Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо Віталія Панчоху з Києва, який від початку повномасштабного вторгнення приєднався до визволення Чернігівщини. У мирний час він захоплювався футболом та програмуванням. Життя захисника обірвалося у Серебрянському лісі під час виконання бойового завдання.
Про військового Вільному радіо розповіла його сестра Валентина.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в столиці України. Навчався в одній з київських шкіл, а після восьмого класу вступив до Технічного ліцею міста Києва, який закінчив із відзнакою.
Два роки провчився в Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського, опанувавши компʼютерну спеціальність. Не закінчивши навчання, Віталій вирішив піти на строкову службу в Міністерство внутрішніх справ України, а потім підписав контракт з Національною гвардією.
У 2018 році після служби влаштувався в ІТ-компанію, де працював системним адміністратором аж до початку повномасштабного вторгнення.
Валентина пишається своїм братом, бо він, не маючи професійної освіти, отримав роботу, про яку мріяв, яка йому була до вподоби.
“Він неодноразово розповідав, що їхній колектив — це як друга сім’я, де кожен підтримував одне одного. Мене вражало, що він зміг досягти цього завдяки власним знанням і наполегливості, навіть без диплома”, — наголошує дівчина.
Віталій Панчоха любив грати у футбол та був фанатом збірної України, а також футбольного клубу “Динамо” з Києва, через це й отримав позивний “Динамо”.
Найулюбленішим гравцем був півзахисник Олександр Зінченко. Валентина розповідає, що Віталій настільки любив футбол, що закінчив курси арбітра. Й неодноразово критикував футболістів на полі завдяки цьому досвіду.
У 2016 році Віталій Панчоха навіть поїхав у тур країнами Європи, відвідуючи всі міста, де проходили матчі збірної на чемпіонаті. Валентина каже, що у зоні бойових дій теж знаходив способи слідкувати за матчами.
Сестра говорить, що Віталій також займався аматорським футболом, а також цікавився комп’ютерними іграми та програмуванням.
“Він разом з хлопцями ще до повномасштабного вторгнення щотижня збирався на гру, де ділились на команди й просто для задоволення грали у футбол”, — каже Валентина.
На момент повномасштабного вторгнення Віталій був у Києві, а Валентина проживала в Гостомелі разом із сім’єю.
“Коли ми виїжджали, я пропонувала забрати його з собою до батьків, але він відмовився, сказав, що не поїде, бо у нього тут справи”, — каже дівчина.
Про рішення брата піти захищати країну сестра дізналась телефоном від мами. Валентина ділиться, що відмовляла Віталія, але його було не зупинити.
Вже 24 лютого 2022 року захисник пішов у військкомат. Віталій мав звання головного сержанта та був командиром 2 протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16 окремого мотопіхотного батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.
“За весь період служби брат лише раз був у відпустці на 10 днів у 2022 році, коли звільнили Чернігівщину. Їх тоді на деякий час перевели на навчання, і йому вдалося приїхати додому”, — ділиться Валентина.
Родина мало знала про подвиги та досягнення Віталія під час вторгнення. Лише після його смерті дізнались від побратимів, що він працював на “Джавеліні”.
За словами Валентини, брат під час розмов уникав розповідей про бойові дії, більше питав про життя племінниці (доньки сестри, — ред.) та батьків, казав, що в нього все добре та що йому нічого не потрібно.
Побратими також розповідали Валентині, що Віталій був надзвичайно холоднокровний у бою: коли інші піддавалися паніці, він залишався зібраним, діяв чітко й організовано.
Військовий брав участь у звільненні Чернігівщини й захищав українські землі на Донецькому, Луганському та Запорізькому напрямках. У лютому 2023 року воював у районі Куп’янська на Харківщині, а з середини березня — під Лиманом.
“Він був не просто братом, а надійним другом, на якого завжди можна було покластися, — каже Валентина. — Він завжди знаходив мудрі поради, підтримував не лише словом, але й дією”.
За словами сестри, для Віталія мотивацією на фронті була сім’я, воля та свобода. Валентина каже, що брат мріяв купити батькам будиночок, бо мама завжди мріяла мати власну землю.
24 березня 2023 року Віталій написав сестрі, що може довго не виходити на зв’язок.
“Він залишив повідомлення, але не прочитав моєї відповіді, де я просила його берегти себе. Наступного дня у нашого батька був день народження, але Віталій не привітав його”, — каже Валентина.
Вже потім від побратимів дівчина дізналась, що 24 березня 2023 року Віталій пішов на бойове завдання в Серебрянському лісництві Бахмутського району, й того ж дня зник безвісти.
“Щоб ви розуміли, мені знадобився значний період часу, щоб дізнатися, де перебуває брат, й що з ним. Він не залишив нам контактів побратимів, казав, що це зайве, бо вони часто змінюються”, — ділиться Валентина з тремтінням в голосі.
Майже через рік, як Віталій зник безвісти, родині прийшло офіційне підтвердження — 99,9% збіг по ДНК батька.
“Весь цей час брат лежав у морзі в Борисполі, адже обмін тілами відбувся ще 21 квітня 2023 року, і з того часу тривала експертиза”, — розповідає Валентина.
11 березня 2024 року Віталія поховали на Алеї Героїв Берковецького кладовища міста Києва. Військовий був посмертно нагороджений орденом “За мужність III ступеня”.
Рідні створили петицію з проханням надати Віталію звання Героя України. Підписати її можна до 23 листопада.
Вічна та світла памʼять захиснику.