Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Роман Куценко. Чоловік пропрацював 10 років на м’ясокомбінаті та виховував трьох дітей. Коли почалася АТО, він приєднався до розвідників ССО ЗСУ та боронив Донеччину протягом 9 років. Після повномасштабного вторгнення захисник ще два роки служив розвідником, а згодом перейшов у льотчики та збивав російські безпілотники в небі України. Йому подобалося літати, він хотів пройти курси та керувати великими літаками.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його дружина Юлія Куценко.
Роман народився 3 лютого 1985 року в селі Івангород Олександрівського району Кіровоградської області. Спочатку він закінчив місцеву Івангородську школу. Після неї поїхав до Кропивницького, де здобув фах електрика в училищі №7.
По закінченню навчання Роман відслужив строкову службу, а потім пропрацював 10 років бригадиром вантажників на м’ясокомбінаті у Кропивницькому.
У 2008 році чоловік почав зустрічатися з першою жінкою, з якою жив у неофіційному шлюбі. У 2009 році в пари народився син Денис. Однак стосунки не склалися, і в 2014 році вони розійшлися.
Починаючи з 2015 року, Роман познайомився з Юлією, коли працював на м’ясокомбінаті. Вони були колегами. У неї вже було двоє дітей — хлопці. Відтоді чоловік опікувався вихованням трьох дітей.
“Загалом ми прожили разом 15 років і закріпили це офіційним шлюбом. Мої діти вважали його батьком і тільки так його називали. Він ніколи не ділив дітей: це мої, а це твої. Ні, Дениса та моїх синів — усіх називав нашими дітьми. Денис постійно з нами не жив, але всі канікули та вільний час після школи проводив у нас”, — говорить Юлія.
Спільних дітей у пари не було, адже всі сили вони спрямовували на виховання дітей, які вже були в родині.
У вільні дні чоловік любив рибалити. Проте на хобі майже не залишалося часу, адже він прагнув заробити більше грошей, щоб забезпечити родину.
“Він був такою людиною, яка дуже не любила підлабузництва. Він говорив усе, що думає, прямо в очі. Був дуже прямолінійним. Серед колег, а згодом і побратимів, його завжди дуже поважали. Ніхто ніколи не казав про нього нічого поганого”, — ділиться дружина.
13 лютого 2015 року Роман приєднався до лав ЗСУ та став на захист держави під час АТО.
“Його головною мотивацією було прагнення не допустити, щоб ніяка зараза не дійшла й до нашого дому, і щоб близькі могли спокійно жити”, — каже дружина.
Через рік захисника демобілізували. Він пробув удома два тижні, але не зміг жити цивільним життям і підписав контракт із 3-м полком Сил спеціальних операцій ЗСУ.
“У нього була можливість за посадою — просто тихенько сидіти у штабі, але він говорив, що хоче бути більш корисним хлопцям. Йому дуже подобалося у третьому полку. У них були і стрибки з парашутом, вони літали — він кайфував від цього”, — ділиться дружина.
Вищу військову освіту чоловік здобував уже під час служби в армії.
“Тоді він пройшов різні спеціальні курси, їздив за кордон і бував на таких напрямках, як Авдіївка та Волноваха. Здебільшого це був Донецький напрямок, де були жорстокі бої. Більше з нього витягнути було неможливо, бо він же підписував договір про нерозголошення. Знаю лише, що він виконував завдання, заходячи на окуповані території”, — уточнює Юлія.
Коли почалося повномасштабне вторгнення армії Росії, Роман уже служив у війську та вирушив боронити державу як розвідник.
“Тоді його перекинули на Харківський напрямок, де він щотижня перебував на ротаціях. Серед завдань, які він виконував, був підрив мостів, і для цього він сам виготовляв вибухівку. Також робив плавучі міни та встановлював їх”, — згадує Юлія.
У 2022 році військового відзначили орденом “За мужність ІІІ ступеня” та орденом “За мужність ІІ ступеня”.
У 2023 році чоловік дістав поранення, після чого потребував часу на реабілітацію.
“Він тоді був на Ізюмському напрямку, і по них прилетіла ракета з гвинтокрила. Їм пощастило, що вона зачепилася за дроти і здетонувала, не долетівши до землі. Це їх врятувало, але осколкові поранення він тоді все одно дістав”, — ділиться дружина.
Після лікування Роман повернувся до служби та боронив державу на Авдіївському напрямку.
“Головною складністю для наших була нестача людей. Він завжди про це казав. Бо бувало таке, що їм утрьох доводилося зупиняти колону російської техніки”, — говорить Юлія.
У 2024 році захисник залишив службу в 3-му полку ССО ЗСУ, у якому відслужив 9 років. Роман перейшов із розвідки та став старшим повітряним стрільцем авіаційної ескадрильї ЗСУ. На новій посаді він знищував безпілотники, які російська армія запускала по українських містах.
“Він літав на літаку Як-52 і збивав із нього “Шахеди”, безпілотники та легкі гвинтокрили. Це було в Дніпропетровській, Одеській і Полтавській областях — відносно тилових регіонах. Далі він планував пройти курси пілота і керувати вже великими літаками. Йому дуже подобалося літати — він отримував справжній кайф від цього”, — зазначає дружина.
19 липня 2025 року захисник загинув. Трагедія сталася на аеродромі, по якому російська армія завдала ракетного удару.
“Він із командиром хотів забрати літак зі злітної смуги, і на шляху до нього прилетіла ракета. Осколки полетіли в різні боки: командира вбило одразу, а чоловіка зачепило. Хлопці потім казали, що він навіть не дивився на свої поранення, а зібрав усіх і наказав перевірити себе щодо поранень. Ще близько 40 хвилин він витягував поранених, але шрапнель розірвала йому внутрішні органи. Потім його відвезли до лікарні Мечникова. Там його серце то починало битися, то зупинялося, і лікарі кілька годин боролися за його життя, але він не вижив”, — сумує дружина.
24 липня в Кропивницькому відбулося прощання з військовим. Йому було 40 років. У нього залишилися дружина, троє дітей (один рідний та двоє прийомних) і мати.
Більш ніж за рік — 30 вересня 2025 року — президент України посмертно відзначив Романа ще одним орденом “За мужність” І ступеня.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.