Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо Сергія Гончарука, який у 22 роки підписав контракт зі Збройними Силами України, а за місяць до загибелі навчився їздити на машині. Життя захисника обірвалося на Донеччині.
Про життя військового Вільному радіо розповіла його мати Наталя.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами. Це безкоштовно.
Народився Сергій Гончарук 5 квітня 2001 року в селі Чорненковому на Дніпропетровщині. Там він провів дитинство та підліткові роки.
“Ще з дитинства Серій уникав публічності та був соромʼязливим. Навіть у садочку у нього було троє-четверо друзів, але найближчих та перевірених. Він не прагнув товаришувати з усіма підряд”, — розповідає мати Сергія Наталя.
Після школи хлопець вступив у Професійно-технічне училище №75 в Олександрівці, де здобув дві спеціальності: тракториста-машиніста й електрика.
Під час навчання в училищі Сергій проходив практику на місцевій металобазі, де згодом залишився працювати.
Наталя згадує, що її син багато працював, а решту часу присвячував допомозі з меншою сестрою та братом.
“Ми з чоловіком багато працюємо, бо маємо тепличне господарство. А Сергій — як старший у сім’ї — брав на себе відповідальність, адже розумів, що треба зробити, де допомогти. Йому навіть не треба було казати”, — ділиться мати хлопця.
У мирному житті Сергій захоплювався природою й рибальством, а ще — машинами та скутерами.
“Він завжди щось майстрував. Любив на риболовлю їздити на скутері до водойми. Міг купити щось спеціальне для улову, а я навіть назви тих речей не знаю”, — каже Наталя.
Також Сергій цікавився пошуком старовинних речей.
“Син заробив гроші на металошукач та сам купив собі. Годинами ходив, шукав, викопував різні знахідки, які потім перепродавав. Не всі діти таким цікавляться, але він любив історію, техніку, метал. Це було його”, — говорить Наталя.
Військовий шлях Сергія розпочався восени 2020 року, коли хлопця призвали на строкову службу в армію.
Спочатку Сергій проходив службу в навчальному центрі “Десна”, а через три місяці його перевели до військової частини в Калинівці, що на Вінниччині. Там він, за словами матері, займався охороною складських приміщень.
“За декілька днів до початку повномасштабного вторгнення Сергій чергував на посту. Ми з ним довго розмовляли тієї ночі, а я ще не знала, що скоро почнуться обстріли. Вранці син вже не взяв слухавку. І так ми були без зв’язку десять днів”, — ділиться Наталя.
Внаслідок ракетного удару по складу Сергій зазнав свого першого осколкового поранення.
“Але щоб не травмувати маму, він мовчав, ні слова про це. Коли зміг, подзвонив із чужого номера й сказав: “Ма, в мене все добре”, — каже Наталя.
Паралельно зі службою Сергій познайомився з дівчиною, з якою вирішив створити родину.
“Якось все швидко закрутилось, і у квітні 2023 року народився Назар. Після його народження Сергій усе частіше говорив про контракт. Він був дуже відповідальним і розумів, що потрібно піклуватись про родину. Для нього прикладом був мій брат Максим — теж військовий. Я намагалася відмовити, але син тихо та без зайвих слів підписав контракт”, — ділиться Наталя.
Після підписання контракту з червня 2023-го Сергій служив у складі 59-ї окремої механізованої бригади імені Якова Ганзюка. Згодом його прикомандирували до військової частини 2896, де хлопець обіймав посаду старшого стрільця 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти.
Наприкінці грудня 2023 року Сергій опинився в районі Селидового на Донеччині.
“Тоді син десять днів не виходив на зв’язок, і я не знаходила собі місця. Зазвичай він давав знати, коли йшов на позицію. Сергій був провідним — тим, хто заводив хлопців на місце. Вони гуртувалися в машину, двоє-троє, і їхали забирати поранених”, — каже мати захисника.
“Незадовго до загибелі Сергій приїжджав додому — це був початок лютого. Тоді мій чоловік Саша навчив його їздити на машині. Він був такий щасливий — як дитина”, — каже мати захисника.
Сергій, за словами Наталі, завжди намагався її підбадьорити навіть попри тяжкі будні на фронті.
“У Сергія завжди все добре — це були його постійні слова. Він не хотів мене тривожити, не хотів завдавати болю. Але ми розуміли, що там, де він був, нічого доброго немає”, — каже мати військового.
У свій останній бойовий вихід хлопець вирушив 4 березня, а наступного дня мав піти на вихідний.
“О шостій ранку він поставив мені два плюсики — це був наш знак, що все гаразд. Але вже згодом я дізналася, що Сергія та ще пʼятьох хлопців відправили на підкріплення. Вони не встигли відпочити й знову пішли на завдання. Більше плюсики я не отримувала”, — з болем каже Наталя.
Й додає, що про загибель сина їй ніхто не повідомив.
“Я писала в пошукові групи у фейсбуці, але з обережністю. Ще брат сказав: “Наталю, іди по гарячому. Немає зв’язку — дій. Це ж не кошеня, щоб його ніхто не бачив”, — каже співрозмовниця.
Вже 7 березня Наталі подзвонив побратим сина Денис, який побачив її допис в одній із груп. Він повідомив жінці: “У вас син двісті”.
Сергій Гончарук загинув 5 березня 2024 року неподалік Первомайського Покровського району. Поховали хлопця 12 березня на громадському кладовищі у рідному селі.
Рідні створили петицію з проханням надати Сергієві звання Героя України.
Вічна та світла памʼять захиснику.