58 разів бахмутянин Олександр Шаталін виїжджав до зони відчуження після аварії на Чорнобильській АЕС. Чоловік три місяці провів у зоні катастрофи, де військові голіруч розбирали заражені будинки. Машини, що ламалися від радіації, заражений одяг, який доводилося міняти що два дні, та робота без вихідних — таким ліквідатор запам’ятав цей час. Своїми спогадами про наслідки техногенної катастрофи офіцер поділився з журналістами Вільного Радіо.
Олександр Шаталін — корінний бахмутянин. Він закінчив місцеву 24‑ту школу, а потім вступив у Новосибірське вище військове командне училище.
“Після закінчення навчання мене розподілили до Київського військового округу, де я служив у Лубнах у лавах 25‑ї гвардійської Чапаєвської дивізії. Після 26 квітня 1986 року всю дивізію розгорнули у повному штаті — 12 тисяч чоловіків. Це була єдина дивізія в СРСР, яка отримала вимпел (вузький і довгий прапор, — ред.) міністра оборони за Чорнобиль (за участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, — ред.).
Коли я вже як офіцер жив у Лубнах, у нас усі були чорнобильцями: і офіціанти в ресторанах, і музиканти оркестру. У нас навіть були ті, хто проходив строкову службу — 18–20‑річні хлопці. Дісталося ж їм”, — говорить Олександр Шаталін.
Сам офіцер отримав рознарядку на відправлення до Чорнобильської зони одразу після одруження та медового місяця — у грудні 1987 року.
“Дружина плакала, але треба було їхати. Спочатку мене відправили до [села] Терехів, що було в зоні. Там розміщувалися український і білоруський штаби. Мене розподілили до 819‑го інженерного ремонтно‑відновлювального батальйону, і я був за шість кілометрів від самого Чорнобиля”, — говорить військовий.
За час служби він 58 разів виїздив до Чорнобильської зони.
“Десь третина тих, хто служив тут, мали судимості, дехто — по два рази. І, чесно, з ними мені було навіть легше, ніж зі строковиками, де процвітала дідівщина. Судимі все розуміли, бо перед ними стояла реальна загроза: варто було хоч трохи схибити — напитися чи не виконати завдання (а ти вже три місяці в Чорнобилі), — тобі виписували відрядження додому, списували весь термін перебування в зоні і за тиждень призивали наново. Тому вони все робили як треба”, — ділиться Шаталін.
Вихідних військові у зоні катастрофи не мали. Єдиний вихідний дали на Новий рік — 1 січня 1988 року.
“Чим я займався? Кілька разів розвозив документи до Чорнобиля та працював у межах 10 кілометрів від епіцентру. Хоча я бачив мапи зараження — треба було виселяти навіть північні квартали Києва. Але “нагорі” доповідали, що там радіаційний фон у нормі, — це була неправда.
Звісно, пересувалися ми виключно машинами. Нас піднімали о 7‑й ранку: сніданок, шикування — і відправляли, кого куди, через пункти пропуску, де чергували до зубів озброєні поліцейські. Вони перевіряли, щоб із зони ніхто нічого не крав.
Потім розбирали будинки, гаражі, ремонтували сильно заражені машини. Ще займалися землею — знімали шар радіоактивного ґрунту. Радіація йшла смугами: можна було бути майже біля самого Чорнобиля й не отримати великої дози, а село за 5–10 кілометрів “фонило” страшенно”, — згадує Олександр.
На самій станції офіцер був п’ять разів і найгіршим місцем називає парк зараженої техніки.
“Іноді ми брали звідти техніку, але коли вона ставала непридатною, її розбирали на запчастини й закопували. Поліцейські перевіряли на виїзді: якщо машина “фонила” вище норми, її обробляли хіміками на спеціальній “мийці”, сканували повторно. Якщо не допомагало — відвозили у парк зберігання. Так утворився цілий могильник машин та інженерної техніки. Там були чудові грейдери, якими можна було чіпляти й валити цілі будинки. Потім цеглу та інші уламки солдати руками скидали у самоскиди. Усе це стояло там до повномасштабного вторгнення”, — говорить ліквідатор.
Чорнобильською зоною деякі військові пересувалися на броньованій розвідувально‑дозорній машині, вкритій свинцевими листами.
“Я, як офіцер, залишався в машині, а солдати на 1–3 хвилини підіймалися на дахи будівель і скидали графітові уламки. Звісно, працювали й роботи: бачив японський, який згодом зламався, застряг, і ми його витягали. Однак людей усе одно було більше”, — розповідає Олександр Шаталін.
На заражених машинах їздили доти, доки рівень радіації не починав зашкалювати або поки техніка не ламалася.
“Машини могли швидко ламатися, електроніка не витримувала радіації, бувало, крали запчастини. Часом нам самім доводилося їхати у Янів (там був склад із технікою, — ред.) та знімати з техніки цілі запчастини, які в нас ламалися на працюючих машинах”, — згадує військовий.
