“Ішов пішки 3 км назустріч, щоб мене забрали”, — згадує свою евакуацію пораненим з позицій на Запоріжжі Іван Тищенко. До відкритого вторгнення Росії він працював звукорежисером на Вільному радіо у Бахмуті. Та через повномасштабне вторгнення 22-річний хлопець вирішив долучитися до війська — став бійцем 46 десантно-штурмової бригади ЗСУ. Був на Херсонщині, обороняв Соледар, Бахмут, Берхівку, Васюківку та Курдюмівку у рідних краях.
“Фізрук” служить оператором дрона, тому зміг поділитися з нами унікальними кадрами боїв за Соледар, Бахмут та навколишні села. Ми розпитали земляка та колегу про його шлях детальніше, а також про те, яким він бачить хід боїв на напрямках, де бував, зі своєї перспективи.
Ми поговорили з Іваном під час його лікування. Тези, наведені у тексті, — це особиста думка та враження військового на посаді солдата, а не вищого військового керівництва. Вона може відрізнятись від офіційних коментарів командирів, які володіли більшою кількістю інформації про окремі напрямки ведення боїв.
Повномасштабне вторгнення стало для тебе несподіванкою?
Я був здивований та навіть шокований. Я думав, що у Росії немає ресурсів, щоб проводити такі масштабні операції. Ми всі знаємо, що РФ була на Донбасі, вона розв’язала це все, але неофіційно. Коли я працював на радіо та дивився на події в ООС, то вони (росіяни, — ред.) завжди вдавали, що вони ні до чого. Я припускав, що вони спробують піти на всю Луганщину та Донеччину, але вони пішли по всіх фронтах.
Скоро буде друга річниця повномасштабної війни, і поки що є враження, що ресурси у росіян не закінчуються. Твоя думка щодо цього змінилася?
Спочатку у них була контрактна армія, і її майже всю розбили. Зараз з нами в основному воюють колишні ув’язнені та цивільні “мобілізовані”, які стають контрактниками, бо вони потребують грошей. Снаряди для артилерії та мінометів у них не закінчаться.
Для розконсервації радянського спадку потрібно багато часу: привести техніку та боєприпаси до бойового стану. Ще не варто забувати, що там все розкрадене командирами частин та іншими корупціонерами.
Зараз вони боєприпаси, які мають найбільший попит, виготовляють на підприємствах у таких кількостях, що “виходять у нуль”. Окупанти збирають техніку з усіх куточків Росії — зазвичай це один працюючий танк з трьох розконсервованих танків, бо багато крали свого часу. Але вони вчаться “воювати”. Так, круто було дивитись новини про те, як ЗСУ дають відсіч ворогу і противник нічого не розуміє. Але зараз, на жаль, є відчуття, що ворог з 2022 року накопичував сили та тільки розпочинає вести активний, цілеспрямований та продуманий наступ. Ресурсів для цього у них вистачає з головою… що людських, що технічних.
Як проходив твій військовий шлях?
Херсонський, Донецький та Запорізький напрямки.
Херсон — це був мій перший бойовий вихід, але це у нас був просто “переможний марш” (11 листопада 2022 року ЗСУ офіційно звільнили Херсон від російських окупантів. Росіяни тоді самі покинули правий берег Дніпра без міських боїв, — ред.).
Далі під Бахмутом на перехресті був: як їхати з Бахмута на Парасковіївку, був поліцейський пост і залізничний міст. Від цього місця була дорога на Попасну. За кілометрів 7-8 ми пішли відбивати перехрестя, але тоді нічого не вийшло.
По перше, був туман. По друге, у нас були дуже “веселі” танки. Один із них ледве не переїхав нашу піхоту, а другий був нормальний, але у нього з РПГ влучили, й він одразу здав назад. По-третє, незрозуміло було, що відбувається, не було інформації, де перебуває сам противник. Останнє — ми були тільки після поповнення з новим особовим складом, і це було чимось на кшталт розминки. Ми приїхали, постріляли та виїхали.
Це було у грудні 2022 року, коли окупанти вже увійшли на район “Кар’єра” у Бахмуті. Відмічу, що тоді на перехресті в окупантів не було ніякої артилерії: ні мінометів, ні артилерії, тільки “ПТУРи” (протитанкові керовані ракети, — ред.) пару разів вгатили і все.
На наступний день після нашого виходу з перехрестя приїхав танк росіян та вгатив по залізничному мосту поряд з постом ДПС. Вибух був неймовірної потужності, як з’ясувалось, міст замінували. Один зі снарядів танку влучив в одну з мін і стався підрив.
