Близько двох років у Росії тривав так званий “суд” над українцями, яких взяли в полон у Маріуполі. Серед них були й ті, хто працював в полку “Азов” цивільними. Наприкінці березня 2025-го окупанти винесли вирок від 13 до 23 років за ґратами. Одним з таких “азовців” й був Олег Жарков — чоловік з двома хронічними виразками та хворим серцем. Його дружина Галина вирвалася з окупованого Маріуполя разом з маленьким сином. Вона розповіла про свою сім’ю, полон коханого та загрозу життю Олега в колонії.
Ми переповідаємо історію жінки, якою вона поділилася з виданням “Новини Донбасу”.
Олег та Галина Жаркові разом давно. Вони познайомилися ще на початку 90-х — у черзі в магазин. Галина була зі своєю подругою, а Олег – зі своїм другом, які були знайомі між собою, тож усі змогли розговоритися.
Того ж вечора Олег пішов проводжати Галину додому. Як згадує жінка, вечір був холодним, а тролейбуси чомусь не ходили тролейбуси. Обом з подружжя на той момент було по 22 роки, тож вони одразу закохалися, а згодом — почали жити разом.
Економічна ситуація в Україні тоді була складною, каже Галина та додає: замість гарного весілля, думали про те, як вижити. Сім’я жила бідно, знімали половину будинку в літньої жінки. Потім вирішили виїхати в Італію на заробітки — слідом за друзями.
Тітка Галини працювала в РАГСі в Талаківці — селище поруч із Маріуполем. Дівчина попросила розписати їх якнайшвидше, аби вони змогли виїхати. Пара на той момент була разом уже шість років, однак грошей на святкування у них не було. У підсумку поїздка зірвалася, а сім’я залишилася разом.
“Коли молодий, воно все здається просто. Раніше все було легко і ми не відчували ніякої тяжкості. Олег працював провідником, а я на заводі “Азовсталь” операторкою”, — пригадує Галина.
Разом з Олегом вони дуже хотіли дитину, однак боялися, що малеча житиме у злиднях, як і вони самі на той час. Тож поставили собі за мету — заробити достатньо грошей, аби ростити дитину в достатку та комфорті.
“Ми боялися злидні на світ плодити, тому ми заробляли гроші, щоб дитина наша не жила так, як ми жили – бідно і гірко”, — каже жінка.
Родина відкрила своє місце на ринку, де продавала овочі й таким чином потроху збирали гроші. Вже через декілька років змогли купити будинок, однак з ремонтом довелося почекати ще певний час. Згодом завели великого собаку породи “сенбернар”.
“Якщо люди без дітей прожили 18 років – це показник. Деякі стільки навіть із дітьми не можуть прожити. Ми один одного доповнювали, Олег дуже спокійний у мене, а я ураган” — так двома фразами описує свої стосунки з чоловіком Галина.
Дитина у подружжя з’явилася в 41 рік — син Ваня. Галина розповідає, що у той період було складно, адже малеча багато хворіла. У сім’ї Жаркових, каже жінка, ніколи не було поділу на “чоловічі” та “жіночі” обов’язки у побуті та виховання — усе робили разом. Так, Олег дуже любив вчити з сином вірші та пісні
“Олег у мене дуже начитаний і в нього хороша пам’ять. Найбільше мені запам’яталося, як він Вані читав Гафта напам’ять”, — пригадує дружина “азовця”.
Та додає, що син та батько дуже любили цей вірш (переклад з російської, — далі):
“Чому так відданий Пес,
І в любові своїй безкрайній?
Але в очах — завжди питання,
Чи любить його господар.
Через те, що хтось — сек,
Через те, що в минулому — клітка!
Через те, що людина
Зраджувала його нерідко.
Я вулицями блукаю,
Людям вдивляюся в обличчя,
Я тепер за всім стежу,
Щоб, як Пес, не помилитися”.
