Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — військовий з Вінниччини Максим Іщенко. Він долучився до лав ЗСУ з початку повномасштабного вторгнення, боронив Бахмут. Життя захисника обірвалося в Запорізькій області, коли він евакуював поранених побратимів.
З сестрою Максима Світланою журналісти Вільного радіо зв’язалися через соцмережі. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Максим Іщенко був старшим солдатом, старшим водієм-механіком 3-го відділення, 2-го взводу оперативного призначення 14-ї бригади НГУ “Червона калина”.
Максим народився 29 березня 1991 року в селі Урожайному Тиврівського району Вінницької області. Виріс в багатодітній родині, мав сестру та двох братів.
Сестра Максима Світлана згадує брата добрим і чуйним.
“Він завжди усім простягав руку допомоги. Максим з дитинства ріс спокійним хлопчиком, дуже любив читати, в нас в сільську бібліотеку він майже всю перечитав, цікавився машинами, В дитинстві він цікавився грою на гітарі. У нього це добре виходило. Паркуром пробував займатися”, — розповідає Світлана.
Завершивши навчання, хлопець відправився на строкову службу. Її він проходив у танкових військах, а після демобілізації вирішив відкрити СТО. У мріях чоловіка було відкрити ще одну станцію техобслуговування за кордоном.
“У підлітковому віці Максим почав цікавитись машинами. Машини для нього — це було все. У нього були золоті руки, і клієнтів дуже мав багато. Відкрита війна почалася 24 [лютого], а 22-го він планував зробити візу, мав їхати за кордон, йому там запропонували допомогу відкрити власне СТО. А коли почалася повномасштабна [війна], йому подзвонили з міської ради, що є йому повістка. На жаль, сім’ю він не встиг створити, він загинув у жовтні [2023-го], а після Нового року мали одружитися з дівчиною своєю”, — згадує сестра Світлана.
На початку відкритої війни Максим ніс службу у протиповітряній обороні на Вінниччині. Згодом чоловік сказав рідним, що його перевели на навчання в Івано-Франківськ.
“На навчання, як він нам сказав, а насправді їх перевели в Донецьку область, він же був під Спірним, потім під Бахмутом”, — розповідає сестра.
Після Донецької області Максим стояв на захисті Запорізької. Старший водій-механік Максим керував евакуаційною групою, разом з побратимами вони вивозили поранених на “Козаках” та “Хаммерах”. Він завжди йшов на допомогу й рятував побратимів з таких гарячих точок, куди інші відмовлялись їхати, згадує Світлана.
“Навіть в день загибелі він виконав своє завдання. Максим ніколи не розповідав про свої проблеми. Завжди казав “у мене все добре”, навіть коли будо погано. А за два тижні до загибелі він приїжджав у відпустку на декілька днів, і після відпустки він працював 24 на 7. Тоді перший раз за все життя сказав своїй дівчині “я втомився”. Хотів відпочити хоч пару днів”, — розповідає Світлана.
3 жовтня 2023 року Максим сам поїхав на чергову евакуацію поблизу Вербового Запорізької області. Повертаючись з пораненими, потрапив під сильний обстріл.
“Під час евакуації прильот був дуже сильний, від “Хаммера” там майже нічого не залишилось, як і від хлопців”, — розповідає сестра захисника.
Про загибель Максима рідні дізнались не одразу. Згодом його ідентифікували за ДНК.
“Командир сказав, що він 100% в полоні. Ми брата шукали. Сиділи на к*цапських (російських, — ред.) сайтах. А 19 квітня 2024 року подзвонили і сказали про збіг ДНК”, — згадує Світлана.
Максима Іщенка поховали у рідному селі Урожайному на Вінниччині.
За заслуги перед Батьківщиною захисника нагородили нагрудним знаком “Ветеран війни — учасник бойових дій”. Рідні створили петицію з проханням надати Максиму звання Героя України.
У Максима залишилися батьки, сестра, брат і наречена.
Світла пам’ять полеглому захисникові.