Потім повернулись у район зосередження, переночували та пішли у сам Бахмут у район 10-ої школи. Там нам дали завдання відбити “трикутник” (житловий квартал на північних околицях Бахмута, — ред.) у приватному секторі. У самому місті вже були сконцентровані усі види зброї.
Ми “штурманули” та відбили цей район, але коли нас вивели, бригада, яка встала замість нас, знову не втримала ці позиції.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ї бригади
Після того, як відбили “трикутник” у Бахмуті, де ще побував?
Після Бахмута майже одразу отримали розпорядження на повернення позицій, які захопили росіяни північно-західніше від села Курдюмівка вздовж “Каналу”, десь за 1,7 кілометра від села. За чотири дні наш батальйон відбив близько 300 метрів посадки, яка йшла вздовж “Каналу” по південній стороні, а на північній стороні “Каналу” вже був ворог. Потім нас замінив інший підрозділ, і ми повернулися на відпочинок та підготовку. І знову повторилася та сама ситуація: через пару місяців дивишся діпстейт (мапу, де активісти позначають усі рухи на фронті, — ред.), а там росіяни захопили знову все, що ми відбивали. Хоча там були потужні бліндажі з великими накатами.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ї бригади
Куди вас відправили, коли ти відпочив з побратимами?
Далі вся зима 2023 року — це оборона Соледара та громади: Васюківка і Берхівка.
Соледар нам не вдалося захистити через “чудову” взаємодію між підрозділами, я так вважаю. У ворога було дуже багато піхоти: це “вагнера” (найманці російської ПВК “Вагнер”, — ред.) та колишні ув’язнені, але зовсім не було техніки. До речі, одного “зека” взяли у полон.
Піхота йшла на нас без зупинки, а ми намагались дізнатися, хто стоїть поряд з нами з інших бригад, — взаємодії не було.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ї бригади
Коли ми вимушено вийшли з міста, то встали над Благодатним (село на захід від Соледара, — ред.). На цих позиціях був вагон часу, щоб підготувати позиції, і що там було підготовлено? Взагалі нічого! Були окопи та траншеї глибиною по коліно посеред поля, яке дивиться прямо на Соледар.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ї бригади
Наприклад, вихід із бліндажа дивився на Соледар, тобто на росіян. Ти виходиш із бліндажа, а там з Соледара на тебе виїжджають танки. Бувало, виїжджали два танки окупантів та тиждень без зупинки з одних і тих самих позицій стріляли по нас, а ніхто не міг знищити їх, бо не було чим. Поряд була 77-а бригада, і якось приїхали від них “ПТУРісти”, висадилися, поставили свою установку, а я питаю: “Стріляти по танку будете?”. Вони відповіли: “Ні, у нас фугаси, ми можемо працювати тільки по піхоті”. Кудись стрільнули один раз та поїхали.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ї бригади
Що ти пережив у Бахмуті навесні 2023 року?
У квітні 2023-го ми заїхали у Бахмут, і там була повна дупа: під нашим контролем залишались половина району “Алеї троянд” та весь район “Нового ринку”. Ми боронили місто 20 днів. Після нашого виходу з Бахмута залишався район багатоповерхівок та дитяча лікарня, які протрималися ще з місяць.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ї бригади
Бахмут потрапив у таку ж колотнечу, як і Соледар, бо так само не було взаємодії. Коли ми заїхали, то було незрозуміло, де тероборона стоїть, де інші наші стоять. Було таке, що ми не розуміли, чи є там хтось і як до них достукатись.
Водночас по невеликому клаптику землі, де ми стояли, гатили всім, чим тільки могли: міномети, [РСЗВ] “Град”, “Піони” (самохідна артилерійська установка, — ред.) запалювальними били.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ї бригади
Ось я літаю-літаю [дроном], дивлюсь, куди мені кажуть, а потім чую, як летить та розривається щось. Дивишся, у камеру земля летить, опускаєш її вниз, а під тобою вибух. Тільки що ти пролітав над цілою хатою, а тепер її взагалі нема! Пробило все наскрізь, і тільки підвал видно з повітря. Так працювали “Піони”.
Що з тобою було після битви за Бахмут?
Все літо відновлювались, а потім нас відправили на Запорізький напрямок під Вербове та Роботине. Там ми сиділи без зупинки чотири місяці. Відверто кажучи, під Вербовим бої не йдуть у жодне порівняння з Бахмутом. Тут у багато разів усе гірше. Проблема у тому, що ми там були як у “кишені”, і по нам гатили з трьох боків. Дуже важко було евакуювати поранених. Найгірша ситуація у нас була, коли наша евакуаційна група 8 км пішки несла пораненого. Пішки! Щоб до евакуаційної машини тільки донести. Складність у тому, що коли будь-яка машина заїжджала у цю “кишеню”, то ПТУР росіян одразу її нищив. Ці 8 кілометрів могли часом добу йти, поки евакуювали пораненого.