Згодом подружжю таки вдалося доробити ремонт у будинку, а навколо нього з’явився сад — Олег дуже любив ним займатися, пригадує Галина, там ріс виноград, фруктові дерева, малина, а ще багато овочів. Тим часом їхній син — Ваня — ріс.
Галина продовжувала займатися бізнесом на ринку, а Олег влаштувався працювати як вільнонайманий у батальйон “Азов” — за документами він значився водієм, але насправді займався обробленням м’яса для їхньої їдальні.
Родина жила спокійним життям аж допоки у лютому 2022-го не почалося відкрите вторгнення Росії.
“Я навіть у страшному кошмарі не могла уявити, що не впізнаю свою кохану людину”
Сім’я Жаркових жила на Східному – цей мікрорайон у Маріуполі почали обстрілювати одним із перших. Галина була впевнена, що потрібно виїжджати, але чоловік був спокійний. Вранці 24 лютого він сказав дружині, що все буде гаразд та поїхав на роботу. Того ж дня зовсім поруч із їхнім будинком прилетіла російська ракета.
“Я схопила Ваню і побігла в підвал, я взагалі не розуміла що роблю. Я запам’ятала, що наш бідний кіт Кузя по-пластунськи сходами з нами сповзав у підвал. Я думала, що нас зараз там завалить, ми так і помремо, поховані живцем”, — пригадує Галина.
Дружина зателефонувала Олегу та попросила вивезти їх із сином у центр міста, чоловік одразу ж приїхав. Галина згадує, що весь час плакала. Чоловік вивіз сім’ю, передав картку з грошима дружині та поїхав назад на роботу. Тоді подружжя ще не знало, що не побачаться дуже довго.
Під час блокади та наступу на Маріуполі окупантів, жінці довелося кілька тижнів з сином ховатися у підвалах різних будинків — зв’язку з чоловіком вже не було. Лише 15 березня Галина та Ваня змогли виїхати, однак куди саме — плану не мали.
“Я вирішила, що краще жахливий кінець, ніж жах без кінця – потрібно хоча б спробувати вирватися з Маріуполя. У дорозі я просто завмерла і тримала Ваню, я була неначе у комі. Мій мозок відмовлявся приймати таку дійсність”, — ділиться жінка.
Свій стан після почутого Галина описує як “була царівною–несміяною” — не могла зупинити сльози.
Згодом інша подруга дружини “азовця” з Маріуполя вмовила її виїхати до Фінляндії. Галина нечітко пам’ятає, як знайшла в собі сили на переїзд та якою була дорога. Попри нову домівку, жінка все ще не могла прийти до тями.
“Я взагалі не розуміла де я, що відбувається, чому Олег не зі мною – я просто плакала і плакала. Допомогли люди навколо, у мене весь цей етап як у тумані. Тільки заради Ванечки я якось збиралася і щось робила. Я не хотіла, щоб він бачив, що я весь час в істериці.
Він на навчання – я в сльози, потім заспокоювалася і посміхалася синові. Тільки завдяки синові я не померла від горя. У мене нікого немає, крім нього й Олега. Мій чоловік, з яким я прожила 30 років, залишився там, у полоні, я взагалі не розуміла живий він чи ні”, — пригадує Галина.
Жінка постійно намагалася знайти свого коханого у списках загиблих або ж полонених, долучалася до різних чатів з іншими дружинами та матерями, які шукали своїх рідних. Однак ніде не було інформації про Олега.
За порадою інших жінок Галина почала займатися документами – зареєструвала Олега як полоненого в особистому кабінеті на сайті Координаційного штабу. Вона писала запити в СБУ, поліцію, військову частину, Червоний Хрест, ООН.
Тим часом російська сторона не підтверджувала, що Олег знаходиться у них в полоні. Тож Галина не знала, чи живий її чоловік. У невизначеності вона жила понад рік.
Однак найбільше, розповідає Галина, переживала за здоров’я Олега — чоловік вже не молодий, має проблеми з серцем та дві виразки — шлунки та кишківника. Ще до початку відкритого вторгнення “азовцю” зробили операцію, однак лікарі попередили подружжя про можливі рецедиви виразки.
