Підтримайте Вільне Радіо
За 14 років Альона й Антон Букрей пройшли шлях від продавців готових соляних світильників з Артемсолі до підприємців із власним виробництвом у Бахмуті. Через відкриту війну три роки тому вони втратили не тільки дім, а й повністю обладнаний двоповерховий цех. І все ж уже в Дніпрі подружжя наважилося поновити справу з нуля.
Про ідею, що виникла під час прогулянки на День міста й переросла в бізнес, а також повернення до початку на новому місці Альона Букрей розповіла журналістам Вільного Радіо.
Ще до початку війни на сході в Бахмуті зародилася традиція: щороку на День міста там проводили виставку виробів місцевих підприємств. Великі й не дуже бізнеси показували свою продукцію у вересневому парку, і часом до них доєднувалися виробництва з навколишніх міст. У 2007 році таку виставку відвідало майбутнє подружжя Альони й Антона Букрей.
“Ми проходили біля палатки Артемсолі з Соледара, і мій чоловік побачив там соляні світильники. Напевно, Артемсіль першою в Україні почала їх робити, але це було не масово. Він тоді взяв у них рекламки й сказав мені, що для здоров’я такі світильники будуть купляти багато людей, і він хоче цим займатися. Це дуже мимохіть вийшло”, — згадує Альона.
Паралельно з основною роботою Антон почав самостійно розробляти сайт для майбутнього магазину. Його чоловік запустив за три місяці й став продавати через нього світильники з Артемсолі. Коли ж серед покупців з’явилися оптові замовники: соляні кімнати, мережі аптек і медтехнік — пара вирішила сама виготовляти світильники, щоб знизити їхню вартість.
Тепер бахмутяни закупали на Артемсолі не готову продукцію, а лише її складові. Для світильників потрібні були цільні блоки солі, які в Україні видобували лише на тутешніх шахтах. Антон власноруч обробляв моноліти вагою в 30 кілограмів кожний, шукаючи потрібну технологію. Альона ж відповідала за дизайн світильників, пошук клієнтів і рахунки.
“Ми все робили самі, навчаючись на власних помилках. Не проходили ніякі курси, а просто потрохи купляли якісь верстати й інше обладнання. Якщо виникала думка, наприклад, зробити світильник у формі кулі, чоловік шукав, як це можна втілити. Хоч йому говорили, що сіль так не обробиш, ставав за токарний верстат, і все виходило”, — розповідає жінка.
З часом виготовляти світильники подружжю допомагали вже наймані співробітники. Їх було небагато, адже підприємці збільшували потужність за рахунок автоматизації виробництва, а не людської сили. До того ж вони мали зважати на сезонність: великі замовлення завжди надходили в період респіраторних захворювань, а влітку було затишшя. Втім саме через цю особливість перша окупація Бахмута майже не вплинула на їхній бізнес.
“Влітку 2014 року в нас були виробничі канікули. Артемсіль зупинялася, не працювала місяць чи два. Але потім прийшов вересень, і ми знову повноцінно повернулися до роботи. До сезону ми завжди готувалися заздалегідь, щоб ніколи не працювати під замовлення. Тому в нас постійно стояла готова продукція на складі”, — пояснює Альона Букрей.
Підприємці ніколи не виставляли свої світильники на ярмарках і в основному працювали з оптовими продажами. Клієнтів мали по всій Україні: трохи менше на заході — у Тернополі, Львові й Мукачевому — і найбільше у великих містах центра, півдня й сходу — Києві, Одесі, Дніпрі та Харкові. Багацько покупців мали й на рідній Донеччині.
“Відвантажували продукцію в Краматорськ і Добропілля. У Маріуполі було багато клієнтів: ми і возили туди світильники, і потім відправляли. До 2014 року також продавали оптом у Донецьк. Після його окупації інші міста замовляли продукцію, але в меншій кількості”, — згадує жінка.
Коли в 2017 році підприємців попросили з’їхати з орендованого цеху, вони придбали в Бахмуті двоповерхове виробниче приміщення. Це якраз і стало поштовхом для розвитку, адже переїжджати, коли працюєш із монолітною сіллю, важко: щоб перевезти один верстат, треба винаймати кран. А вже у власному цеху підприємці збільшили потужність подекуди до понад 3000 світильників за місяць і стали думати про вихід на європейський ринок. На такому піку їх застала повномасштабна війна.
