Підтримайте Вільне Радіо
Олена Єфремова з Краматорська залишила роботу продавчині, аби стати демінеркою. У новій професії жінка втрималася не одразу, але через кілька років повернулася й нині шукає міни на полях, щоби діти знову могли безпечно гуляти в лісі.
Жінка розповіла журналістам Вільного Радіо, чому вирішила змінити фах, як проходять будні команди демінерів та що мотивує працювати.
Олена Єфремова народилася і зростала у Краматорську. Тут минули її дитячі та юнацькі роки: вона створила родину, стала мамою і почала працювати продавчинею.
Та згодом жінка вирішила спробувати себе в новій справі й наважилась опанувати фах демінера. На цей вибір її надихнули знайомі, які вже мали досвід у цій роботі.
Демінер — це фахівець, який виявляє вибухонебезпечні предмети, не торкаючись їх. Його завдання — знайти міну чи снаряд, позначити й передати інформацію спеціалістам зі знешкодження.
Уперше Олена вийшла на розмінування у 2019 році.
“Відпрацювала тоді три місяці, але щось не пішло, було складно. Не впоралася й полишила”, — пригадує вона.
Та двома роками пізніше Олена вирішила дати своїй мрії другий шанс. Вона завершила навчання в Краматорську, згодом — у Броварах, уже після початку повномасштабного вторгнення. Разом із підготовкою демінера здобула й фах парамедикині.
“Зараз багато наших демінерів проходять [медичні] курси. Хочуть, щоб кожен міг надати допомогу в разі потреби. Це наша програма у “Halo Ukraine”, — пояснює жінка.
Навчання тривало півтора місяця. Частина занять проходила просто неба та за будь-якої погоди.
“Це робота постійно на колінах. Було холодно, дощ, сніг. Тяжко. Але наші інструктори дуже нас підтримували. Ми все відпрацьовували на сто відсотків”, — розповідає співрозмовниця.
Після успішного завершення навчання та складання теоретичного і практичного іспитів вона стала частиною команди демінерів.
Свій робочий день Олена починає з приїзду на об’єкт, проходження інструктажу та розподілу ділянок. Потім — встановлення інструментів, налаштування детекторів і вихід у поле, ліс або навіть дачний сектор.
Зараз її команда працює на Бучанському напрямку на Київщині. У складі — дев’ятеро людей, обов’язково є парамедики.
“Якась гордість, що роблю внесок для країни, для своїх дітей. Знаю, що вони зможуть безпечно поїхати в ліс і не боятися”, — каже демінерка.
Після роботи жінка намагається переключитися: телефонує рідним, розповідає, як минув день.
Олена каже, що зараз почувається інакше, ніж на старті. Роки в новій професії, зізнається вона, допомогли змінитися на краще.
“Я зрозуміла, що на багато здатна. Стала сильнішою, витривалішою. Фізичні труднощі переносяться легше. Більше повірила в себе”, — говорить Олена Єфремова.
Рідні підтримали Олену з вибором професії, більше того — старший син пішов її слідом.
“Коли ми через війну переїхали з Краматорська у Бровари у 2022 році, він одразу пішов працювати зі мною. Зараз працюємо разом, хоч і в різних командах”, — говорить жінка.
Нова робота складна і небезпечна, але саме тут, каже Олена, вона почувається на своєму місці.
“Усвідомлення того, що це потрібно, зросло. Я розумію, що це моя робота, улюблена”, — каже жінка.
Раніше ми розповідали історію військового з Авдіївки Артема Гордієнка, який проходить реабілітацію і протезування після того, як втратив руки на війні.