політики, культури, науки та громадського життя. Серед них — п’ятеро, які пов’язані із Донеччиною та Луганщиною.
Цей процес лише почали, і список будуть доповнювати новими даними про відомих людей та події періодів Московського царства, Російської імперії, Російської держави, РСФРР, СРСР та сучасної Російської Федерації.
Ці переліки створили, щоб допомогти громадам позбутись пропаганди російської імперської політики, але і вшановувати визначні віхи в історії та людей тих часів.
Декого з діячів, імена яких тепер Міністерство культури дозволяє залишати в українському публічному просторі без колоніального підтексту, уже встигли “викреслити” під час попередніх хвиль деколонізації. Тоді офіційних роз’яснень ще не було, тож громади діяли на випередження — аби не лишити жодних російських слідів. Наприклад, у Бахмутській громаді вулиці Чехова та Докучаєва вже перейменували.
Вільне Радіо разом з краєзнавцем Михайлом Кулішовим розповідає про діячів, повʼязаних зі Сходом, яких “реабілітували” детальніше.
“Данилевський Григорій Петрович (1829–1890) – український та російський письменник, публіцист, чиновник, мандрівник, етнограф, історик, автор художніх творів і наукових праць з минулого України” — вказано на сайті Українського інституту національної пам’яті.
Його історичні романи, повісті та оповідання читали мільйони шанувальників. Українець за походженням, він провів значну частину життя на українських землях і присвятив їхній історії чимало своїх творів.
Як писав сам Григорій Петрович, рід Данилевських походив від української козацької старшини й відомий ще з кінця XVII століття. Козацький сотник Данило Данилович переселився на малозаселений край — Слобожанщину, де заснував село Данилівку. Згодом його нащадки почали називати себе Данилевськими. Після ліквідації Гетьманщини та втрати автономії вони отримали статус російського дворянства, однак свого походження не зреклися. Навіть правнук сотника — харківський поміщик Петро Іванович Данилевський — розмовляв і писав українською мовою.
Літературна спадщина Григорія Данилевського включає твори, що відображають побут, культуру та соціальні реалії цього регіону. Однією з таких робіт є збірка “Слобожани”, яка містить оповідання, що висвітлюють життя селянства на Слобожанщині.
Григорій Данилевський провів деякий час у маєтку родини Бантишів у селі Прилісне, зараз Краматорського району Донецької області. За місцевою легендою, яку можно було почути на екскурсіях до народного музею у селі Прилісному Краматорського района, донька пана Бантиша закохалася в письменника, але її батько заборонив одруження через скромний стан Григорія Петровича. Дівчина, згорьована, кинулася в озеро, яке відтоді називають Озером Любові. Саме тут, за переказами, Данилевський написав роман “Дев’ятий вал”, присвятивши його пам’яті коханої.
Маєток та парк Бантишів є пам’ятками садово-паркової архітектури XIX століття. На його території знаходиться будинок-флігель, де жив письменник. У 1983 році поруч з маєтком був створений Музей народної архітектури, побуту та дитячої творчості — комплекс просто неба, що відтворює слобожанське село XIX століття з хатами, коморами, кузнею, вуликами, вітряком та залом із зразками народної творчості.
“Даль Володимир Іванович (1801–1872) — російський письменник та учений” — пише Український інститут національної пам’яті.
Володимир Іванович Даль народився 10 листопада 1801 року у селищі при Луганському ливарному заводі, що тоді належав до Катеринославської губернії — нині це територія Луганська, і майже двадцять років прожив в Україні. Батько Володимира, Іоганн Даль, був лікарем данського походження, який служив на Луганському заводі, а мати, Марія Фрейтаг, мала німецьке коріння та добре знала кілька європейських мов. Саме в цьому багатомовному середовищі й почалася лінгвістична цікавість майбутнього укладача “Толкового словаря живого великорусского языка”.
Багато його творів, підписаних псевдонімом Козак Луганський, присвячено українським темам і народному побуту. Він особисто знав Тараса Шевченка і підтримував із ним дружні стосунки.
Даль чітко розрізняв російську (великоруську) та українську (малоросійську) мови, останню знав із дитинства. У його словнику чимало українізмів, які він позначав як “южн.”, “малорос.”, “новорос.”. Це як слова, уживані російськими письменниками, так і південні діалектизми, запозичені з українських говорів.
Мало відомо, що Володимир Даль збирав матеріали й для словника української мови. Працюючи лікарем в Умані та Кам’янці-Подільському, а також подорожуючи Україною разом із поетом Євгеном Гребінкою, він записував слова живої народної мови. У листі до ректора Київського університету Михайла Максимовича Даль згадував, що уклав із помічником “повний малоруський словник”, який налічував близько восьми тисяч слів.
Цей словник так і не видали, а доля його рукописної версії залишилася невідомою. Існують припущення, що зібрані Далем матеріали згодом могли потрапити до Бориса Грінченка, упорядника відомого “Словаря української мови”.
“Докучаєв Василь Васильович (1846–1903) — російський природознавець, основоположник генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії; у 1888–1894 роках на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини, ініціатор складення ґрунтових карт губернії та створення природничо-історичного музею у Полтаві” — вказано на сайті Українського інституту національної пам’яті.
В своїх експедиціях Василь Васильович вивчав землі Катеринославщини, зокрема степові території сучасної Донецької області — Бахмутський, Маріупольський, Старобільський та Слов’яносербський повіти. Саме ці дослідження дали першу наукову характеристику ґрунтів Донбасу, визначили їхні природні зони та потенціал для сільського господарства.
