На вулицях, засипаних склом з розбитих вікон, стоять згорілі автівки, а у квартирах місцеві забивають вікна. Добропільці приходять до тями після російського обстрілу 7 березня, який забрав життя одинадцятьох людей. Як нині живе місто — далі в нашому репортажі.
Щоб зайти до квартири, їй доводиться розв’язувати мотузку, яка тримає ручку двері — замок вибило. “Ой, моя мультиварочка”, — зі сльозами в голосі каже Марія, заходячи всередину. Те, що залишилось від мультиварки, лежить у коридорі. Там же пахне горілим. У квартирі чисто, усі вікна, крім одного, забиті.
“Це чоловік вже все прибрав. Ось таке в нас було 8 березня”, — розповідає жінка.
Забирає миску для собаки та шукає маленького білого іграшкового ведмедика. З ним любить спати її старший син — восьмирічний Євген. Поки мати пішла по речі, він чекає внизу з однорічним братиком Єгором. Охороняє малих собака Санта.
Марія з родиною переїхала до Добропілля з Маріуполя. Тут, каже, живуть батьки чоловіка. Коли 7 березня росіяни обстріляли місто, була з дітьми вдома.
“Санта першою вибігла, шукали її потім. Після другого вибуху ховалися в коридорі. Потім спустилися вниз і через вікно вилазили в інший під’їзд. Вийти зі свого не могли — тут автівки горіли. Ми таке вже переживали в Маріуполі. Я казала Євгену, що робити, він молодець, слухався, істерики не було. А Єгор малий, нічого не зрозумів”, — згадує жінка.
Їхати з міста, додає вона, поки не планують, бо треба доглядати за старенькими батьками чоловіка.
Не збирається залишати дім і Віра Федорівна. Тут вона живе всі свої 70 років. Нажите кидати шкода, та й на пенсію їм із чоловіком, зітхає, в іншому місці не вижити.
“Дуже переживали, щоб бодай стіни не рознесло вщент. А все інше — мине час, підремонтуємо, будемо жити. Куди я поїду? Пенсії не вистачить навіть квартиру зняти. А їжа, а ліки?” — каже жінка.
Тому вже за кілька годин після обстрілу почали потроху наводити лад. Найважче було прибрати дрібні осколки скла, довелось кілька разів пилососити.
“Першу ніч, як все закінчилось, вдягнені накрились ковдрами на дивані — так і переночували. З другої до четвертої лежали грілися. О четвертій встали, почали прибирати. Нам ще пощастило, а в сусідньому будинку родина з дітьми згоріла — двері заклинило, не змогли вийти з квартири”, — розповідає пенсіонерка.
Віра Федорівна на вулиці чекає своєї черги отримати будматеріали. Їх видають представники гуманітарної місії “Янголи спасіння”. Біля їхньої автівки юрбиться натовп.
У родині Володимира чергу займає дружина. У квартирі подружжя винесло двері та вікна. Та найбільші вибухи, каже, застали у сусідів: ті поїхали з початком повномасштабного вторгнення, а за квартирою попросили пригледіти.
“Після першого вибуху пішли подивитись, як їхня квартира. Хлопок, я одразу присів. А дружина моя тут поруч була, її трохи осколками посипало. Дякувати Богу, живі. Будемо їхати. Світла, тепла, води — нічого немає. На Харківщину поїдемо, тут сто кілометрів звідси, там будинок тещі, будемо там якось перебиватись”, — пояснює пенсіонер.
Він повертається до своєї квартири збирати речі. На фоні періодично чути канонаду.
Удар по Добропіллю, якого росіяни завдали ввечері 7 березня, забрав життя 11 містян. До медиків по допомогу звернулися 49 поранених, з-поміж них є восьмеро дітей, розповідає директор Добропільської лікарні Вадим Бабков. Деяких поранених доправили до лікарні ім. Мечникова у Дніпрі, четверо з них — у вкрай тяжкому стані.
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.