Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олександр Логвін. Він був аспірантом, готувався до захисту дисертації, багато подорожував, опікувався тваринами та допомагав літнім сусідам. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до лав ЗСУ. Спершу служив у Кам’янець-Подільській теробороні, а згодом у складі 46-ї бригади звільняв Херсонщину та обороняв Бахмутський напрямок. Попри страх перед війною, найбільше він прагнув, щоб вона не дісталася до рідного краю.
Про життєвий шлях Олександра Вільному Радіо розповіла його мати Валентина Задорожнюк.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр народився 27 грудня 1994 року у Кам’янець-Подільському.
Після закінчення місцевої школи він навчався у Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка на спеціальності “економіка підприємства”. Після здобуття вищої освіти став аспірантом.
“Він навчався на державній формі навчання та мав “бронь”. Його роботи публікували в іноземних журналах. Він готував дисертацію на тему “Стратегія туристичної галузі України”. Цю роботу він почав робити до повномасштабного вторгнення, тому потім усе перероблював під умови війни вже”, — говорить мати.
Чоловік мріяв, що після закінчення навчання відкриє власну туристичну фірму.
“Взагалі він у місті був дуже активним громадським діячем — допомагав усім. Міг продуктові набори зібрати та роздати, наприклад. Його знали усі бабусі, дідусі, ветерани — він мав багато нагород та грамот, бо займався облаштуванням дитячих майданчиків у нашому великому дворі. Дуже активний був”, — додає Валентина.
Олександр любив присвячувати вільний час мандрівкам та тваринам.
“Він багато де бував в Україні та Європі. Ще він дуже любив тварин. У нас була собака породи стаффордширський тер’єр — Альма та багато котів. Він міг з вулиці легко забрати якесь цуценя”, — говорить мати.
Ще чоловік займався спортом — любив бокс, боротьбу, а потім ходив у тренажерний зал.
“Він стріляти любив. Їздив на полігон та тренувався там. Це йому потім дуже знадобилося в армії. Коли він потрапив у навчальний центр — це одразу помітили”, — ділиться Валентина.
Ні дружини, ні дівчини, ні дітей в Олександра не було. Хоча мати згадує, що в останніх розмовах він зізнавався, що дуже хоче вже родину.
“У нього був тільки похресник, якого він дуже любив. Своїх дітей не було, тому віддав усю любов йому. Дуже шкода, що нічого не залишилось після нього — тільки пам’ять”, — сумує мати.
Після початку повномасштабного вторгнення чоловік пішов добровольцем до армії.
“Він сказав, що не може продовжувати навчання та піде служити. Спочатку його взяли до Кам’янець-Подільської тероборони, у якій він відслужив до літа 2022 року — ходив на чергування та наряди. Але у нього була мрія вступити у ССО (Сили спеціальних операцій ЗСУ, — ред.), та не вдалося через його здоров’я. Тоді його викликав військкомат і 8 серпня [2022 року] його взяли до 46-ї штурмової бригади ЗСУ. Він був задоволений і казав, що у десантники йдуть справжні патріоти”, — розповідає Валентина.
Захисник обрав собі позивний “Балу”. На службі Олександр став розвідником та неодноразово ходив у тил російських окупантів виконувати завдання. Також він допомагав наводити координати вогню артилерії ЗСУ.
“Я йому казала: “Який же з тебе розвідник?”. Річ у тім, що він великий — 195 сантиметрів зросту. Тобто не сховаєшся. Але він відповів: “Нічого, мамо, мені це подобається”. Він був безстрашним — міг під танк кинутися та добре знав медицину”, — говорить мати.
Захисник звільняв Херсонщину у 2022 році, де був на волосині від загибелі.
“Під час звільнення Херсонщини він ледве не загинув. Вони їхали групою, і на них виїхав танк, який вистрілив по них. Сашу тоді викинуло з машини, і він був контужений. Контуженим він почав бігти й побіг у правильний бік — до своїх. Пощастило, бо він не контролював себе”, — згадує мати.
Після звільнення Херсона чоловіка з побратимами перекинули на Бахмутський напрямок.
“Десь за місяць до смерті йому дали відпустку на 4 дні. У нас тоді дідусь помер, і він розповів, що його розвідку кидають на Кліщіївку. Там була важка ситуація, багато хлопців загинули. Взагалі він мало розповідав, але казав: “Ти не уявляєш, яке страхіття тут відбувається і як я боюся, щоб це не прийшло до нас”, — ділиться Валентина.
7 січня 2023 року Олександр загинув у бою із “вагнерівцями” біля села Кліщіївка, південніше Бахмута.
“У нього була контузія, але він відмовився від шпиталю та повернувся до побратимів. Він не мав узагалі йти у той бій, який став для нього останнім під Кліщіївкою. Він казав, що там багато “трьохсотих” (поранених, — ред.) і їм потрібна підтримка. Проти них була велика кількість “вагнерівців”, а їх на позиції було всього двоє. Він вистояв шестигодинний бій, відстріляв усе, що мав (хоча завжди носив із собою по два автомати) і в кінці бою загинув внаслідок обстрілу з міномета. Він був повністю захищений, але у невеликий проміжок між каскою та бронежилетом осколок влучив у шию й вийшов у ділянці лоба”, — з сумом згадує мати.
Олександр Логвін прожив 27 років і рівно 10 днів.
“Побратим потім на прощанні казав, що не міг повірити, що Саша загинув. Він три години повз до нього, щоб забрати та витягти. Думав, що він лише поранений”, — додає Валентина.
Захисника поховали у Кам’янець-Подільському через тиждень після загибелі.
“Я досі переглядаю списки полонених і сподіваюсь, що, може, він десь живий. Хоча розумію, що ні, бо ж бачила його”, — зізнається мати.
За бойові заслуги Олександра нагородили орденом “За мужність” III ступеня та присвоїли звання “Почесний громадянин міста Кам’янець-Подільський”.
“Він був надзвичайно добрим, щирим та світлою людиною. Настільки, що він не міг пройти повз нікого”, — додає Валентина.
У чоловіка залишилися мати, тато, два брати, сестра та похресник.
“Він на війні “всиновив” собаку. Але мені її так і не повернули. Я дуже просила побратимів, щоб віддали на пам’ять про нього. Але хлопці переїжджали на іншу позицію і віддали її на перетримку, і так я її і не знайшла”, — сумує мати.
Рідні Олександра прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.