Сергій та Марія Бубнови у Маріуполі продавали овочі, фрукти, салати та заморожені супи. За місяць до відкритої війни замовили на виробництво нове обладнання. Коли російська армія почала знищувати місто, довелося все лишити. Змогли вивезти тільки вантажівку-холодильник. Спершу Марія з дітьми виїхала до Європи, але згодом повернулась в Україну і тепер родина відкриває підприємство у Славутичі під Києвом. Виготовлятимуть готові супи, технологію для яких Марія “підгледіла” за кордоном. А от смаки у страв будуть українські.
Про релокацію бізнесу Марія розповіла Вільному радіо.
Власну справу Марія та Сергій Бубнови започаткували у 2011 році. Тоді звільнились з заводів “Азовмаш” та “Азовсталь” та почали продавати фрукти й овочі — постачали їх у мережі супермаркетів у Донецькій та Луганській областях. З 2014 року працювали лише в Маріуполі. Згодом отримали перший грант за програмою “Український донецький куркуль”, почали випускати овочеві салати і миті овочі в пакетах. За рік до вторгнення вийшли на ринок з першими замороженими готовими супами (гороховий та два види крем-супів: грибний та сирний).
Перші дні повномасштабного вторгнення родина Бубнових зустріла у Маріуполі. До 26 лютого відвантажували товари у супермаркети — поки магазини працювали, маріупольці купували продукти.
“Коли ми вирішили спробувати виїхати з міста, в морозильній камері на підприємстві у нас зберігалось десь 300 кг готових заморожених супів. Ми віддали їх теробороні. Приїхали до військових, привезли супи і спитали, чи можна виїхати з міста. Нам вже тоді, 26 лютого, сказали, що місто в оточенні. Ми залишились, ключі від складу з овочами віддали знайомим волонтерам. Виїхати з Маріуполя змогли 15 березня”, — згадує Марія Бубнова.
Чи вціліла після бойових дій будівля та обладнання підприємства, Бубнови не знають. Єдине, що змогли зберегти — вантажівка з холодильними камерами. На ній і на легковику родина виїжджала з Маріуполя.
“Не так болить навіть за квартирою, як за тим, що залишилось на виробництві. Обладнання ми не змогли вивезти. Ми не підраховували збитки. Але ми нічого не змогли зберегти. Ми зберегли тільки свій досвід, знання, які зараз використовуємо, щоб відновитися”, — розповідає жінка.
Рятуючись з бомбардованого міста з двома дітьми та собакою, подружжя не думало про бізнес, намагались просто дістатись безпечного місця. Коли вже були у Дніпрі, Марії написав представник донора, який раніше підтримував підприємство.
“Ми були на шляху на захід країни, я отримала повідомлення від USAID, з якими ми підписали договір 24 січня 2022 року на отримання обладнання. Ми його чекали ще з 2019 року. І у січні підписали грантову угоду про те, що ми влітку мали б отримати дороговартісне обладнання, десь біля 300 тисяч доларів. Вони сказали, що якщо ми приймемо рішення релокуватися, то нас підтримають і будуть розглядати подальшу співпрацю. Це було вирішальним повідомленням, і ми зрозуміли, що треба все ж таки знаходити в собі сили і відновлюватись”, — каже Марія.
Але плани на відновлення, додає, тоді бачились як далеке майбутнє. Я жити родині було потрібно тут і зараз. Знову доленосним стало повідомлення в соцмережі. Марія розповідає, що не планувала їхати за кордон. Але її написав підписник з Тіктоку родом з Краматорська. Сказав, що його дружина перебуває у Нідерландах і готова прихистити родину Марії. Жінка з 16-річною донькою Аліною та 8-річним сином Артемом поїхала в Нідерланди.
Ми їхали не тільки від небезпеки фізичної, тобто війни, а й від небезпеки фінансової, бо нам не було за що жити: двоє дітей, собака… І ми розуміли, що ту невелику суму заощаджень, яка у нас збереглася, ми можемо просто “проїсти” — оренда, їжа, одяг. І у нас нічого не залишиться для відбудови підприємства. А якщо я з дітьми поїду до Нідерландів, чоловік себе зможе забезпечити якось, а я вже буду отримувати фінансову допомогу за кордоном. Тому я погодилась, сіла в легковик і поїхала з дітьми до Нідерландів у маленьке містечко Нейвердал, там десь 25 тисяч населення біля кордону з Німеччиною.
“Перші місяці ми оговтувались. В Нідерландах я не одразу пішла працювати, нам вистачало виплат від країни. Це було 250 євро на людину. І онлайн ми з чоловіком працювали над переформатуванням нашого бізнесу. Бо треба було починати все з початку, визначитись, що і де ми будемо робити. Я через Фейсбук запитувала, де знайти місце, тому що у нас особливі вимоги до виробничого приміщення. Там і по електриці, і по площі вимоги. І єдиним містом на всю Україну, яке надало нам таке приміщення, був Славутич”, — згадує жінка.