Взагалі там дуже важко: постійно все прострілюється, усе у кратерах, земля уся зорана, а такого поняття як посадки взагалі не існує. Гатили без зупинки “КАБами”, (керованими авіаційними бомбами, — ред.) мінометами та реактивними системами залпового вогню.
Ключова складність на Запоріжжі — через авіаудари?
Так, там не було “Піонів”, як у Бахмуті, зате є воронки глибиною 5 метрів від “КАБів”. Проте росіяни дуже не влучні. Водночас же “КАБів” у ворога дуже багато на цьому напрямку. Тут ключова складність у позиціюванні: РСЗВ, міномети, “ПТУРи”, артилерія та FPV-дрони наносили нам більше шкоди ніж їхня авіація. Нам дуже пощастило, що у російській армії “дуже високоточне озброєння”. У випадку, якби “КАБи” були більш точні, то на цьому напрямку ми б не наступали, а відступали.
Ви штурмували позиції росіян на Запорізькому напрямку? У інфопросторі даних про наступ ЗСУ на цій ділянці фронту немає вже декілька місяців.
Так, ми намагалися дійти до Вербового, але все зупинилося десь за одну посадку до села, буквально трошечки не дійшли.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ї бригади
Що приносить зараз найбільше проблем крім самих обстрілів?
Миші — їх у цьому році просто мільярди були! Бігають по тобі, все їдять, обладнання гризуть. Постійно все обпісяють та обкакають — це найжорсткіша проблема була за весь час.
Відео надане Вільному радіо бійцем 46-ої бригади
Ти сам боровся якось з мишами?
“Липучки” використовували — це такі пастки проти мишей: кладеш приманку, вона підбігає взяти, а там миттєвий клей. Хоча мишей було так багато, що це зовсім не допомагало. Здебільшого так: миша біжить, ти її бах і розтоптав, все. Вони ж постійно лізуть до тебе, по тобі бігають, щоб грітись від тіла.
Чи бувало таке, що ти думав, що міг загинути у якийсь момент? Такий собі другий день народження, можливо.
Таких моментів було багато, якщо чесно. Міна поруч впала, ну добре, цілий, все, пішов далі літати. “КАБ” за 50 метрів від мене якось впав: виліз з окопу, бачиш, що дроти перебило, антену кинув і далі працюєш.
Насправді доводиться постійно думати, що з тобою може щось статись. Коли новенькі приходять, вони безстрашні. З часом страх бере своє, і людина дуже змінюється.
Ти дістав поранення. Розкажи, як це сталося.
У той момент я був трошки необережний, але більше це просто невдача. Я дістав мінно-вибухову травму. Осколками розтрощило праве яблуко ока. Ще отримав вогнепально-осколкові поранення правої кисті, правого передпліччя, плеча та пахви.
Тебе швидко евакуювали?
Близько 15-ї години я дістав поранення — у стабілізаційному пункті я був о 17-й годині, а у лікарню Запоріжжя потрапив о 21-й годині вечора.
Мені пощастило, що я був не на “передку”, а трохи позаду, але на вулиці була багнюка, дощ, мряка, і техніка не могла заїхати. Тому я йшов пішки 3 кілометри назустріч, щоб мене забрали.
Ти нормально почувався, щоб самостійно ходити?
Спочатку на адреналіні — так, але потім, коли сів у “швидку”, мене почало “крити”. Ще я змерз дуже. Взагалі я з турнікетом на правій руці йшов, і боліло саме через цей турнікет. Ще я нічого не бачив, бо праве око розтрощено, а ліве око контузило та у нього влучили осколки. Більш-менш бачити я почав у лікарні через два дні. Повністю зір у лівому оці відновився через місяць десь.
Після війни хотів би залишитись в армії?
Якщо нічого не буде мінятися в армії у кращий бік, то робити тут нема чого. Треба йти на цивільну роботу.
Як тобі запам’ятався час роботи на Вільному радіо?
Ті часи, коли я працював на Вільному радіо, згадую дуже тепло — це була моя перша робота. Тут я вчився працювати.
Коли я прийшов на радіо, то колектив, по суті, тільки формувався: були ведучі та я. Ведучим було трошки легше, тому що вони могли замінити один одного. Однак я себе замінити ніким не міг, тому що я був один. Тому за весь час роботи на радіо я не пропустив жодного робочого дня. Проте, я вважаю, що мені пощастило потрапити у команду Вільного радіо. Це чудовий колектив, з яким мені було комфортно працювати, і якби не повномасштабне вторгнення, то скоріш за все працював би й зараз.
