Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо Миколу Щепковського з Хмельниччини, який з 2023 року обороняв українські землі від загарбників на Запорізькому та Донецькому напрямках. У мирний час їздив в Польщу на заробітки. Полюбляв відвідувати музеї та палаци в різних містах України. Життя захисника обірвалося на Донеччині під час виконання бойового завдання.
Про військового Вільному радіо розповіла його дружина Ірина.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами.
Народився Микола Щепковський 26 березня 1995 року в селищі Летичеві на Хмельниччині. Його тато був лісником, а мати близько 25 років пропрацювала кухарем в дитячому садочку.
Хлопець навчався в Барському автомобільно-дорожньому коледжі за спеціальністю “будівництво, експлуатація та ремонт автомобільних доріг та аеродромів”. Після його закінчення вступив на заочну форму до Національного транспортного університету, де провчився два роки.
Паралельно з навчанням Микола вирушив на заробітки в Польщу, де працював головним по складу на м’ясному заводі. Через роботу хлопець не зміг приїхати на сесію, і його відрахували з університету.
“В Україну він повернувся в 2020 році, а потім я завагітніла, у нас мала народитись донечка. Якось ще їздив [на заробітки] на 3 місяці, а тоді вже залишився в Україні”, — розповідає дружина загиблого військового Ірина.
Після повернення в Україну та до початку повномасштабного вторгнення Микола працював в одному зі львівських інтернет-провайдерів — підключав місцевим інтернет.
“Якщо Микола мав вільний час, він постійно чимось займався, їздив заробляти кошти”, — каже дружина.
Також чоловік полюбляв ходити на риболовлю й подорожувати. Разом з родиною він бував і за кордоном, і в Україні. Найбільше в подорожах, за словами дружини, Миколі подобалося ходити по музеях, відвідувати замки та палаци.
24 лютого 2022 року, коли почалось повномасштабне вторгнення, Микола був вдома.
“У нас донечці було три місяці тоді. Пам’ятаю, як почалася війна, я одразу збирала сумки, думала навіть виїхати в безпечне місце, але Микола сказав: “Поки ніхто нікуди не поїде, якщо треба буде, я вас відправлю, а сам залишусь захищати Україну”, — розповідає дружина.
Вона каже, що Микола дуже хотів бути поліцейським чи мати військову кар’єру, але через проблеми з серцем йому завжди відмовляли.
“З перших днів повномасштабного [вторгнення] ходив у військкомати, робили барикади чи стояли на блокпостах. Бувало, ввечері піде й лише вранці прийде. Долучався, як тільки міг, намагався допомагати всім. Ми також переселенців в себе приймали, які проїжджали з дітками”, — ділиться Ірина.
До війська Микола долучився 23 січня 2023 року у складі 33-го ОМБ. До травня того року чоловік проходив військові навчання в Ужгороді, а вже в червні поїхав захищати українські землі на Запорізькому напрямку. Військовий був молодшим сержантом із матеріального забезпечення механізованої роти механізованого батальйону.
Ірина каже: “Микола завжди говорив, що в нього все добре, і хлопці казали йому, що, може, вистачить з тебе, бо здоровʼя не вічне. Він сказав їм: “Я ще один раз піду. І поки я не буду виходити на бойові завдання, буду допомагати у штабі”.
Також Микола захищав землі на Донеччині. Побратими розповідали Ірині: “Він — душа компанії, завжди приходив на допомогу, чого б це йому не вартувало. Виходив замість хлопців на позиції, бо багато хлопців теж мали гіпертонію, як і Микола”.
Від побратимів дружина також дізналась, як чоловік у свій вихідний під обстрілами ловив рибу. Потім карасів посмажили й вийшла смачна вечеря.
Близькі пам’ятають Миколу як доброго та чуйного чоловіка, розповідає Ірина.
“Таких чоловіків треба було ще пошукати. За всі 11 років нашого спільного життя, з яких три роки в шлюбі, він проявляв себе таким, який є. Ми могли їхати в кінотеатр чи десь гуляти, й якщо побачить людину, якій потрібна допомога, зупиниться й зробить усе, що може”, — ділиться співрозмовниця.
Багато часу Микола присвячував донечці Софії.
“Коли вона народилася, він всього себе віддавав дитині. Ночами вставав до неї, щоб погодувати сумішшю. Тільки була в Миколи вільна хвилинка, завжди проводив з нею час”, — ділиться дружина.
Навіть на фронті Микола все одно намагався підтримувати тісний контакт з різними.
“Ми кожен день спілкувались, навіть коли він був під обстрілами. Не було такого дня, коли Микола не мав можливості до нас зателефонувати, бо він знав, що ми дуже хвилюємося. Брав машину та від’їжджав, щоб подзвонити та побачити Софію”, — розповідає співрозмовниця.
“Він був на позиції на Донецькому напрямку два тижні. Телефонував, що йде на вихід, попереджав, що може зв’язку не бути. Але мені вже було неспокійно”, — пригадує Ірина.
За її словами, чоловік щодня зранку дзвонив та писав, надсилав фото, але одного дня відповіді на повідомлення рідні вже не отримали.
Микола Щепковський загинув 22 травня 2024 року в Покровському районі Донецької області.
“Він був на позиції, де комплектувалися боєприпаси. Хлопці звідти з гарячої точки приходили, а їм подавали боєприпаси. Їх там троє було, й в один день прилетів дрон”, — розповідає Ірина.
Поховали військового в рідному Летичеві на Алеї Слави.
За час служби Микола був нагороджений орденом “Червоний Хрест” і відзнакою “Ветеран Війни”. Посмертно бійця нагородили орденом “Полеглого воїна”.
Рідні Миколи Щепковського створили петицію з проханням надати військовому звання Героя України. Підписати її можна до середини грудня.
Вічна та світла памʼять захиснику.