Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Іван Яковенко. Чоловік з молодості почав служити та побував як миротворець у різних куточках світу, а потім — в АТО. У цивільному житті любив виготовляти взуття та рибалити. Після повномасштабного вторгнення боронив Соледарський напрямок.
Про життєвий шлях Івана Вільному Радіо розповіла його донька Діана Яковенко.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Іван народився 26 серпня 1981 року в Хмельницькому. Після закінчення місцевої школи чоловік у 1998 році вивчився на складальника верху взуття та оператора конвеєрної лінії.
Наступного року його призвали на строкову службу. Після неї чоловік вирішив не повертатися до цивільного життя та у 2001 році підписав контракт із ЗСУ. Військовий служив водієм артилерійського дивізіону у миротворчому контингенті в Косово (колишня Югославія).
“У листопаді 2002 року його зарахували до 19-го окремого радіо-хімічного бактеріологічного батальйону миротворчих сил ООН на посаді водія-електрика”, — уточнює донька.
Цього ж, 2002 року, чоловік одружився, але службу не залишив. Наступні кілька років Іван був у складі миротворчої місії в Іраку та Кувейті.
За службу у різних куточках світу його відзначали грамотами та нагородами. Серед них:
Коли контракт Івана закінчився, він повернувся в Україну та почав жити цивільним життям — працював і створив родину.
Іван у цивільному житті поєднував роботу та улюблену справу — виготовлення взуття.
“Тато працював чоботарем і горів цим. Спочатку працював по майстернях, а згодом у нього з’явилося власне ательє. Тато міг створити взуття індивідуально з нуля, відремонтувати, зробити реставрацію, іноді займався сумками. Він любив розвиватися як майстер і певний час робив квіти зі шкіри”, — перераховує донька.
Коли в чоловіка залишався вільний час — він присвячував його родині або їздив на риболовлю.
“Любив проводити час із матір’ю в селі та виїжджати на природу на пікнік. До риболовлі ж у нього була шалена любов, особливо до зимової — це було чисте задоволення для нього”, — додає Діана.
У 2014 році Іван не зміг бути осторонь і став учасником Революції Гідності, а згодом захищав державу під час АТО.
“Він спочатку пройшов навчальні збори, а потім проявив ініціативу щодо участі в АТО. Але його одразу не брали, бо в нього були малі діти (мені тоді було 11 років, а брату — 3). Потім усе ж узяли, і у 2016 році він отримав статус учасника бойових дій. У 2020 році підписав контракт із 44-ю бригадою як водій-електрик та воював на Донеччині й Луганщині”, — розповідає Діана.
Повномасштабне вторгнення захисник зустрів у лавах ЗСУ та боронив Київську, Житомирську, а згодом — Запорізьку області.
“На службі він неодноразово надавав першу медичну допомогу, щоб урятувати якомога більше бійців, і допомагав побратимам виходити з-під обстрілів”, — говорить донька.
У 2022 році Іван перевівся до 10-ї бригади ЗСУ “Едельвейс”, у якій служив штурмовиком. У грудні цього ж року він дістав поранення біля села Білогорівка, що на північний схід від Соледара.
“Під час виконання бойових завдань на позиції закрив собою молодого бійця під час обстрілу, прийняв уламки на себе та отримав осколкове поранення кисті лівої руки”, — розповідає Діана.
Через кілька місяців захисник закінчив реабілітацію та 10 лютого 2023 року повернувся на фронт. Близьким він тоді сказав:
“У мене є прекрасна дружина та двоє чудових дітей. Я трохи вже пожив і побачив життя, у мене є все, що я так хотів. А там — воюють діти, які ще життя не бачили і не мають продовження роду. Я йду захищати вас і їх”.
За час служби він не встиг жодного разу побувати у відпустці.
“Тільки після реабілітації тато зустрічався з друзями та родиною. Памʼятаю, у нього була спрага до смачної їжі. Особливо — до свіжої випічки. Такі буденні речі для нас, але не для нього — і мене це тоді зачепило”, — ділиться донька.
Через два тижні після повернення на фронт чоловік зник безвісти біля тієї ж Білогорівки.
“27 лютого 2023 року нам принесли сповіщення про те, що мій тато зник безвісти під час виконання бойового завдання. Там було зазначено: “Під час мінометного обстрілу та обстрілів зі стрілецької зброї під час штурму противника”, — переказує донька.
Родина протягом 26,5 місяців чекала, що Іван знайдеться.
“Але, на превеликий жаль, дива не сталось, і 10 травня 2025 року офіційно підтвердили його загибель за результатами експертизи ДНК. Причина загибелі — черепно-мозкова травма”, — з сумом додає Діана.
Захисника поховали на Алеї Слави в рідному Хмельницькому.
“У службовій характеристиці він зарекомендував себе як воїн із твердими переконаннями, високою професійною підготовкою, чесний, справедливий, авторитетний у колективі. Його побратими — молоді та досвідчені — з повагою називали його “старим воїном”, який багато чому навчив, підтримував та надихав”, — переказує слова побратимів донька.
Чоловіку був 41 рік. У нього залишилися дружина та двоє дітей — донька й син.
“Все дитинство я була як татова принцеса — він дуже любив дітей. Для нього, як то кажуть, “чужих дітей не буває”. Він був дуже добрим, завжди допомагав іншим. Тато дуже цінував свою сімʼю та поважав свою матір. Вчив нас завжди чинити по-доброму. А ще тато ніколи нічим не вихвалявся, навіть стосовно подій на Майдані. Ми майже нічого не знаємо про це. Тато завжди був горою за свою сім’ю й не дозволяв нікому нас ображати”, — ділиться Діана.
Рідні Івана прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.