Як зупинитись та почати помічати природу навколо? Невже можна знайти щось дивовижне просто на вулиці поблизу дому? Як і коли мадагаскарські таргани опинилися в гуртожитку “Перемоги праці”? Чи можна відірвати підлітка від гаджетів? Що такого унікального росте в Іванівському на 30 гектарах? Про це та інше ми розпитали краєзнавицю-натуралістку Вікторію Голубничу, яка працює в будинку культури села Іванівське Бахмутської ОТГ.
Розкажіть про своє досить незвичне, як для сучасної жінки, захоплення.
Це почалось, коли мій дідусь (мені було, мабуть, років зо три) повів мене до парку. Були величезні клени, і в одному з них було дупло. І ось він мені показав в ньому метелика. Я до сих пір його пам’ятаю! Це вже зараз я знаю, як він називається (то була самка непарного шовкопряда). Ось тоді я зрозуміла, що це “моє”. Завжди це треба було помічати — маленьких комашок, ящірку, пташку. Все, що навколо, все що дихає, росте — його важливо бачити. Зараз ми кудись летимо, поспішаємо завдяки технічному прогресу — ми не бачимо, що у нас під ногами. А треба вміти це помічати.
То Ви професійна біологиня чи аматорка?
Ні, не професійна. Я натураліст. Що це таке? Є зоолог, є біолог, є іхтіолог — фахівець, який займається рибами, є орнітолог — фахівець з птахів. А натураліст — це все потроху, це любитель природи. На жаль, свого часу я не отримала базової освіти біолога, хоча дуже цього хотіла. Зараз я розумію, що мені цього не потрібно: я не маю наміру вивчати на професійній основі біологію чи викладати її. Вважаю, що суспільство більше потребує навчитись любити природу, а для цього фахівцем бути не обов’язково. Коли дитина бачить якийсь вид комахи чи плазуна, як біолог, я могла б сказати, що це якийсь корнегриз або ящірка прудка. Але дитина, цього не знаючи, хоче сама зрозуміти що ж це за вид, і вона сама починає це вивчати — це пробуджує в неї інтерес. І хто знає, може за цим інтересом піде щось далі, і вона себе там знайде. Це може бути поштовх. За освітою я психолог.
Тож невже можна побачити щось незвичне, унікальне, цікаве, прогулюючись на природі околицями Бахмута або Іванівського?
Видатний науковець, автор класифікації видів Карл Лінней почав вивчати природу у своєму садку. Він став праотцем класифікації видів. Я вважаю, щоб щось побачити, не треба їхати кудись далеко, в якісь унікальні місцевості — вони є поряд з нами: у когось в садку, у когось на вулиці, в парку, може навіть на підвіконні. Зима, насипали на підвіконня трохи насіння, прилетіла синичка; ти її бачиш, і в тебе до неї таке відчуття… Вона як та роза для Маленького Принца: вона одна.
Ви багато років працюєте з дітьми. Чи на Вашу думку сучасні діти та підлітки залежні від інтернет-мережі та гаджетів? Якщо так, чи може час, проведений на природі, допомогти людям повернути баланс?
Дійсно, підлітки надзвичайно залежні від гаджетів. На жаль, психологія розвитку дитини така, що коли є яскраві образи, швидкість картинки — навколишній світ не може продублювати такі ж процеси. Коли дитина в гаджеті, в неї активізуються процеси збудження, і коли вона відривається, це вибиває її з колії. І коли дитина попаде в середовище більш плавних процесів, спочатку буде свого роду “ломка”. Але потім, коли психологічні процеси почнуть перебудовуватись, тоді психіка дитини приходить до норми. Я це бачила, коли маленькі діти починають помічати те, чого гаджет не дає: запахи, вони чують тишу, торкаються до трави, нюхають квітку. І тоді вони починають переключатись і бачать: це ж інше! це можна помацати, понюхати, в них з’являються інші відчуття, і вони бачать іншу картину.
Як зацікавити спостереженням за природою дітей та підлітків та відірвати їх від гаджетів? Як це практично зробити?