У червні 2023 року в один із чатів, де рідні збирали інформацію про полонених, хтось надіслав статтю про суд над українцями, яких узяли в полон на заводі “Азовсталь”. У матеріалі були фото, за якими з першого разу Галина не впізнала свого коханого.
“Раптом я усвідомила, що обтягнута шкірою худа людина – мій чоловік. Я навіть у страшному кошмарі не могла уявити, що не впізнаю свою кохану людину, з якою 30 років прожила разом! У камеру дивився в’язень концтабору, я тільки по очах його впізнала. Спочатку я просто зраділа, що він живий, а потім усвідомила, в якому він страшному стані. Сказати, що я була в жаху – нічого не сказати”, — ділиться жінка.
У статті, пригадує Галина, йшлося про перше судове засідання у російському Ростові. Тоді 24 українських полонених судили за нібито участь у “терористичній організації” та так зване “вчинення злочинних дій, спрямованих на насильницьке захоплення влади в Росії”.
На друге засідання суду Галина вмовила поїхати літню маму Олега — вона залишилася в окупованому Маріуполі, з якого можна “відносно легко” дістатися до Ростова. Однак матір не встигла до початку засідання, тож її не пустили до зали. Тоді дружина “азовця” знайшла іншу родичку полонених, яка жила в окупації, і поїхала на суд. Їй вдалося передати Олегу привіт від Галини та Вані.
“Після засідання вона написала мені: “Я стала кричати на весь суд: Олег Жарков, твоя дружина Галина та Ванечка у Фінляндії, вони живі й передають тобі привіт”. Вона сказала, що до цього він стояв похмурий, а потім посміхнувся”, — каже жінка.
Галині вдалося зв’язатися з адвокатом, який захищає Олега та інших полонених українців. Його ім’я жінка не розкриває. Однак він розповів їй, що Олег лежав у 2023 році в тюремній лікарні, але знову не уточнив причину. У лютому 2024-го всіх “обвинувачених “азовців” перевели із СІЗО в Донецьку до СІЗО №1 у Ростові.
У червні 2024 року в цьому СІЗО нібито стався бунт із захопленням заручників. Тож після цього всіх ув’язнених перевели до іншої тюремної установи №5 у тому ж Ростові.
“Я знаю, що їх усіх катували. Багато свідчень є про те, що всіх азовців жорстоко б’ють. Я точно знаю, що їх катували струмом, виводили голими на мороз, змушували співати гімн проклятої Росії. Коли їх везуть до суду, конвоїри можуть тягнути їх обличчям униз по сходах”, — каже Галина.
Про суд росіян над “азовцями” та стан Олега весь цей час Галині вдавалося дізнатися не багато. Засідання тривали майже два роки.
Галина вирішила нічого не говорити синові про полон тата, каже, що не хоче травмувати дитину, тож розповіла Вані, що батько воює. Повернеться, коли Україна переможе.
Нині Вані 12 років й, зі слів мами, він дедалі більше схожий на Олега. У Фінляндії пішов на кулінарні курси, аби готувати так смачно, як батько. Галина постійно намагається згадувати про чоловіка, аби Ваня не забував свого тата, ділиться, що за характером вони дуже схожі — спокійний та врівноважений.
“Я одразу починаю плакати. Але мені треба старатися заради сина, я хочу, щоб він пам’ятав про Олега. Я не можу здатися, війна і так забрала в моєї дитини нормальне дитинство. У нас у сім’ї до війни була така традиція – ми щоранку цокалися чашками з кавою або чаєм і бажали одне одному гарного дня. Тепер ця традиція у нас із сином трансформувалася. Ми з Ванею цокаємося водичкою вранці за те, щоб тато швидше повернувся додому”, — розповідає Галина.
На тлі пережитого в Маріуполі та полону Олега, у жінки діагностували мієліт — запалення спинного мозку. За словами героїні, її хвороба “практично” невиліковна оскільки це дуже рідкісне та до кінця не досліджене захворювання.