Приміщення у Славутичі взяли в оренду, повідомили донорам, що відновлюватимуть роботу. Півроку подавали заявки на усі грантові програми, які заходили в Україну, аби знайти фінансування.
“Лінія, яку ми замовляємо на підприємство, дороговартісна. Обладнання розробляють під наші вимоги, це велика робота і, відповідно, ціна.
Я знайшла проєкт підтримки жіночих підприємств в агробізнесі “ЄВА”. Там треба було написати бізнес-план, записати відео самопрезентації та презентації свого продукту. Я це зробила в Нідерландах, мене обрали. Я отримала запрошення на офлайн-захід у Києві. Тож виїхала в Україну раніше, ніж планувала. Зараз працюю з менторами проєкту”, — розповідає Марія.
У Славутичі Бубнови виготовлятимуть новий продукт — супи в реторт-пакетах.
“Наша концепція народилась у Нідерландах: я побачила на полицях супермаркетів, що є такий продукт, як суп у реторт-пакеті. Реторт пакет — це пакет, схожий на упаковку кетчупа чи майонезу. В таких пакетах продаються готові супи, не сухі, тривалого зберігання, і їх люди купують. Вони готуються, а потім стерилізуються в автоклаві. Я купила два — спробувати. Один відправила Сергію в Україну, другий ми спробували. Це їстівне, але незвично для нашого смаку. Інші рецепти, інші прянощі. Але ідея мені сподобалась, тому я запропонувала виробляти це вже в Україні. Та це мали бути наші звичні супи”, — пояснює підприємиця.
Аби обрати рецепти для перших супів, Марія робила опитування у Фейсбуці. Друзі й підписники жінки обрали борщ з м’ясом, грибний суп з вершками, суп з курячими фрикадельками та сирний крем-суп.
Згодом в Нідерландах Марія почала працювати на кухні ресторану з “мішленівськими” зірками [зірки Мішлен – нагороди від інспекторів найвпливовішого ресторанного рейтингу у світі].
“Це був класний досвід, часткова зайнятість. Але я там вчилася, як працюють в команді кухарі, як у них все забезпечується, де вони беруть інгредієнти, яке обладнання у них на кухні. Я звідти черпала досвід для нашого виробництва. І паралельно ми з Сергієм перебудовували бізнес-модель під Україну”, — розповідає Марія.
Зараз Бубнови переїхали усією родиною до Славутича, отримали частину обладнання і встановлюють його, ще частину очікують з-за кордону. Зареєстрували нову торгову марку “Нова кухня”, розробили дизайн упаковки, шукають додаткове фінансування, аби розширити асортимент. А на перший місяць поставили собі ціль продати 30 тисяч порцій супів через пошту, доставку, невеличкі крамниці.
Шлях свого сімейного бізнесу Марія описує у соцмережах. Каже, робить це для реклами власного продукту і натхнення інших підприємців, або тих, хто планує започатковувати власну справу.
“Ми жили весь цей час думкою, що треба відновлювати своє. І коли я знаходжусь в такому настрої, то бачу інформацію навколо себе, до кого можна звернутись, намагаюсь з ними контактувати, знаходжу інформацію про гранти, знайомлюсь з жінками-підприємицями, дивлюся, що вони роблять, Це дає мені інформацію, яку я потім транслюю для тих, хто дивиться мене. Мені дуже приємно, що до мене звертаються порадитись, де брати фінансування. Я ділюся посиланнями на навчання, на гранти, на заходи”, — розповідає жінка.
Марія додає, що шлях розвитку бізнесу — складний, але це свідомий вибір її родини. Жінка впевнена, що якщо їм вдалося врятуватись і вижити під бомбардуваннями у Маріуполі, то цей шанс треба використовувати наповну.
Можливості є. Хто хоче робити своє, треба починати. Бо війна швидко, на жаль, не закінчиться, а країні потрібна працююча економіка. І тому я закликаю не боятися, писати бізнес-плани. Є багато грантів: державних та від міжнародних організацій.
“Бізнес — це не прогулянка біля моря, це складний шлях з купою перепон. Нам важко, але ми хочемо поставити дітей на ноги. У мене зараз немає страху, є мета. Я зараз не можу вплинути на швидкість просування наших військ, але я можу вплинути на ситуацію стосовно свого бізнесу. Тому моя концентрація уваги йде саме в цьому напрямку. Питання, як наважитись відкрити власну справу, мабуть, це питання про те, як наважитись взагалі щось робити після того, що пережили маріупольці. З холодним розумом підійти до того, що є зараз, що є навколо, зрозуміти, що ми хочемо далі. Ми виїхали з порожніми руками, але у нас є досвід знання, вміння, які ми здобули у Маріуполі, і життя не закінчилося, воно продовжується”, — каже Марія.
Марія розповідає, що вірить у звільнення Маріуполя. І мріє знову відкрити там своє підприємство — у відновленому українському місті.