До 2014 року Тетяна Страмнова розвивала перепелину ферму поблизу Донецька. Через окупацію міста її родині довелося залишити дім і почати новий бізнес на Херсонщині. Там жінка заснувала фермерське господарство “Коза Амальтея”, яке стрімко розвивалося й уже мало відчинити двері для відвідувачів, але війна наздогнала сім’ю вдруге.
Про свій досвід відновлення бізнесу після двох окупацій і плани на майбутнє Тетяна Страмнова розповіла нашим журналістам.
Тетяна Страмнова народилася в Херсоні, але у 2004 році разом із майбутнім чоловіком Романом переїхала на Донеччину в пошуках роботи. Пара оселилася в селищі Старомихайлівка поблизу Донецька. Три роки Тетяна працювала художницею-дизайнеркою і не думала змінювати фах, але тоді в новонародженої доньки подружжя Ірини виявили аутизм.
“Від мене почали відмовлятися замовники, бо я практично не спала й постійно була на нервах. Тоді я трохи подумала й вирішила завести птицю, щоб знати, чим годую дитину. До того ж треба було якось заробляти, бо чоловік один усе не витягував. Потім я стала більше птиці заводити, і це поступово переросло в бізнес”, — розповідає Тетяна.
Спочатку жінка тримала індиків, бройлерів і курок-несучок, а потім відкрила перепелину ферму. Коли в подружжя народився син Іван, якому з часом теж поставили аутизм, Тетяна продовжила вести господарство. Вона продавала в кафе й ресторани перепелів, яких було вже понад три тисячі, аж тут Донецьк і навколишні селища окупували.
Два роки родина продовжувала жити в окупації в надії, що Україна швидко поверне собі території. Тетяна навіть консультувалася з юристкою, аби відкрити український ФОП. Вона мала зустрітися зі спеціалісткою в Мар’їнці. Одразу після від’їзду Тетяни місто обстріляли з Градів, і тоді жінка зрозуміла — треба виїжджати.
У 2016 році Тетяна разом із дітьми перебралася до рідних у Херсон, а її чоловік ще рік наглядав у Старомихайлівці за господарством, яке різко меншало через відсутність спеціального корму. Коли ж до нього прийшли представники “ДНР” і почали вимагати гроші за заступництво, чоловік кинув будинок і залишки ферми, й поїхав до родини.
“Коли він намагався виїхати в перший раз, у нього на блокпосту «ДНР» відібрали документи. Сказали, що він же тут прописаний, а їм треба якось армію поповнювати. Тоді йому довелося повернутися назад. Я влізла в борги, але зібрала гроші й знайшла перевізника, який погодився вивезти його без документів. Їх ми відновлювали вже в Херсоні”, — згадує жінка.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
Після возз’єднання родина перебралася до селища Зеленівка поблизу Херсону. Тетяна зізнається, що пошук нового житла виявився складним, адже місцеві не хотіли приймати переселенців. Тим не менш, сім’ї це вдалося, і жінка поступово взялася за відновлення бізнесу. Попри відсутність підтримки від рідних, вона пройшла навчання з написання бізнес-плану в Херсоні й виграла грант на закупівлю обладнання.
“Родичі дуже погано відреагували, коли почули, що я знову влажу в бізнес. Вони перестали зі мною спілкуватися, але тоді мені чоловік допомагав. А вже коли залишався останній етап навчання й сили вичерпалися, він теж зневірився. Казав, що це якась лотерея. Але, коли я виграла грант і почала налагоджувати бізнес, усі знову повірили в мене”, — каже Тетяна.
Тоді жінка ще не уявляла, що розвиток ферми призведе до нових проблем. Побачивши, що бізнес родини налагоджується, хазяїн будинку поставив ультиматум: або Страмнови викупають приміщення, або з’їжджають. Для родини сума виявилася завеликою, тож їй довелося шукати інше житло.
Щоб мати можливість возити дітей до спеціалізованих шкіл у Херсоні, сім’я оселилася в селі Музиківка. Але там бізнес не пішов: місцеві не знали ферму Тетяни, тож не хотіли купувати в неї птицю. Тоді жінка вирішила змінити профіль і за оголошенням поміняла птицю на кіз. Тетяна почала виготовляти бринзу, різні сири і з часом справа пішла настільки добре, що родина вирішила зареєструвати фермерське господарство. Під нього влада Музиківки навіть виділила їй окрему земельну ділянку.