У 1892 році Докучаєв очолив Особливу степову експедицію, організовану Лісовим департаментом для дослідження територій Воронезької, Харківської та Катеринославської губерній. Вони боролись з ерозією ґрунтів, посухами та недородами, а також розробляли наукові основи лісорозведення в степових зонах. За результатами роботи експедиції підготували 18 випусків “Праць Особливої експедиції Лісового департаменту”. Особливу увагу Докучаєв приділив Старобільському степу в Харківській губернії (нині — територія ботанічного заказника загальнодержавного значення “Юницький“ в Біловодському районі Луганської області) та Великоанадольському лісництву в Маріупольському повіті Катеринославської губернії. Саме на базі останнього нині розташований Великоанадольський ліс — лісовий заказник загальнодержавного значення площею 2543 га, який знаходиться у Волноваському районі Донецької області.
На честь ученого у 1954 році назвали місто Докучаєвськ у Донецькій області, розташоване в степовій зоні його експедицій (раніше — селище Єленовські Кар’єри). Від січня 2015 року місто перебуває на тимчасово окупованій території.
На честь Василя Докучаєва назвали й інші населені пункти. 12 травня 2016 року Верховна Рада України перейменувала селище Комуніст у Роганській селищній громаді Харківської області на Докучаєвське.
“Купрін Олександр Іванович (1870–1938) — російський письменник та журналіст. Обстоював ідею “автономності народів, що входять до складу російської держави” — пише Український інститут національної пам’яті.
У 1896 році Купрін побував на території сучасної Донеччини як кореспондент київських газет. Він відвідав Дружківські, Юзівські та інші металургійні заводи, спускався в шахти, знайомився з роботою рудників і промислових підприємств краю. Враження від цієї поїздки лягли в основу його нарисів і оповідань — “Рельсопрокатний завод”, “На річці”, “Юзівський завод”, “В головній шахті”, “В надрах землі” та “У вогні”, надрукованих у газеті “Киевлянин”.
Саме тут, у промислових ландшафтах, народився задум першого великого твору письменника — повісті “Молох” (1896). Її Купрін почав писати після відвідання Юзівського та Дружківського заводів, а завершив на Волинцевському (Петровському, нині Єнакіївському) заводі Російсько-Бельгійського металургійного товариства, де певний час працював завідувачем обліку кузні та столярної майстерні.
Назва повісті походить від імені стародавнього божества Молоха — символу ненаситного ідола, що пожирає людські життя. У творі цей образ став алегорією безжальної індустрії Донбасу, яка підпорядковує собі людину, перетворюючи її на жертву промислового прогресу.
“Чехов Антон Павлович (1860–1904) — російський письменник і драматург українського походження, реформатор театру. Життя і творчість Чехова тісно пов’язані з Україною” — пише Український інститут національної пам’яті.
Народився в Таганрозі, і по бабусі Єфросинії Шимко вважав себе українцем. З дитинства письменник полюбив південні степи та вважав їх своїм “другим домом”. Він не раз відвідував Донеччину, мандруючи територією сучасних Краматорська, Слов’янська, Святогірська, Дебальцевого, Часового Яру та Єнакієвого.
Багато спогадів про Донеччину Чехов залишив у листах (їхні копії можна знайти в книзі “Чехов і Донбас: особисті та творчі зв’язки”): “Донецький степ я любив і колись відчував у ньому себе як дома”. Враження від краю лягли в основу його повісті “Степ” та численних оповідань.
“Це фантастичний край, — пише Чехов у червні 1898 року в листі до І.Ф. Іорданова, — Донецький степ я люблю і колись відчував у ньому себе як дома, і знав там кожну балочку. Коли я згадую ці балки, шахти, Саур-Могилу, розповіді про Зуя, Харцизьк, генерала Іловайського, згадую, як їздив на волах у Криничку і в Крепку графа Платова, стає сумно і шкода, що в Таганрозі немає белетристів і що цей матеріал, дуже милий і цінний, нікому не потрібен”.
У травні 1887 року письменник подорожував донецьким краєм до Святих Гір. Зі станції Часів-Яр (нині місто у Бахмутському районі Донеччини) він відправив лист сестрі: “Погода чудова. Види захопливі. Напоетився я по саме горло: на 5 років вистачить”. Того ж дня митцю виїхати не вдалося, але триденне перебування у Святогорському монастирі залишило глибокий слід у його творчості.
У своїх записках і листах Антон Чехов описує життя обителі під час релігійних свят та знайомство з молодим чоловіком, який жив з ним у готельному номері. Цей герой, одержимий прагненням до освіти, але позбавлений стабільного житла, став прототипом образу “перекати-поле” — людини, яка, подібно до степової рослини, відривається від кореня і котиться за вітром у пошуках кращої долі. Ці враження лягли в основу оповідання “Перекати-поле”, опублікованого 14 липня 1887 року в газеті “Нове час”.
Кропітливі дослідники майже похвилинно відтворили маршрут Чехова по Донеччині у квітні–травні 1887 року. Валерій Романько, голова Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, у книгах “Чехов і Донбас: особисті та творчі зв’язки” (Слов’янськ, 2003) та “Чехов на Слов’янщині” (Слов’янськ, 2010) зафіксував поїздку залізницею з Москви до Таганрога через Харцизьк, Іловайськ та Амвросіївку, а далі шлях з хутора Рогозина Балка до Святих Гір через Дебальцеве, Часів Яр та Слов’янськ.
У Слов’янську у 1955 році встановили бюст письменника. У жовтні 2024 року погруддя Чехова знесли невідомі.