“Я пам’ятаю, що 23 лютого ще пакувала замовлення на складі. Пізніше ми їх навіть відправили. Прийшла зранку, хлопці пили в себе чай, і ми обговорювали новини. Вони не вірили, що щось буде, — я ж сказала, що це наш останній робочий день. Якось страшно було. Може, це все передчуття”, — згадує Альона Букрей переддень відкритого вторгнення.
Зранку 24 лютого 2022 року жінка зрозуміла, що її думки справдилися: на виробництво вона більше не поверталася. Того дня на роботу ніхто не вийшов, проте підприємці не поспішали ухвалювати рішення. Ще два тижні вони залишалися в Бахмуті. Альона боялася, щоб у місті не повторився сценарій Маріуполя, тож 9 березня вирушила з дітьми на захід.
Евакуаційний потяг із Краматорська привіз родину до Львова. Знайти житло на перший час сім’ї допомогла клієнтка. Місяць Альона з дітьми безкоштовно жила в гостьовому будинку її знайомих у селі Добросин. Але жінці було ніяково не платити за житло, тож за допомогою вже іншої клієнтки вона орендувала квартиру у Виноградові на Закарпатті. Проте, аби бути ближче до дому, вже за місяць сім’я перебралася до Дніпра.
Тим часом Антон лишався в Бахмуті й за оголошенням допомагав з переїздами людям із Сіверська й Лимана, які задля безпеки наважувалися залишити рідні міста. Часом чоловік їздив в Дніпро, щоб побачити дружину й дітей. Та остаточно бахмутянин перебрався в місто вже восени, коли вмовив матір залишити Бахмут. Звідти він також забрав найменше обладнання, готові світильники й залишки придбаної соледарської солі.
Альона зізнається: вони взагалі не думали відновлювати виробництво, бо ситуація була нестабільною. Але потім їй написали замовники з проханням продати хоча б скількись світильників, і через пів року вторгнення підприємці вирішили спробувати повернутися в бізнес. Винайняли бокс у промзоні поруч із квартирою і почали все наново — знову вдвох.
“Я розповіла чоловіку, що пишуть клієнти й просять продукцію, якої немає. Так, у нас були соляні блоки, але ми не могли їх обробити без тих верстатів. Тоді я почала шукати альтернативу й натрапила на гімалайську сіль із Пакистану, яка відрізняється в обробці. Запропонувала купити невелику партію, а тоді вирішувати, вийде чи ні”, — каже жінка.
Раніше ще в Бахмуті підприємці вже пробували працювали з гімалайською сіллю, аби розширити асортимент. На відміну від соледарської, яка була сіруватою з темними вкрапленнями, вона мала рожевий чи навіть помаранчевий колір. Проте гімалайська сіль була набагато дорожчою, тож тоді подружжя вирішило не використовувати її на постійній основі.
Тепер же іншого вибору вони не мали: Артемсіль більше не працювала, та й без своїх верстатів вони могли обробити лише невеликі блоки солі — саме в такому вигляді в Україну імпортують гімалайську сіль. Щоб почати роботу Альона й Антон Букрей купили невеликий верстат. Решту обладнання вони так і не змогли вивезти з Бахмута. У 2023 році воно згоріло разом із двоповерховим виробничим приміщенням, куди поцілили під час обстрілу міста.
“Я бачила в соцмережі відео, як в наше приміщення влучає бомба чи ракета. Там залишалися великі промислові верстати: токарний, фрезерний. Деякі важили більше тонни, тож ми просто фізично не могли їх вивезти. Тепер же їх взагалі немає”, — розповідає бахмутянка.
Після відновлення роботи в Дніпрі підприємці змінили два приміщення. Нині вони продовжують працювати самі: Антон виготовляє світильники, а Альона їх збирає. Як і раніше, найчастіше подружжя обробляє оптові замовлення. Часом працює й на роздріб — найбільший попит мають на світильники із залишками соледарської солі. Аби в кожного був шматочок Донеччини, пара почала розколювати її й вкладати в дерев’яні кошики.
Альона зізнається: нині вони мають зовсім не той попит, що раніше. Багато людей виїхали, бізнеси закрилися, і замовлень стало значно менше. Тож, хоч і стабільно, поки підприємці працюють по-трохи, уважно стежать за безпековою ситуацією в Дніпрі й не будують планів на майбутнє.
Раніше ми розповідали, як керамісти зі Слов’янська продовжують творити після руйнування майстерні. Свої вироби вони створюють усією родиною.