Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Тараса Ковтуна з Чернігівщини. Чоловік 25 років пропрацював у поліції, а за кілька місяців після виходу на пенсію став до служби вже як військовий. Разом із сином він боронив країну на різних відтинках фронту, доки життя захисника не обірвав російський дрон.
Про Тараса Ковтуна Вільному Радіо розповіли його дружина Тетяна й старший син Дмитро.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Тарас Ковтун народився 5 серпня 1975 року в селищі Ратне на Волині, де виросла його мати. Але дитячі і юнацькі роки хлопця минули в селі Оленівка Чернігівської області. Саме там він знайшов друга Олега, з яким пройшов через усе життя і створив чимало кумедних спогадів.
“Якось Тарас щось накоїв, і мати закрила його вдома. Тоді до нього прийшов Олег, він зараз хрещений наших дітей, витягнув шибку, і вони разом пішли гуляти. Мати Тараса працювала секретарем у школі, і він знав, коли вона приблизно йтиме додому. То перед цим повернувся, вліз у хату й поставив шибку на місце. Вони з кумом про це розповіли, вже коли в нас старший син був”, — згадує дружина Тараса Тетяна.
Хлопець навчався в місцевій школі. Найбільше любив малювання, але в нього не складалися стосунки з учителькою, яка, за словами дружини, постійно занижувала Тарасові оцінки. Та це захоплення хлопець не закинув — його, як інші свої хобі, зберіг і в дорослому віці.
“Він малював усім: і фарбами, і олівцями. Усі картини, поробки дітям у школу робив Тарас. Також любив грати на гітарі, співав дуже гарно. Ще одним його хобі була риболовля — і зимова, і така”, — розповідає дружина.
Після завершення школи Тарас Ковтун вступив до тодішнього Ніжинського агротехнічного коледжу на механізацію сільського господарства — такої роботи в селі було достатньо.
Півтора року після випуску чоловік працював у галузі, а потім на запрошення друга Олега переїхав до Києва й влаштувався в тогочасну міліцію. За словами дружини, там Тарас здобув повагу від колег, адже про нього завжди відгукувалися як про працьовиту й відповідальну людину.
“Він завжди все робив по совісті. Ніколи не користувався людьми. Якщо потрібна допомога, усі колеги, усі друзі знали, що до нього можна звернутися, і він ніколи не відмовить. Свої справи відкладе на друге місце, але обов’язково допоможе”, — розповідає Тетяна.
З 1998 року Тарас працював у Печерському районному відділенні Управління поліції: був водієм патрульної машини і старшим наряду. Загалом чоловік присвятив службі в поліції 25 років свого життя.
Через два роки після початку роботи в поліції, Тарас Ковтун зустрів у Києві дружину. Тоді Тетяна приїхала з Вінниччини до своєї сестри, аби допомогти їй доглядати маленьку племінницю. Під час прогулянки з тіткою саме дівчинка випадково познайомила майбутнє подружжя.
“Я гуляла на вулиці з малою, а Тарас ішов з магазину з печивом і чаєм. Племінниці тоді було трохи більше року й, коли вона побачила печиво, підбігла до нього. Він її пригостив — так і познайомилися. Пізніше того дня він запросив нас на чай. За день ми з ним пішли прогулятися, стали спілкуватися й поступово в нас склалися стосунки”, — згадує жінка.
У 2002 році пара побралася. Того ж року в молодят народився син Дмитро, а за 12 років вони стали батьками ще одного хлопчика Владислава. Тарас був щасливим: він мріяв про синів і намагався вчити їх усьому, що вмів сам. У майбутньому ж чоловік хотів мати блакитнооку онучку — з його кольором очей. Тим часом опікувався молодшою сестрою дружини.
“Помер мій батько, і залишилася молодша сестра Маша. Коли постало питання, де вона буде жити, Тарас першим сказав, що з нами. Ми забрали сестру, коли їй було вісім років. Він усю любов вкладав у неї й старшого сина, бо молодшого тоді ще не було. Ніколи не розділяв, ніколи не казав, що вона чужа. Виховував як свою дитину”, — ділиться Тетяна.
