Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового з Волині Дмитра Жмура, який повернувся зі служби за два дні до повномасштабного вторгнення. Під час відкритої війни захисник воював на різних напрямках, зокрема в Бахмуті. Загинув військовий, звільняючи село Надія на Луганщині.
Про Дмитра Жмура Вільному Радіо розповіла його сестра Юлія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Дмитро Жмур народився 26 червня 1999 року в селищі Стара Вижівка, що на Волині. З дитинства хлопець дуже любив малювати. Хист до цього успадкував від батька, каже двоюрідна сестра Дмитра Юлія.
“Він у нас змальовував все: от даси йому картинку — він тютелька в тютельку скопіює. Він ще змалечку малював, мені в школі завжди з цим допомагав. А потім, після дев’ятого класу, купив собі тату-машинку і став татуювання бити”, — розповідає про захоплення брата Юлія.
Дев’ять років Дмитро Жмур навчався у Старовижівській школі-гімназії, а потім вступив до місцевого професійного ліцею на спеціальність електрика. Там працювала бабуся хлопця, яка виховувала його після розлучення батьків.
Здобувши професію, Дмитро вирішив не продовжувати навчання, але й не став шукати роботи за фахом. Хлопець казав, що має знайти себе. На подив родини, для цього завжди спокійний Дмитро обрав строкову службу — мовляв, там буде дисципліна й час подумати про життя.
“Можна сказати, що він ріс на свій розсуд. Більшість друзів пішли працювати на будівництво або поїхали за кордон, а він постійно говорив: «Мені треба знайти себе». Так він пішов воювати, а потім сказав мені: «Ти знаєш, оце, напевно, моє»”, — розповідає Юлія.
З липня 2017 року Дмитро проходив строкову службу у складі 39-го зенітного ракетного полку. Близько року брав участь у бойових діях у зоні ООС, а потім підписав контракт зі своєю військовою частиною.
“Він пішов на службу і почав дуже багато читати про війну, про зброю, про всякі наступи. Навіть зараз у його квартирі дуже багато книжок залишилося, які він читав. Ще він почав займатися спортом: підкачався, змужнів. І ми завжди казали: «От кому, а тобі служба пішла на користь»”, — згадує сестра хлопця.
Після завершення контракту 22 лютого 2022 року Дмитро Жмур повернувся додому. Військовий казав сестрі, що хоче трохи відпочити, а потім зробити ремонт у квартирі й відкрити тату-салон. Однак плани захисника так і не втілилися.
За два дні Дмитро як військовий із досвідом отримав повістку. Того ж дня він зібрав речі в рюкзак і прибув до міста Володимир, де базувалася його частина. Уже в березні захисник приїхав до Бахмута. Там у складі зенітного взводу він прикривав підрозділи піхоти й ППО. Згодом брав участь у Запорізькому контрнаступі.
“За словами командира, він завжди був дуже активним — настільки горів цим усім! Якщо треба було терміново щось зробити, він кидав все й біг на завдання. Побратими завжди казали, що він був передовиком”, — переповідає Юлія.
Проте служба на Запорізькому напрямку не пройшла для Дмитра без сліду. Під час контрнаступу у військового загинув друг, і після цього реальність для нього розділилася. Коли він приїжджав у відпустку, був дуже радий бачити родину й особливо маленького племінника Максима. Дмитро мріяв про дружину й сина, але не шукав нових стосунків, бо розумів, що може не повернутися з війни. І хоч захисник завжди заспокоював рідних, сам він більше не почувався спокійно у відносно безпечних містах.
“Він настільки жив цією війною, що йому просто сни не снилися. Він то кричав уві сні, то ще щось. Тим паче, що в нас на Волині як-не-як спокійно. Він казав мені: «Я не розумію, як тут все так добре, а там ніби інша паралель»”, — розповідає Юлія.
На початку 2024 року Дмитра Жмура разом із побратимами перевели на Закарпаття. Там військовий підписав контракт і поїхав до Великої Британії навчатися на ЗРК “Patriot”. Після повернення захисник ще з пів року пробув там, а потім вирішив, що не може сидіти в тилу й перевівся до 3-ї окремої штурмової бригади, яка на той час воювала на Луганщині.
“Казав, що йому тут немає чого робити, а там хлопці гинуть. Коли приїжджав у відпустку й хлопці від військкомату тікали, говорив: «Нащо набирати тих, хто не хоче? Я уже вмію, а сиджу в тилу». І скільки ми його відмовляли, він все одно перевівся”, — згадує сестра військового.
У лютому 2025 року Дмитро вже був у складі нової бригади. Перш ніж поїхати на Луганщину, навчався недовго. Юлія каже, що військового швидко відправили на передову, бо він мав хорошу підготовку, а також змовчав про проблеми з коліном, які заробив на Запорізькому напрямку.
Двічі Дмитро Жмур ішов на завдання поблизу села Надія Луганської області. Першого разу він разом із побратимами взяв у полон російського військовослужбовця, а другого — вже не повернувся. 23 лютого 2025 року захисник загинув на позиції через пряме влучання в окоп. За місяць після смерті військового село повернулося під контроль України.
У день загибелі Дмитра його родина отримала повідомлення, що він зник безвісти. Як виявилося пізніше, в командуванні вже знали про загибель захисника, але не могли офіційно підтвердити, поки не заберуть тіло. Тож рідні військового підіймали всі можливі зв’язки для пошуку. Їм навіть допомагала кураторка Дмитра з навчання за кордоном.
“Вона дзвонила до мене з перекладачем. Казала: «Він мені настільки запам’ятався. Це настільки щира й світла дитина, у нього такі очі були!» Вона навіть йому ще на навчанні казала, щоб, якщо йому треба буде робота, він приїжджав до них за кордон”, — розповідає Юлія.
Але за кілька днів родину Дмитра покликали до Дніпра. Рідні впізнали тіло хлопця за татуюваннями. 6 березня 2025 року військового поховали в рідному селищі на Алеї Героїв. Там він став тринадцятим.
Щоб вшанувати подвиг 25-річного брата Юлія створила петицію про надання йому звання “Героя України” посмертно. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
Вічна і світла пам’ять захисникові.