Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо Кирила Жукова, який з перших днів відкритого вторгнення захищав українські землі від загарбників. Життя захисника обірвалося на Донеччині.
Про життя військового Вільному радіо розповіла його мати Ніна.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами. Це безкоштовно.
Народився Кирило Жуков 14 квітня 1993 року у столиці, звідки був родом його батько.
“Тоді я народжувала в п’ятій лікарні, сину занесли стафілококову інфекцію. Було багато проблем, ущемлення, і це закінчилося черепно-мозковою травмою. Ми два місяці лежали в Охматдиті”, — розповідає мати військового Ніна.
За словами жінки, тато Кирила ображав її, через що вона разом із сином перебралася в Житомир, адже була родом з регіону. Про сина відтоді піклувалася самостійно.
“Я завжди підробляла на декількох роботах. В основному це були виступи, бо я працювала й досі працюю в Житомирській обласній філармонії. Тільки коли була конкретна відпустка, трохи могла побути вдома. Наймала нянечок, сусідів просила допомагати з доглядом за дитиною”, — каже мати Кирила.
Навчаючись в школі, хлопець хотів бути військовим, але не мав хисту до точних наук.
“Йому складно давалась математика та фізика, але цікавився філософією, читав енциклопедії, які я йому приносила з бібліотеки. Добре знав міфологію, пам’ятав усіх персонажів і їхні складні імена”, — ділиться Ніна.
Також хлопець захоплювався музикою — грав на електрогітарі та бас-гітарі. А ще писав вірші та малював олівцем, уже будучи на війні.
Навчався Кирило в державному університеті “Житомирська політехніка” на гірничо-екологічному факультеті, однак на третьому курсі вирішив укласти контракт із Національною гвардією України.
Після закінчення терміну контракту хлопець пішов працювати в охорону фірму.
“Вони сиділи в машині по 24 години на добу, виконували свої обов’язки. Напарник розповідав, яким витривалим був мій син — працювати в таких умовах було дуже важко, треба було постійно бути в масці”, — каже мати військового Ніна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Кирило був разом з мамою вдома. Чоловік відсипався від робочої зміни.
“Я розбудила його і кажу: “Синочку, прокидайся, війна”, а він схопився і сказав: “Мамо, треба бігти. Я не хочу, щоб вони сюди прийшли”, — каже мати захисника Ніна.
Кирило повернувся в свою частину, де відслужив понад 5 років, а вже 25 лютого 2022-го, за словами співрозмовниці, разом з побратимами поїхав на завдання в Чорнобильську зону. Служив у стрілецькому взводі Нацгвардії.
“Я тоді працювала день і ніч у кафе, допомагаючи людям, які тікали, годувала біженців, навіть травмувала ногу, але бігала, щоб усе встигнути. У ті дні ми жили у постійній тривозі через вибухи. Син пропонував виїхати, але я розуміла, що не залишу його. Натомість разом з директоркою філармонії Тетяною допомагали військовим, як могли”, — каже Ніна.
Через деякий час Кирило сказав матері, що подав документи в полк “Азов” і пройшов. Як зазначила співрозмовниця, тест на загальні знання хлопець склав на 97 балів зі 100, а тактичну медицину — на 95 зі 100.
Військовий був молодшим сержантом, командиром 1-го відділення 2-го взводу спеціального призначення, 3-ї роти спеціального призначення (на бронетранспортерах) 2-го батальйону спеціального призначення.
“Він небагато розповідав. Напише щось, а потім видаляє. Коли приїжджав, теж не все говорив, хоча я розпитувала. У нього часто могло не бути звʼязку”, — каже мати військового.
Ще зі служби в Національній гвардії Кирило мав позивний “Морф”, який пішов з гри “Мортал Комбат”. Однак вже на початку вторгнення побратими стали називати його “Бабаєм”.
“Його так називали, бо любив вночі ходити й лякав хлопців. Не спалося йому. Вже в “Азові” Кирило повернув свій перший позивний”, — розповідає Ніна.
Декілька разів, за словами співрозмовниці, Кирила хотіли призначити командиром, але він був проти. Військовий казав матері: “Я не хочу відповідати за двохсотих (загиблих військових, — ред.)”. Попри постійні відмови, Кирила призначили командиром без його згоди.
Також, як розповідає мати, хлопцю пропонували бути інструктором і займатися з новоприбулими.
“Ще Кирило володів різною зброєю. У нього у військовому квитку було багато печаток”, — каже Ніна.
Під час служби військовий був нагороджений нагрудним знаком “За Відвагу”, відзнакою “Ветеран війни — учасник бойових дій”, та найвищою нагородою “Азова” — шевроном.
Разом з друзями Кирило любив ходити в ліс або до річки, пригадує мати захисника.
“Він був душею компанії, щось постійно розповідав. Усі його цінували: і друзі, і побратими. Кирило був дуже доброю людиною”, — зазначає Ніна.
За її словами, хлопець пишався тим, що служив у лавах “Азова”, але мати хотіла, щоб Кирило обрав для себе інший шлях.
“Я казала йому: “Синочок, мама ще внуків на руках не тримала”, а він відповідав: “Все буде після перемоги”, — пригадує жінка.
Якось Кирило розповів матері, що прийшли молоді рекрути, які ще жодного разу не були в бою, і їх потрібно було вести.
“Ці хлопці були вмотивовані, але, як казав син, все виконували за книжкою, а на війні потрібно інакше. Він хотів їх підучити по тактичній медицині, але ті відмовились”, — розповідає співрозмовниця.
Ніна просила сина не йти в бій та не ризикувати. Й у той момент Кирило вперше за весь час відповів: “Мам, я теж не хочу, але треба”.
Перед самим виходом хлопець повідомив, що не буде зв’язку 4-6 днів.
“Я чекала ці дні, але вже на сьомий день відчула страшну тривогу, не могла знайти собі місця. Кожен момент був важким, адже не було жодних новин. Коли вже прийшла звістка, що син загинув, я не могла у це повірити”, — каже Ніна.
Жінка довго не могла зрозуміти, чому Кирила залишили на полі бою, хоча він чекав на допомогу.
Загинув Кирило Жуков 20 листопада 2024 року в Неліпівці Бахмутського району Донецької області. Поховали захисника на Смолянському військовому кладовищі, поруч із домом.
Під час розмови мати військового зачитала вірш Кирила, який він написав на Бахмутському напрямку незадовго до загибелі. Жінка знайшла його в рюкзаку:
“Буває так, заплющиш очі,
а серце проганяє спокій сну.
Ти проклинаєш ці безсонні ночі,
але не можеш суперечити нутру.
Я сам дозволив ці тортури,
впустивши в душу й кров свою.
Зваливши зведені в нім мури,
прирік себе я в цім бою.
Та що робити? Рішення немає,
холодний розум серцю програє,
свою броню я знову одягаю,
але жаданий спокій не настає.
Від люті на самого себе,
я проклинаю світлі почуття.
І моє бажання бути біля тебе
я прагну вбити заради твого майбуття”.
Рідні створили петицію з проханням надати Кирилові звання Героя України.
Вічна та світла памʼять захиснику.