“Моє серце б’ється, доки б’ється твоє, тому бережи нас двох” — так пораненому коханому говорила 47-річна Анастасія Гондюл. Її чоловік обороняв Маріуполь, потрапив в полон і вцілів під час теракту в окупованій Оленівці. Історією своєї родини жінка поділилась з Вільним радіо.
Ось вже понад півтора року наша співрозмовниця заміжня, але без чоловіка поряд. Спершу вона могла принаймні говорити з коханим. Потім вишукувати та бачити уривки пропагандистських відео з ним, а зараз — тиша, в якій Анастасія бореться за свій голос, щоб почули.
Анастасія Гондюл познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком майже 20 років тому. Їхня історія кохання починалась з дружби.
“Ми з Кривого Рогу. Там я мала власний бізнес — майстерня з ремонту побутової техніки та магазин мобільних телефонів, аксесуарів. З першим своїм чоловіком прожила у шлюбі 17 років, у мене дві вже дорослі доньки. У Артема теж є син від попереднього шлюбу. Так сталось, що ті стосунки у кожного з нас закінчились. Ми багато років дружили, підтримували одне одного, потім почали зустрічатись”, — згадує криворіжанка.
Ще задовго до військової служби Артем не був осторонь російської агресії на сході України.
“У 2014 році коханий тоді працював рятувальником й активно почав волонтерити. Потім поїхав працювати у міжнародне сполучення — охороняв торгові кораблі від сомалійських піратів. Все його життя таке — когось рятує”, — ділиться жінка.
За чотири роки до відкритої війни пара одружилась та переїхала у Маріуполь.
“Артем пішов спочатку у [військову частину] 3011 Нацгвардії. Він мріяв про полк “Азов”, хотів потрапити до лав найкращих. Якось сказав мені: “Мене не полишають думки про “Азов”. Я хочу, щоб ти переїхала зі мною у Маріуполь в якості вже дружини”. Незважаючи на те, що була така прям самостійна, незалежна бізнесвумен, я відразу погодилася. У мене навіть не було ніяких сумнівів”, — каже дружина військового.
З 2019 року подружжя облаштовувало своє життя у Маріуполі: Анастасія знайшла нову роботу, а Артем служив у полку “Азов”.
“Коли ми переїжджали, мені довелося продати свій бізнес. Влаштувалась адміністратором у медичний центр косметології “Шанті”. Наш дім знаходився прям поруч біля заводу “Азовсталь”, моя робота була теж поруч. Маріуполь став для нас таким рідним містом”, — розповідає Анастасія Гондюл.
За день до відкритого вторгнення російських військ в Україну чоловік Анастасії вмовляв її виїхати з Маріуполя.
“23 лютого [2022 року] він мені вранці подзвонив і сказав, що буде повномасштабне вторгнення, це лише питання часу, тому я маю поїхати десь в безпечне місто. Артем просив звільнитись та виїжджати. Ввечері він буквально на годинку приїхав зі служби додому, дуже втомлений, покупався, поїв і ліг відпочити. Я тоді лежала поруч, дивилась на нього й таке передчуття якесь погане було, бо я маю поїхати, а він лишається”, — зізнається жінка.
У перший день відкритої війни Анастасія склала речі, але рідним з іншого міста не вдалося забрати її з Маріуполя.
“Чоловік мене розбудив о 5-тій годині ранку. У слухавці лунали постріли, вибухи. Він кричав, що почалось. У мене паніка, я відмовляюсь взагалі кудись їхати. Казала йому: ”Я міста не лишу, і тебе там також самого не полишу”. Лежала посеред речей і плакала. У нас була машина, права у мене були, але я сама за кермом ніколи не їздила, треба, щоб хтось був поруч. Рідні не змогли приїхати, тому чоловік сказав: немає куди тягнуть час, місто скоро буде в оточенні, їдь сама. Снаряди вже падали й біля мого будинку, біля машини. По трасі стояла підбита військова техніка”, — згадує дружина “азовця”.
