Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Андрія Голованя із Сум. Попри проблеми зі здоров’ям, чоловік боронив Торецьк як стрілець-снайпер. Захисник загинув біля міста від російського артобстрілу під час виконання бойового завдання.
Про Андрія Голованя Вільному Радіо розповіла його дружина Вікторія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Андрій Головань народився 10 жовтня 1980 року в Сумах. Хлопець закінчив дев’ять класів загальноосвітньої школи №21, а потім вступив до професійно-технічного училища на будівельного столяра й паркетника. Таке рішення він ухвалив не через потяг до спеціальності, а через друзів. Більшість із них якраз вступала до училища, й Андрій пішов із ними.
“У нього було дуже багато друзів. Я жодного разу ні від кого не чула поганого про нього. Він був такою світлою людиною, що міг прийти на допомогу до будь-кого — навіть до того, кого не знав. Обов’язково допоможе і віддасть останнє”, — каже дружина Андрія Вікторія.
Одразу після училища хлопець пішов працювати на завод “Сумихімпром”, але пробув там недовго. За два роки Андрій влаштувався охоронцем у Сумиобленерго, а з 2010 року став ремонтувати обладнання в компанії “Гідромашбуд”. У цьому чоловік розбирався добре, адже з дитинства обожнював майструвати й з’ясовувати, як влаштована техніка.
“Із дитячого віку він любив усе робити своїми руками. Не було такої справи, яку б Андрій не міг виконати — настільки відповідально до всього підходив. Ось риболовля й футбол його не дуже захоплювали, але ремонтувати техніку й машини йому дуже подобалося. Він мав свій автомобіль і беріг його, мов лялечку”, — розповідає Вікторія.
Коли Андрій Головань працював охоронцем за графіком доба через три, він часто бував у селі Верхня Сироватка. Там жили бабуся й дідусь чоловіка, яким він допомагав із господарством. Якось Андрій прийшов до місцевого магазину по продукти й зустрів там майбутню дружину Вікторію. Дівчина якраз допомагала матері, яка працювала продавчинею, з поставкою.
“Перша зустріч у нас була трохи дивною. Андрій був дуже прямою людиною і не вмів робити компліменти — як відчував, так і говорив. Увечері він підсів до мене за столик у магазині й каже: «Може, вип’єм пива?». Я ще на нього подивилася й подумала, що це за підкат такий… Тому трохи з обережністю поставилася”, — згадує той день Вікторія.
Проте досить скоро пара почала зустрічатися. Спочатку бачилися в селі або ж у Сумах, коли Вікторія приїжджала до університету на лекції, а вже за рік побралися. У 2008 році в подружжя народилася донька Яна, за якою Андрій завжди доглядав: дитиною купав її та одягав. Але чоловік мріяв про велику сім’ю, і в 2016 році вона поповнилася сином Владиславом.
“Він був однією дитиною в сім’ї, а нас було п’ять — я найстарша. І йому подобалася наша велика родина, бо ми були дуже дружні й нікого не залишали в біді. Він мені казав, що одній дитині в сім’ї рости дуже важко й треба, щоб донька була не сама. Я довго не погоджувалася на другу дитину, але зараз я вдячна, що він мене вмовив”, — ділиться жінка.
Після початку відкритого вторгнення Андрій Головань із родиною залишився в Сумах. Часом сім’я навідувалася до батьків у село — на виїзді звідти в грудні 2023 року чоловіку й вручили повістку. Вікторія розповідає, що Андрій не заперечував проти служби. Але чоловік мав серйозні проблеми з колінами й хребтом, які просив урахувати у ТЦК.
“Він не шукав можливостей відкупитися — лише хотів довести стан свого здоров’я медичними довідками. Казав: «Я не відмовляюся служити, але дайте мені роботу за моїми фізичними можливостями. Я слюсар, тож можу ремонтувати обладнання, яке треба». За його станом здоров’я він мав бути в роті забезпечення. Думаю, якби його туди відправили, він би багато користі приніс”, — розмірковує Вікторія.
Та у квітні 2024 року Андрія відправили до навчальної частини, де він здобув спеціальність гранатометника. А за два місяці чоловіка розподілили до 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади як стрільця-снайпера та згодом відправили під Торецьк. Та, попри службу на фронті, Андрій більше хвилювався про сім’ю. Сам же радів, що знав деяких побратимів ще з навчання, і підтримував із ними дружні стосунки.
“Він завжди був сім’янином, але після початку служби став дорожити рідними ще більше. Він піклувався про нас на відстані, як міг. Казав мені, аби я дбала про дітей і про себе, а з ним уже буде як буде. Іноді від хвилювання я могла просити його: «Розвернися, втечи і збережи своє життя». Але він тільки відповідав, що тоді не зможе дивитися в очі побратимам і нікуди тікати не збирається”, — каже жінка.
Після завершення війни Андрій мріяв закінчити ремонт у квартирі, який робив власноруч. Нове житло сім’я купила напередодні відкритого вторгнення. Також чоловік хотів побачити, як виростуть його діти, але 22 липня 2024 року військовий загинув на фронті.
Того дня разом із побратимами Андрій мав повертатися з позицій поблизу Торецька. Зазвичай захисники виходили туди на завдання на три дні, але цього разу їм довелося затриматися через щільні обстріли. Під час перерви між ударами військові спробували залишити позиції, але не встигли дійти 200 метрів до транспорту, коли росіяни почали артобстріл. Ні Андрій, ні його побратими не вижили.
“Я дуже вдячна хлопцям, які ризикували своїм життям і забрали його. Не можна так говорити, але я дякую Богу, що Андрій загинув не на самій позиції, а вже на виході: через це його змогли забрати. У тих, хто загинув саме на позиціях, такої можливості не було”, — каже Вікторія.
Захисник знайшов спочинок на родинному похованні в селі Верхня Сироватка. У січні 2025 року Андрія посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
У пам’ять про військового рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна пам’ять.