Займатись дітьми на такому рівні — це складно за відсутністю часу. Але багато й не треба. Субота, неділя — можна вийти сім’єю на природу. Сто-двісті метрів, і ми бачимо галявини, водойми, тут багато таких місць, де можна вивчати природу, буквально не відходячи від дому.
Які зараз є більш технологічні можливості вивчення природи?
Майже в кожному мобільному телефоні є камера. Кожен може щось сфотографувати й потім знайти детальну інформацію в інтернеті. В мій час ми йшли до бібліотеки, підіймали цілу купу літератури. Зараз це набагато простіше.
В селі Іванівському декілька років тому створили природоохоронну зону “Ступки – Голубовські”. Чи можна там гуляти? Що та коли там можна побачити?
Так, тоді активну участь брали сільська рада, екологічні організації “Бахмат” та “МАМА-86”. Тоді постало питання зберегти той унікальний біофонд — це крейдяна флора та фауна. Це такі аромати, коли квітнуть трави, коли співають птахи — медитація на вищому рівні. Ніякий психолог вам не допоможе так, як година, проведена в цій місцевості.
Для довідки: “Ступки — Голубовські” — це ботанічна пам’ятка природи місцевого значення, яку створили влітку 2010 року на території та за ініціативою тодішньої Красненської сільради (зараз селище Іванівське Бахмутської ОТГ). Тут на 30 гектарах землі ростуть унікальні види крейдяної рослинності, багато з яких занесені до Червоної книги України. Назва «Ступки-Голубовські» пов’язана з давньою назвою хутору, який в минулому знаходився неподалік.
Ми плануємо розробляти велосипедні маршрути. Відстань звідси невелика — 500-600 метрів. Метою ми не ставимо дістатись від пункту “А” до пункту “Б”, тому що між ними ми вже бачимо й чуємо, є унікальні зони: галявини, водойми, птахи — це все є на цьому проміжку. Навіть піші проходи від села до околиці — вони вже несуть в собі елементи оздоровлення психічного, фізичного. В селі Іванівському на базі будинку культури ми плануємо закупити поки що 5-6 велосипедів, щоб групи туристів чи мешканці міста, села, району могли приїхати, проїхатись по місцевості, побачити це все, дістатись до унікальних зон.
Як називається цей красивий ландшафт з правого боку дороги, якою ми їдемо з Іванівського в напрямку Краматорська? Така гряда, такий кряж — чи має він якусь назву?
Давня місцева назва цієї гори — Баба-гора, на ній колись стояла кам’яна баба. На жаль її вивезли в краєзнавчий музей, і коли були масові гуляння, зима, сніг, хіба що не все село залазило на цю гору з дітьми та підлітками, катались на санках — це було весело. Потім, це стало природоохоронною зоною; тоді стало менше цього, скоріш від того, що зими вже не сніжні. Зараз люди ходять туди, щоб помилуватись краєвидами. Це висота, з якої бачиш і село, і місто, і водойми нижче; там дуже добре спостерігати й за природою, і за птахами. Вона належить до “Ступок – Голубовських”, вона вписана в герб “Ступок – Голубовських”. Це — серце цієї природоохоронної зони. Це гряда крейдових відкладень. Колись в давнину тут були кремнієві копалини, добували кремінь, який супроводжує крейдяній породі. Це гряда, яка тягнеться від 8-ї ділянки й далі під Часів-Яр. Цим крейдяним відкладенням — мільйони років. Це наше надбання.
Зараз йде весна, очікуємо на цвітіння квітів, дерев, чагарників. Чи є у нас такі особливі місця неподалік та коли саме варто туди йти?
Такі галявини є в “Ступках – Голубовських”. І далі є не заповідні зони, де можна спостерігати й водні об’єкти, і лісові, і степові. Це знаходиться на вкрай малому проміжку доступності. Кожну весну (ми спостерігаємо це вже кілька років) з’являються лебеді на нашому невеликому ставку, чаплі — цей птах підпускає близько, її можна спостерігати зблизька, вона дуже красива. Вони будують тут свої гнізда, виводять своїх дитинчат. Також нещодавно оселилися чайки — їх тут ніколи не було. Були крачки, а зараз — великі чайки. На наших очах це все наповнюється. Багато що для цього дає заборона полювання. Ви бачите дорогу на Іванівське: на обочині стоять красавці фазани, вони не бояться людину, ніхто по них вже не стріляє. Не треба нікуди ходити — ось вони тут: просто по дорозі їдеш, ти їх бачиш. Тут багато за чим можна спостерігати.