“З кожним днем мені потроху гірше. Я ходжу ледве–ледве з паличкою, руки німіють, їх сковує. Вночі все німіє, я щогодини прокидаюся. Груди болять, спина болить, якщо я сідаю, я падаю назад, у мене порушена координація руху. Ось ця моя нікчемність, вона мене дратує, тому що я звикла завжди бути живою, активною людиною”, — ділиться Галина.
Жінка побоюється долі свого сина, адже не знає, що буде, якщо з нею щось трапиться. З родичів у родини залишилися тільки літні батьки Олега, які вирішили жити в окупації.
“Син нічого не знає, крім того, що його мама стала клишонога. У нас родичів немає, нікого–нікого немає. Що буде з Ванечкою, якщо я помру раніше, ніж Олег вийде на свободу? Якщо зараз щось трапиться, Ваня залишиться у Фінляндії, у дитячому будинку. Вийде Олег – де він буде його шукати? Відправляти сина в країну, що воює, я теж не можу”, — каже Галина.
Наприкінці березня 2025-го російський суд у Ростові-на-Дону виніс вирок у справі 24 українських полонених, зокрема Олегу дали 13 років за ґратами. Чоловік не служив у батальйоні “Азов”, однак працював у них на кухні — попри це його судили як військового.
У своєму останньому слові, яке опублікувало видання “Медіазона”, Олег звинувачує російських військових у злочинах і посилається на Варлама Шаламова. Одна із суддів вимагала, щоб він “висловлювався коректніше”.
“Я хочу повернутися: російські військовослужбовці, які чинили мародерство, насильство і вбивство мирних громадян, за що нас теж судять, – вони теж, виходить, фашисти, згідно з теорією цього експерта, якого тут викликав шановний прокурор? Тоді виходить якась нісенітниця: вони теж фашисти, і вони служили у фашистській армії. Тоді фашисти судять фашистів за фашизм, от як”, — сказав Олег.
На суді чоловікові стало погано, тож росіяни викликали йому швидку. Ймовірно, у нього загострилася виразка, за яку хвилювалася Галина. Про це жінка дізналася з новин — адвокат “азовця”, з її слів, нічого не сказав на прохання чоловіка.
“Мені зателефонував адвокат і попросив купити ліки для шлунка. Упродовж двох років, скільки я не намагалася Олегу передати, купити, попросити, щоб купили ліки, мені щоразу говорили, що це марно, треба йти Олегу особисто до лікаря. Якщо лікар вважатиме за потрібне, тоді він пропише лікування, і тільки після цього родичі можуть купити ці ліки та передати.
Олег відмовлявся йти в полоні до лікаря, він дуже терплячий. Якщо він міг би терпіти біль, він ніколи б у житті не дозволив викликати швидку допомогу. Він панічно боїться лікарів, узагалі він не любить до себе уваги привертати. У якому він мав би бути стані, щоб він дозволив собі викликати швидку допомогу?”, — каже Галина.
Вона додала, що захист подаватиме апеляцію, однак це може тривати понад пів року. Весь цей час Олег та інші “засуджені” залишаться в Ростові, після — переведуть уже в колонії суворого режиму.
Я не можу фізично битися, тому що я практично не ходжу. Я не можу перебувати весь час під координаційним штабом і брати участь у демонстраціях. Я не місцева жителька Києва, мені ніде жити. Тут я сиджу на допомозі. Я не можу надовго виїжджати з Фінляндії, тому що мене позбавлять виплат. Єдине джерело доходу для мене зараз – це допомога. Я вже скрізь писала про стан Олега – і в особистий кабінет, і в Червоний Хрест, і Лубінцю.Мені ніхто не відповідає, максимум “спасибі за інформацію, тримайтеся”. Його виразка смертельно небезпечна, як мені говорив лікар, за великим рахунком, я сиджу і чекаю, коли він помре