Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо старшого солдата Дмитра Кривицького з Хмельниччини. Він мав трьох дітей, але все одно пішов на захист країни. Чоловік мріяв про щасливе життя з родиною у власному будинку, але через війну не встиг пожити в новій оселі.
Історією життя захисника поділилася бабуся його найменшого сина Анжеліка Іванівна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Дмитро Кривицький народився 11 травня 1984 року в місті Брянка Луганської області. Та вже наступного року родина переїхала до села Нова Синявка на Хмельниччині. Саме тут минули дитинство та юність хлопця.
У 2000 році Дмитро закінчив місцеву школу. Після навчання працював у господарстві та брав підробіток.
“Він любив коней, дуже любив тварин. На конях підробляв, у колгоспі робив. Він такий був — роботи не боявся”, — згадує теща Дмитра.
У травні 2002 року Дмитра призвали на строкову службу до лав Збройних сил України. Повернувшись у 2003-му, хлопець пережив важку втрату — померли його батьки.
“В нього була молодша, ще неповнолітня сестра Марина, і він, коли повернувся з армії, взяв її під опіку. Він залишився в селі, працював, допомагав людям. У селі його знали як людину з золотими руками. Не було такої хати, щоб він не допомогав. Стареньким треба щось підвезти, щось зробити — і він ішов. І не за гроші, просто він такий був. Дмитро був спокійний, але в душі борець. І господар — на ньому город, тракторець мав, коней мав. Він кругом устигав”, — ділиться Анжеліка Іванівна.
У 2015 році Дмитро пішов добровольцем в АТО. Служив на Донеччині та Луганщині, отримав статус учасника бойових дій. Чоловіка нагородили медалями “Учаснику бойових дій”, “Ветеран війни”, а також почесною відзнакою 88 батальйону.
“В нього були ордени, грамоти. Але він ніколи не хвалився. Я вже про них дізналася, коли його мали привезти…” — розповідає бабуся молодшого сина Дмитра.
Дмитро Кривицький був двічі одружений. У першому шлюбі в нього народилися донька та син. А з другою дружиною чоловік почав стосунки у 2017 році.
“Він прийшов до нас знайомитись і питає: «Чи приймете ви мене в свою сім’ю?» Скромняга такий був. Так вони із моєю донькою і почали жити разом. Пізніше в них народився син Матвійко. Але Діма і за старших не забував. Постійно допомагав — і фінансово, і словом підтримував”, — розповідає Анжеліка Іванівна.
Молодший син особливо тягнувся до батька. Жінка каже:
“Як Діма приїжджав у відпустку, а потім їхав назад — ця дитина криком кричала: «Тато, тато, не їдь, тато, залишайся». Вони разом займалися спортом, віджималися, гралися”.
Перед повномасштабною війною родина купила новий будинок.
“Мрія в Діми була перейти в ту хату жити. Ми жили всі разом, і в нас було трохи тісно. Тому вони з донькою і дітьми мріяли про свій власний куточок. Але він не встиг… Не встиг пожити в ній”, — зі сльозами говорить теща захисника.
На другий день повномасштабного вторгнення чоловік знову пішов добровольцем на війну, хоча як батько трьох дітей не мусив цього робити.
Щоразу, коли чоловікові вдавалося приїхати у відпустку, Анджеліка Іванівна дивувалася його стійкості та мужності. Жінка ділиться однією з розмов із зятем:
“Я кажу до нього: «Ти не боїшся?» А він каже: «Такий адреналін береться в моменті. Там все не так, як тут. Іноді страшно, важко, але я мушу воювати за своїх дітей. А хто піде, якщо я не піду своїх дітей, свою Україну захищати?»”
Спочатку армієць служив у 89 батальйоні 106 окремої бригади ТрО на посаді навідника зенітного кулеметного відділення. Згодом його перевели до 88 (Шепетівського) батальйону, де він виконував обов’язки гранатометника стрілецької роти. Серед побратимів мав позивний Корд.
Свій останній бій Дмитро прийняв 2 квітня 2024 року поблизу Старомайорського. Тоді там тривали активні бої, а потім територію окупували.
Оскільки тіло Дмитра неможливо було забрати, він тривалий час вважався зниклим безвісти. Побратими повідомили родині, що позиції опинилися в оточенні, і Дмитра більше немає. Проте на офіційне визнання загибелі довелося чекати майже два роки.
2 лютого 2026 під час процедури обміну тіло Дмитра повернули з Росії в Україну. Експертиза встановила, що причиною смерті стали множинні тілесні ушкодження та вибухові травми.
10 лютого чоловіка поховали.
У Дмитра залишилися троє дітей, дружина, сестра та велика родина.
Рідні захисника ініціювали петицію до президента України з проханням надати йому звання Героя України. Підтримати ініціативу можна, підписавши петицію за посиланням.
Світла пам’ять захиснику України.