“Чоловік запропонував назвати ферму за іменем нашої першої кізочки. Він у мене любитель історії. Та коза йому найбільше сподобалася, і він назвав її Амальтеєю. Амальтея — це коза, яка вигодувала Зевса. Саме з її рогу був зроблений ріг достатку”, — пояснює символізм назви фермерка.
У перший день повномасштабного вторгнення Тетяна мала вирішити деякі питання з реєстрації бізнесу в Херсоні, але вранці жінку набрала вчителька її дітей і сказала, що почалася війна. Переселенка не вірила почутому, доки не побачила зі свого подвір’я стовп диму — росіяни вдарили по аеропорту біля Чорнобаївки. Музиківку вони окупували разом із нею.
“Спочатку був ступор і якась прострація — не може нам «пощастити», щоб другий раз потрапити отак! Здавалося, що зараз ми прокинемося, і все скінчиться. А потім, коли вже усвідомили, почали думати, що робити. І вже вирішили, що це наша земля і ми будемо стояти за неї до останнього. Скільки можна бігати? До того ж, уже стільки роботи зроблено, що ми просто не могли знову все кинути”, — ділиться Тетяна.
Протягом окупації жінка була на зв’язку зі знайомими військовими й передавала їм дані про розміщення російських сил. Крім того, вона приймала в себе кіз, яких місцеві залишали перед виїздом. Проте тварини сумували за господарями й часто вмирали (на це впливав загальний стрес через небезпеку). Ветеринарів у селі вже не було, а власними силами допомогти їм фермери не змогли.
“У багатьох просто серце лопалось, не витримувало. Після нічних обстрілів ми з чоловіком вже боялися в козлятник заходити, тому що заходиш і бачиш: там лежить, там лежить, там лежить. Усе, вже мертві, — уже тільки закапувати”, — згадує Тетяна.
Родина боялася рейдів, тому забила вікна й двері козлятника лінолеумом. Але одну козу у фермерів все ж забрали. Перед відкритою війною вони дали її на безкоштовне користування родині з немовлям. У його матері були проблеми з грудним вигодовуванням, але це не зупинило окупантів: наставивши автомат на людей, вони забрали в них єдину дойну козу, розповідає Тетяна.
11 листопада 2022 року Музиківку звільнили разом із Херсоном. Тетяна згадує, що відчувала неймовірну радість щодо цього, проте з приводу бізнесу її руки опустилися. Клієнтів у селі майже не залишилося, частина кіз загинула та й готувати багато сиру сенсу не було — через відсутність світла він просто пропадав, тож його жінка роздавала безкоштовно.
Проте ситуацію змінило знайомство Тетяни з лідеркою міжнародного руху Slow Food в Україні Юлією Пітенко. Жінка розповіла про фермерку основній організації, і її представники запросили українку відвідати фестиваль руху в Італії. Спершу Тетяна вагалася, але послухала чоловіка й поїхала, щоб знайти трохи розради. На заході їй вручили відзнаку за стійкість.
“Особисто для мене це і був той поштовх, щоб не закинути ферму й боротися далі. Якщо в мене навіть в Італії повірили, чому тоді я сама не буду в себе вірити?”, — розповідає Тетяна про значення нагороди.
Після повернення фермерка почала шукати грантові програми, які б допомогли відновити й розвинути ферму. Так, минулого року родині вдалося поставити мобільну сироварню й купити професійне обладнання. А зараз Тетяна хоче розвивати на базі господарства туристичний і соціальний напрями: запровадити екскурсії фермою і заходи для дітей з інвалідністю.
“Ще до вторгнення до нас приїжджали діти з інвалідністю. Я пропонувала це мамам однокласників моїх дітей, щоб подивитися й врахувати недоліки. Ми вже розраховували весною 2022-го відкритися з урахуванням усіх нюансів, але прийшов «русскій мір»”, — каже жінка.
У вересні 2024 року на фермі провели заняття з йоги за участі кіз. Зараз же до родини часто звертаються люди з посттравматичним синдромом, щоб зняти напруження за допомогою спілкування з козами. Тож Тетяна очікує на результати гранту й сподівається, що їй вдасться продовжити цю справу.
Раніше ми розповідали про жительку Слов’янська Анастасію Ковтушенко, яка малює з місцевими, щоб допомогти їм відволіктися від війни.