Цей матеріал є блогом. Думки та ставлення до деяких речей у тексті можуть не збігатися з редакційною позицією Вільного радіо.
Ось і привіт, Мій читачу, інколи писатиму тобі про свої спостереження з життя ВПО, можливо, ти впізнаєш себе.
Життя ВПО.
Їду в потязі і спіймала себе на думці, що можна-таки почати нотувати.
Вдивляюсь у пейзажі, а на серці біль. Дорога Бахмут-Сіверськ, усі зупинки нашої Донецької залізниці, пагорби, яри. Не знаю, як будемо далі жити, але вони в уяві завжди. Душа тягнеться туди.
Зараз на наступній зупинці сусідньої області до мене підсяде подруга з Соледара, з міста, в якому я ставала собою.
Ми бачимось рідко, приблизно раз на рік та, незважаючи на це, на звʼязку через меседжі цілодобово. Протягом цих 2 років повномасштабної війни в статусі ВПО ми, мабуть, усі зрозуміли важливість для людини соціальних звʼязків, спілкування з однодумцями. Тому цей світ нас, мабуть, підготував до цього випробування через ковід.
Тепер ми маємо практику і можливість бути постійно на звʼязку, де б не були.
Війна змусила всіх відчути справжній біль … прощання, розлуки, втрати.
І в цей же час пізнання та вивчення свого, своєї країни.
Та все ж, минаючи зупинки, ти милуєшся красою, даєш команду мозку сприймати реальність. Ось воно все твоє, країна твоя, живи …, а серце не змириться ніколи.
Я ще не втратила віри, хоча мозок намагається думати раціонально, чи то я намагаюсь давати йому команди переключитись, та серцю я не можу її дати.
Так от про подорожі.
Їдемо ми всі на захід, який присвячений нашим Донеччині та Луганщині, пройти повз ми не можемо, бо для нас це не просто нагода зустрітись та бути в курсі останніх новин з планування життя регіону. Це щось більше…
Ностальгуйте по-доброму, роблячи висновки, та продовжуйте жити, адже ми маємо пройти і цей етап гідно.