Попри побоювання Анастасії, їй вдалося власними силами доїхати до Запоріжжя, але до Кривого Рогу — вже ні.
“У мене трапився нервовий зрив, почалась істерика, коли на блокпосту запитали: “Що там у Маріуполі? Стріляють?”. Згадувались ці вибухи, автоматна черга. Я поїхала 28 лютого, але до цього чотири дні майже не їла та взагалі не спала. Подзвонила брату у Кривий Ріг. Двома машинами він приїхав з двоюрідним братом за мною. Ще два дні не могла заспокоїтись, здавалось, що і тут стріляють. Була у безпеці фізично, але серце залишилось у Маріуполі, поруч із моїм чоловіком. Зараз у мене дуже сильна ностальгія за містом, там я була дуже щасливою”, — каже жінка.
Коли Маріуполь вже опинився в оточенні російської армії, чоловік Анастасії разом із побратимами опинився на заводі “Азовсталь”. Ті дні, каже жінка, досі згадує зі сльозами на очах.
“Коханий казав, що вдень неможливо спати, тому що хлопці гниють заживо, кричать від болю, а вночі кац*пи (росіяни, — ред.) бомблять їх з потужної авіації. Антибіотики, знеболювальні були, але у такій скудній кількості, на всіх поранених не вистачало. Зв’язок пізніше зник, але приблизно раз на тиждень чоловік від руки писав записку на листку, її хтось фотографував та надсилав мені фото”, — ділиться криворіжанка.
Під час боїв у Маріуполі чоловік Анастасії отримав поранення, але приховав це від неї. Вона нарікає: зізнався лише тоді, коли їй подзвонили з військової частини.
“Уламок від міни потрапив у тазову кістку. Рану обробили та зашили, але уламок не змогли дістати у шпиталі на “Азовсталі”. Не було рентгену. Була в нього ще й контузія. Він майже весь час тримався, але одного разу написав прощальний лист мені та сину. Він написав, що у них немає шансів на життя і ми можемо більше ніколи не побачитись. Я була у шоці. Сказала йому: “Жодного дня без тебе жити не буду. Моє серце б’ється, доки б’ється твоє, тому бережи нас двох”. Тоді коханий пообіцяв, що виживе”, — ділиться жінка.
У російський полон чоловік Анастасії потрапив після виходу з “Азовсталі”. Та жінка зізнається: до останнього сподівалась на якнайшвидший обмін.
Упродовж чотирьох днів із бомбосховищ заводу вийшли 2 439 військових. Так українські захисники, сподіваючись на подальший обмін, опинились у російському полоні. Та вже понад рік щонайменше 1900 захисників не вдається звільнити (з них понад 700 людей — бійці полку “Азов”).
“Мені подзвонили з військової частини та повідомили, що чоловік був евакуйований з заводу. Я почала бігати по квартирі та складати йому речі. Я ж розуміла, що йому потрібна операція, я склала все, що потрібно в лікарню. Я перетелефонувала і кажу: “Куди його евакуювали? Куди мені їхати?”. І тоді почула: “Евакуювали на непідконтрольну Україні територію”. Дуже довго я не могла повірити, що це полон, то що мені сказали про евакуацію”, — згадує дружина військовополоненого.
“Нас мають обміняти. За три чи чотири місяці буду вдома”, — такі слова дружина почула від Артема, коли той зумів зателефонувати з полону. Та наступного разу Анастасія побачила чоловіка на російському телебаченні — вже вдруге пораненого та з ще однією контузією після вибуху в колонії Оленівки.
“У донецькій лікарні у чоловіка брали інтерв’ю, він звернувся особисто до мене. Сказав: ”Зі мною все гаразд, я майже цілий. Головне — живий, тримаюсь, мене годують. Я дуже чекаю на обмін. Люблю, цілую”. Він дуже схуд: у нього одні кістки, голова його, але тіло підлітка. Яке поранення у нього я не знаю по сьогоднішній день”, — розповідає Анастасія.
Причиною вибуху, як свідчать висновки міжнародних експертів, була термобарична зброя, яку застосувала Росія. ООН не змогла провести розслідування теракту, стверджуючи, що росіяни не пускають туди їхню місію.
