Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового з Вінниччини Анатолія Бортника. У 2014-2015 роках чоловік боронив країну в зоні АТО. У перший день відкритого вторгнення військовий вирушив на південь, де згодом брав участь у звільненні Херсону. За рік служби життя захисника обірвалося на Донеччині.
Про Анатолія Бортника Вільному Радіо розповіла його дружина Ольга.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Анатолій Бортник народився 17 червня 1989 року в селі Северинівка, що на Вінниччині. Хлопець навчався в місцевій школі, ріс веселим і допитливим. Дружина Анатолія Ольга каже, що з дитинства він мав багато друзів і любив тварин. Зокрема, особливе місце в його серці посідали коні.
“Коли він був малим, в них було троє коней. То вони були під його опікою: він їх годував, водив на прогулянку. Потім у нього залишився лише один кінь, його улюблений. Так свекруха розповідала, що Толя ледве спати з тим конем не лягав. Прийде зі школи, зробить уроки, допоможе по господарству, а потім сяде на коня й скаче”, — згадує жінка.
Після завершення школи Анатолій вступив до Чернятинського фахового коледжу, щоб опанувати механізацію сільськогосподарської техніки. Паралельно захопився волейболом: їздив на районні й обласні змагання. У якийсь момент хлопцю навіть пропонували перевестися до іншого коледжу, де фізкультуру викладав колишній учасник вищої ліги з волейболу. Проте батьки не дозволили, тож Анатолій вирішив залишитися коло землі.
Коли хлопець здобув спеціальність, його призвали на строкову службу. Анатолій мріяв служити в президентському полку: пройти серйозний вишкіл і дійсно навчитися військової справи. Але туди хлопця не взяли через вікові проблеми з серцем. Півтора року він прослужив у Десні.
“Тоді в нього були певні показання, які взагалі дозволяли не служити. Але він казав, що хоче й буде це робити. Так його вже виховали батьки, що справжній чоловік повинен пройти строкову службу, бути серйозним, відповідальним тощо”, — розповідає Ольга.
Після повернення зі служби Анатолію Бортнику запропонували роботу у фірмі, яка займалася встановленням лічильників. Там чоловік працював два роки. У той же період він зустрів майбутню дружину Ольгу, яка переїхала до його рідного села через сімейні обставини. І хоч їй, тоді ще учениці 11 класу, постійно ніби “рекламували” Анатолія, познайомилися вони самостійно. Сталося це на дискотеці в сільському клубі.
“Мені перед тим дуже багато разів розповідали про нього, що ось він серйозний, відповідальний, і до нього варто придивитися. Але ж він був старшим на сім років. Справді ходив такий серйозний, без якихось мух у голові, як-от мої однолітки”, — ділиться жінка.
Спершу між парою зав’язалося просто дружнє спілкування, а потім вони почали зустрічатися. Коли ж Ольга вступила до коледжу в іншому місті, Анатолій збирався її чекати. Однак чекати довелося не йому, бо за кілька днів по від’їзді дівчини чоловіку прийшла повістка в АТО. Анатолій служив у Маріуполі й на кордоні Донецької та Запорізької областей. Далі його перевели в Миколаївську область, а потім — на Вінниччину.
Між поїздками на схід Анатолій освідчився Ользі. Через кілька місяців після завершення служби, восени 2015 року, закохані побралися. А вже у 2016 році в них з’явилася донька Марія. Коли дівчинка трохи підросла, сім’я переїхала в Жмеринку, де колись жила Ольга. Тоді жінка вийшла з академічної відпустки, аби закінчити навчання, тож майже увесь час до про дитину піклувався Анатолій. З донькою він мав особливі стосунки.
“Коли я приїжджала з навчання, дочка себе цьомнути дозволяла, а ось чоловіка чіпати було зась. Татка не можна ні цьомати, ні, Боже борони, казати, що я його люблю. Він був тільки її й все. Вони разом гралися, малювали, їздили в село. Я іноді навіть трохи ревнувала”, — каже Ольга.
З 2018 року Анатолій Бортник працював у воєнізованій охороні Укрзалізниці. Щороку чоловік їздив на військові збори, які зазвичай тривали близько місяця. Але наприкінці 2021 року вони затягнулися, а за два дні до повномасштабного вторгнення йому прийшла повістка.
“Йому сказали 24 лютого о 10 ранку бути у військкоматі. Тоді вже були розмови про вторгнення, але Толя вірив, що нічого не буде. Думав, що просто хочуть перестрахуватися про всяк випадок. Ніхто ж не знав, чи справді Путін нападе”, — розповідає дружина Анатолія.
Зранку 24 лютого 2022 року чоловік встиг відвести доньку в садочок, і вже тоді сім’я зрозуміла: почалася повномасштабна війна. Того ж дня Анатолій виїхав на південь. У складі 59-ї окремої штурмової бригади військовий служив на посаді стрільця. Спершу допомагав облаштовувати позиції на кордоні Миколаївської й Херсонської областей, а потім звільняв Херсон.
“Дві доби він не виходив на зв’язок, а потім подзвонив по відео й сказав, що вони звільнили Херсон. Був такий радісний! Казав, що вони заходили в місто брудні, бо ж просувалися з позицій, а люди виходили їм назустріч із прапорами. Бабусі й дідусі махали з подвір’я, намагалися дати, хто що мав: хтось грушку, хтось іще щось. Дякували їм і казали, що дуже довго на них чекали”, — згадує ту розмову Ольга.
Жінка додає, що, однак, в документах Анатолія ніде не написано, що він брав участь у звільненні міста. Дружина військового розповідає: того ж дня захисників вивели звідти, бо чекали на приїзд президента. До нового року чоловік продовжував служити на Правобережжі регіону.
У січні 2023 року Анатолія Бортника відпустили зі служби на лікування. Через погані умови на позиціях і постійний холод у чоловіка схопило спину так, що часом починало віднімати ноги. Та протягом лікування він постійно був на зв’язку із побратимами, яких тоді вже перекинули на Донеччину в Покровський район. Спершу захисникам вдавалося посунути росіян, проте вже наступного місяця ситуація різко змінилася.
“Тільки Толя туди приїхав, і росіяни почали лізти, як ті чортяки. Він казав, що незрозуміло, що буде далі. Що навряд наша армія встоїть проти них, що найімовірніше позиції доведеться посунути”, — каже жінка.
Саме на Донеччині Анатолій вперше дослухався до прохання дружини розповісти, де саме служить. Ольга каже, що чоловік немов відчував, що щось трапиться. 13 лютого 2023 року за кілька годин після того, як захисник вийшов із позицій поблизу Водяного, його знову відправили туди на допомогу. Військовий попередив про це дружину, тож вона терпляче чекала його дзвінка кілька діб. Але пізно ввечері 16 лютого телефон Ольги задзвонив: дружина його побратима сказала, що чоловік не повернувся.
Ольга сама вийшла на військкомат, і скоро з’ясувалося: Анатолія вважають зниклим безвісти. Понад два роки дружина захисника їздила на зустрічі з рідними інших зниклих, спілкувалася з Координаційним штабом, представниками Червоного Хреста й моніторила російській канали. Та 14 серпня 2025 року жінці повідомили про повний збіг ДНК. Виявилося, що в січні тіло Анатолія повернули до України в рамках обміну.
Поховали захисника за кілька днів на Алеї Слави в його рідному селі.
Рідні військового просять посмертно надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна пам’ять.