Одяг військових сканували щодня — більш як дві доби його не носили.
“Я не фізик, тож точно не скажу, що саме перевіряла поліція, але суть була в ізотопах. Деякі мали короткий період напіврозпаду, інші — довгий. Коли виявляли ті, що розпадаються довго, увесь одяг знімали й міняли на новий. Жодного “кіношного” захисту на кшталт свинцевих пластин ми не носили”, — пояснює офіцер.
Викидати доводилося навіть побутові речі — ніщо не було захищене від радіації.
“У нашого командира було чудове біле крісло. Коли його не було, я любив у ньому сидіти. Він мене якось побачив й каже: “Ти що, підсидіти мене хочеш, лейтенанте?” А потім нас обох почав мучити головний біль. Покликали лікаря — він заміряв крісло, а те страшенно “фонило”. Тож ми з двома солдатами викопали яму два метри завглибшки в лісі й закопали те крісло”, — розповідає військовий.
Ще одним місцем, яке справило на бахмутянина моторошне враження, була Прип’ять.
“Там патрулювала поліція. Вони ходили й шукали мародерів, які регулярно намагалися проникнути до зони та щось украсти. Для них це був азарт.
Я знав одного такого сталкера: він збирав по хатах ікони, що “фонили”, і дорого продавав їх за кордон як артефакти, бо вони наче “світилися”. Але це була дуже небезпечна справа: кого ловили — одразу саджали до в’язниці; казали, що могли й розстріляти”, — ділиться офіцер.
До цивілізації військові їздили у місто Іванків, що на північ від Чорнобиля.
“Тоді ж мобільних телефонів не було, і ми їздили туди, аби подзвонити рідним чи щось купити. Якось їду рейсовим автобусом, дивлюся — а половина лісу обабіч дороги вся золота. Питаю водія: “Що це?” А то були руді ялинки, які від радіації на сонці аж золотом переливалися. Це траса Іванків — Чорнобиль: зупинятися чи навіть виходити на узбіччя було заборонено. Усюди стояли заборонні знаки. Їздити ж по трасі дозволяли, бо її обробляли хіммашини”, — говорить бахмутянин.
Подеколи військові зустрічали в Чорнобильській зоні цивільних, які не евакуювалися.
“Якось їдемо трасою, бачимо — дід “голосує”. Зупинилися, питаємо: “Що ви тут робите?” А він каже, що нікуди не виїжджав: збирає у лісі великі гриби й живе собі. Йому було 72 роки. Підвезли його й потім зустрічали й інших місцевих, які не поїхали. Хтось відмовився, хтось повернувся — як і нині, коли під час повномасштабного вторгнення дехто вертається у прифронтові села після евакуації”, — згадує офіцер.
А ось тварин у зоні катастрофи ліквідатори майже не бачили. Диких не було зовсім, а домашні, покинуті, приходили просити їжу.
“Усіх собак ми називали “Радік”, бо всі були заражені. Годували їх, але вигляд вони мали страшний. Деякі були більш‑менш, а деякі такі худі й у виразках, що жах — видно, хворіли на щось”, — каже Олександр Шаталін.
Годували військових-ліквідаторів добре, згадує офіцер. У раціоні були і м’ясо, і згущене молоко.
“Давали навіть сухпай підводників і тюбики з харчем для космонавтів. Пити привозили мінеральну воду та Coca‑Cola. Здається, над нами ставили експерименти: одних і тих самих людей годували тільки сухпаєм або лише тюбиками, а потім брали аналізи.
Була й лазня — ходили щодня. Навіть кіно мали: я знайшов в одному з покинутих будинків бобіни з плівкою, перевірив — не “фонять” — і приніс у частину, де стояв проєктор. Поставили його в їдальні й улаштовували вечірні кіносеанси”, — каже чорнобилець.
Горілка та будь‑який інший алкоголь у зоні були заборонені. Однак, за словами очевидця, дехто все‑таки провозив спиртне у трилітрових банках.
“Це було дуже ризиковано: якби поліцейські побачили — були б ті самі проблеми, про які я вже казав: відрядження додому, ануляція часу в зоні й новий призов. Але нерви треба було заспокоювати, й дехто ризикував”, — зазначає Олександр Шаталін.
У Чорнобильській зоні Олександр пробув майже три місяці — до 15 березня 1988 року. Той період, зізнається офіцер, дався йому тяжко.
“Я був тоді молодий, але постійно дерло в горлі. У хлопців страшенно боліла голова, особливо коли раз на три дні траплялися викиди зі станції”, — згадує бахмутянин.
Нагадаємо, за даними Українського інституту національної пам’яті, в результаті аварії на Чорнобильській АЕС 8,5 мільйона жителів України, Білорусі та Росії отримали значні дози опромінення; близько 500 тисяч із них померли від наслідків радіації. До кінця літа 1986 року понад 90 тисяч людей евакуювали із зони зараження, знелюдивши 81 населений пункт України.