Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо пам’ять усіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. 28-річний Володимир Петрук — один із них. Чоловік служив у Нацгвардії України та з початку відкритого вторгнення охороняв важливий стратегічний об’єкт на Рівненщині. Життя військового обірвалося під час мінування підступів до цього об’єкта.
Володимир Петрук народився та жив у Вараші. З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ 28-річний чоловік обороняв стратегічний об’єкт у Рівненській області, розповідає Вільному радіо його дружина Марія.
“З травня 2015 року він призвався до Національної гвардії України. За час служби отримав звання лейтенанта та повагу серед своїх колег. Він неодноразово проводив навчання для інших військовослужбовців. До його думки часто прислухались”, — ділиться жінка.
Значну частину свого часу, вільного від військової служби, Володимир присвячував українській скаутській організації “Пласт”.
“Він вмів робити все. Мені здається, немає справи, яку б він не зміг освоїти. Сам почав пластувати з років 10. Дуже любив цю організацію. Навіть з початку повномасштабного вторгнення він завжди знаходив для них вільну хвилинку”, — згадує Марія Петрук.
Чоловік був членом скаутського гуртка “Вовкулаки”, де здобув ступінь розвідувача.
“Учасник низки пластових заходів, подій, мандрівок і таборів. Зокрема в 2012 році був старшим стрільцем крайового табору “Легіон”. Згодом постійний співорганізатор щорічного станичного табору “Цвіт папороті”, а у 2017 році його комендант”, — додали на сайті організації “Пласт”.
Добрий, не любив несправедливість, завжди знав, як підтримати — таким Володимира описує його дружина.
“Він був дуже хорошим чоловіком і ще кращим татком. Злата (донька загиблого, — ред.) дуже любила його. Як і я. Завжди говорив, що йому нічого не треба, головне, щоб в нас все було. З ним ніколи не бувало сумно. Ми були 11 років разом, але я так і не дізналась, що це таке, коли подружжя “зʼїдає” рутина. Він вмів розвеселити мене, коли я була з поганим настроєм”, — каже Марія.
Володимир Петрук любив подорожувати, а незадовго до загибелі разом із родиною спланував ще одну мандрівку Україною.
“У кінці липня він мав йти у відпустку — ми хотіли покататись Україною, показати Златі, в якій красивій країні вона росте. Але він не дожив. Ми планували, як збудуємо будинок, зробимо майданчик для Злати і ще двох майбутніх дітей, бо ми хотіли трьох. Я обіцяла, що обов’язково запишу Злату в “Пласт”, бо Вова дуже цього хотів”, — розповідає співрозмовниця.
Загинув нацгвардієць минулого місяця — мінував підступи до важливого об’єкту на Рівненщині. Одна з мін здетонувала, забравши життя Володимира та ще одного військового.
Про смерть Володимира рідні дізналися того ж вечора. Сповістила військова частина.
“Виконуючи бойове завдання ваш чоловік загинув”. “Ви впевнені?” — запитала я тоді. У відповідь почула, що помилки бути не може… Тоді я набрала його маму: “Вови більше немає”. Тільки після цього з мене вирвався крик, який я не могла спинити. У грудях почало душити так, що я вже була готова йти до нього. Своїм криком я злякала доцю, вона почала плакати. Хтось з рідних прибіг до мене, взяли Злату на себе, а я просто вибігла з квартири на вулицю та почала ридати так сильно, як ще ніколи до цього не плакала”, — зізнається дружина загиблого.
У трагічну звістку, додає Марія, повірити родині було надто важко. А ще складніше — пояснити це 2-річній доньці.
“Доця просилася до нього — це добивало мене ще сильніше. Завжди бігла до дверей зі словами “тато”, якщо хтось стукав. Я мусила їй сказати, що тата вже немає, бо він полетів далеко до сонечка. [Коханий] нарешті почав мені снитись. Завжди одне й те саме: прошу його не йти на роботу, а залишитись з нами. Наші останні дні ми майже не бачились, бо він багато працював. Не говорив мені чим займається, не хотів, щоб я хвилювалась”, — розповідає дружина військового.
Марія нарікає: її засмучує, що деякі українці не замислюються над тим, що війна триває не лише на сході.
“Мене страшенно розлютив один коментар, де хтось написав щось типу: “Як так сталось, що військові загинули там, де не ведуться бойові дії?”. Наші люди в якийсь момент вирішили для себе, що війна йде лише на сході. Але це не так! Війна йде між Україною та Росією, а не між сходом України та Росією. Військові охороняють територіальну цілісність по всій країні, а не тільки по лінії фронту”, — підкреслює жінка.
За її словами, саме їхня з Володимиром донька допомогла всій родині оговтатися після втрати.
“Злата — це єдина його жива частинка. Вона промінчик позитиву, яка бігала та сміялась, поки ми ледь тримались, щоб не задихнутись від горя. Боюсь уявити, як би ми це все пережили, якби не вона”, — зізнається Марія Петрук.
Крім дружини, доньки та матері, у Володимира залишилися брати.
Світла пам’ять загиблому.