Наприкінці 2021 року Тарас Ковтун звільнився з поліції за вислугою років. Чоловік хотів трохи відпочити, але за кілька днів його мати отримала травму тазостегнового суглоба. 15 січня 2022 року він вирушив у рідне село доглядати батьків, де за місяць і зустрів відкрите вторгнення Росії. Аби завадити окупантам, Тарас долучився до створення місцевої тероборони.
“За вісім кілометрів від села проходить Московська траса, якою вже їхали танки. Хлопці організувалися, зробили блокпост, розділили чергування”, — розповідає про діяльність чоловіка Тетяна.
Наприкінці березня Тарас повернувся до Києва. На тій самій Московській трасі чоловік зловив машину, якою дістався до Троєщини. Через проблеми з транспортом він пішки дійшов до свого будинку на іншому березі столиці. Та сидіти вдома без діла не став.
“На той момент старший син уже служив у теробороні Голосіївського району, ходив туди на ніч. Так Тарас побув вдома пару днів, а потім сказав: «Я не можу лежати на дивані, коли хлопці охороняють наш спокій». І він теж пішов у ту ж тероборону, що й син”, — згадує жінка.
Тарас Ковтун служив із сином у лавах 242-го окремого батальйону територіальної оборони Києва до травня 2023 року. Спочатку разом з кількома однокласниками Дмитра вони воювали у піхотному підрозділі, а потім у взводі розвідки батальйону. Разом батько з сином захищали Київщину й Харківщину та скоро стали один одному справжніми друзями.
“Це якесь особливе відчуття, коли ти з батьком на війні. Ми приїжджали з ним у відпустку, відпочивали, могли про щось поговорити саме вдвох. У якийсь момент я навіть відчував, що він мені не тільки батько, а й друг. Від цього було дуже приємно на душі”, — ділиться Дмитро.
Пізніше рідні з частиною побратимів перейшли до 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади, у лавах якої боронили Запоріжжя й Вовчанськ. У новому підрозділі Тарас став виконувати обов’язки сапера. За словами сина, для цього мав усі необхідні якості.
“Він завжди був розсудливим і дуже любив порядок. У нас був з ним один великий баул на двох. Коли я хотів ним скористатися, там усе було чітко складене. Батько дуже відповідально до цього ставився. У нього кожна річ лежала на своєму місці”, — описує характер захисника Дмитро.
У 82-й бригаді Тарас частіше виходив на завдання окремо від сина, щоб у разі трагедії хтось із них вижив. Та чоловік усе одно піклувався про Дмитра, а заразом — про його однокласників, які служили з ними.
У серпні 2024 року частину бригади Тараса Ковтуна відправили на відновлення. У військових був тиждень, аби перепочити і приїхати в новий район зосередження військ. Дмитро розповідає, що на той момент захисники вже здогадувалися: вони воюватимуть на Курщині.
“Настрій був дуже піднесений. Було відчуття, що це така авантюрна історія, адже вперше хтось буде вести активні бойові дії на території ядерної країни. Ввечері з побратимами пили чай і обговорювали, що це буде історична подія, яку запам’ятають усі. І батько теж розділяв ці відчуття, але дивився на це через призму свого життєвого досвіду. Був більше серйозним, зосередженим”, — згадує син військового.
Увесь час бригада Тараса й Дмитра Ковтунів брала участь в операції. Але росіяни теж почали вести наступальні дії й відтісняти захисників до кордону. Навесні 2025 року Тарас уже служив на території Сумщини. Там, біля села Садки, 13 квітня чоловік готував боєкомплекти для завдання, але в них поцілив російський FPV-дрон. Військовий загинув на місці. Син захисника дізнався про трагедію того ж дня.
За десять днів Тараса Ковтуна поховали на Південному кладовищі в селі Віта-Поштова поблизу Києва.
За життя військового відзначили нагрудними знаками “За Оборону м. Харків”, двома “Золотими Хрестами”, останній з яких родина отримала через два дні після смерті Тараса, а також відзнаками “Захиснику України” і “За оборону України”.
Посмертно захиснику надали орден “За мужність” ІІІ ступеня. Тепер рідні Тараса просять вшанувати пам’ять військового, надавши йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна і світла пам’ять захисникові.