Чоловік Анастасії зумів вижити після теракту в Оленівці, але про подальшу його долю більше нічого невідомо.
“Я не знаю ні його стан, ні яке поранення, ні де його утримують, ні куди його вивезли.Кожен обмін ти просто вмираєш. Потім кілька днів збираєш себе по частинах, щоб заново продовжувати боротьбу. Весь час знаходишся у стані емоційних гойдалок. Робиш все, що у твоїх силах, навіть за межами твоїх сил, але результату немає. Результат буде тоді, коли я побачу, що мого чоловіка повернули”, — зазначає співрозмовниця.
Вже понад рік з полону Артема чекає і його 9-річний син від попереднього шлюбу.
“Ми з ним бачимось, вчимо англійську. Іноді каже, що забув голос тата. Вмикаю йому відео з наших спільних відпочинків. Все, що сталось з татом, я йому, звісно, кажу. Син має це знати. Він на різдвяні свята, Новий рік писав лист. Не просив подарунку, а тільки, щоб тато повернувся . На свій День народження забажав теж саме”, — ділиться криворіжанка.
Весь час полону чоловіка Анастасія Гондюл не припиняє вірити, що вони знову будуть разом. Щоб вплинути на це, додає вона, долучилась до громадської організації Olenivka Families Community, створеної рідними військових, які стали жертвами російського теракту.
“193 людини завели в барак, щоб вбити, заживо спалили. Хтось вцілів. Чому їх не повертають? Я їжджу на всі мітинги, акції. У Женеву я їздила — були на зустрічах, стояли з плакатами під офісами ООН та Червоного Хреста. Записуємо звернення на всіх акціях. Я хочу, щоб люди розуміли весь масштаб трагедії, що трапилась. Хочу, щоб наше суспільство проникнулось нашим болем і підтримувало родини всіх людей, які постраждали того дня. Щоб підтримували розголосом, долучалися до репостів і мітингів”, — підкреслює дружина полоненого захисника Анастасія.
Впоратись зі стресом та тягарем очікування жінці допомагає творчість.
“Коли я щось малюю або пишу вірші — це як виплеск емоцій, таке перезавантаження. Творчість мене надихає, стає легше. Вірші різні — чоловіку, про війні чи полон. Поки я не наплачусь, не можу заснути. Я пишу листи своєму чоловіку — це мене також тримає. Кожного ранку та вечора пишу йому, що зі мною відбувалось, куди ходила. У мене з ним дуже потужний зв’язок. Все, що я відчуваю, мені здається, що він відчуває так само. Я тримаюсь заради свого чоловіка. Маю робити все можливе, щоб витягти його звідти”, — ділиться дружина “азовця”.
Чекають на повернення
Повіривши в обмін
Понад 700 Азовців
Луна в повітрі стогін
Для рідних це знущання
Від болю ладні вити
І скільки нам чекати
Від можновладців ситих
“Дотримуйтесь мовчання”
І ми його тримали
Поки наших бранців
У полоні не підірвали!
Вони чекали обмін…
Повірили в спасіння
А замість цього… стогін
Та тіл живих горіння…
Де ті відповідальні?!
Які були гарантами….
Хто дав наказ “спасіння”!?
Та хто відповідатиме!?
Авторка: Анастасія Гондюл
Тим, хто опинився у схожій ситуації, Анастасія радить теж не втрачати надії.
“Творчістю може допомогти не всім. Можливо, комусь варто їздити до річки чи у ліс. Поїздки наповнюють силами. Мене також дуже наповнює час, проведений з рідними. Нашим рідним у полоні набагато важче, і вони все відчувають — наш стан, біль та хвилювання. Тому раджу налаштовувати себе на позитивні думки та продовжувати боротьбу”, — додає криворіжанка.
Раніше ми розповідали про військового Сергія Алєксєєвича, який теж зумів вижити під час теракту в колонії Оленівки. Тепер рідні в очікуванні повернення захисника, але нічого не знають про його подальшу долю.