А потрібний для цього бінокль?
Вважаю, що так. Спостерігаючи за птахами, бінокль краще мати при собі. Є деякі хижі птахи. І коник, і яструб — вони дуже високо літають, а коли в тебе є спецзасоби, ти можеш роздивитися — який це вид, як він виглядає. А невеликих птахів можна роздивитись більш якісно.
Чи варто тварин приносити додому?
Робити можна все, що не шкодить природі. Можна спіймати комаху, роздивитися її зблизька, але потім відпустити її на природу. Можна равлика піймати, поспостерігати за ним. Коли дитина це бачить вперше, картинка не дасть цього. А коли равлик повзе по долоні, виставляє ріжки, дитина це бачить — в неї захват; це ті емоції, які з картинки не передаються.
Ви декілька років вели зоологічний гурток в одному з гуртожитків міста. І там навіть були якісь екзотичні таргани. Можете розказати про цей досвід?
Це був “золотий час”. В одному з гуртожитків нам дали кімнату. Це гуртожиток заводу “Перемога праці”, там жили люди з одного підприємства, всі один одного знали, дітей було дуже багато (два 9-поверхові будинки з молодими родинами). І вони настільки були в захваті від того, що могли прийти поспілкуватися. Мабуть, відсотків 20 приходило, щоб щось дізнатись, а всі решта приходили, щоб спілкуватись. В цій кімнаті школяра був живий куточок. Багато тварин попали туди внаслідок якоїсь біди, яка з ними трапилась. Був грак зі зламаним крилом, ганяли його, піймали, вилікували, він там довго жив, літати звісно не міг. Сова з перебитим крилом — красива та дуже розумна. Потім нам принесли лисеня віком близько місяця. Це лисеня виросло, в неї збереглась лапка, яка була перебита (кістка стирчала, потім це все заросло). Діти спостерігали за якоюсь побитою тваринкою, лікували її, робили добро. Це зараз ми б його кудись прилаштували. А тоді те лисеня ми просто відпустили — вивезли під Одрадівку в степи, це теж заповідна зона. Дуже надіюсь, що він прожив деякий час на волі (тому що страху перед людиною в нього практично не було).
Тоді мало дітей хворіли на алергію. Ми тримали й птахів, і гризунів, і плазунів. Зараз діти мають алергію на щось (чи то шерсть, чи пух). Вважаю це проблема того, що ми їмо: мало продуктів мають природну основу, людина вже адаптувалась до “синтетики”. Дай боже психічного здоров’я робітникам того гуртожитку (це комендант, чергові), які бачили наших “співмешканців”. Було таке, коли в нас втік мадагаскарський тарган. Щоб ви розуміли, це тваринка 10 сантиметрів довжиною, яка ще вміє шипіти. На диво, це якось з гумором сприйняли. Я не кажу вже про те, як полоз черговій на плече впав. Всі це розуміли, тому що діти ходили туди, їм подобалось. Для батьків було важливо, що їх діти були чимось зайняті.
Що було потрібно для таких кімнат? Чи варто таке відроджувати? Що для цього потрібно?
Нічого, окрім бажання. Витрат у нас не було ніяких. Нам люди приносили для хом’ячків зернята, щось з кухні приносили (у кожного вдома є окраєць хліба чи якась морквина). У нас не стояло питання чим годувати. Діти несли, це був їхній обов’язок, це формувало в них навички за кимось доглядати, когось оберігати. Не стояло питання, що для цього потрібні якісь кошти чи якісь зусилля. Клітки, акваріуми чистили діти. Ніхто ніколи не сказав, що це — експлуатація дитячої праці чи це не відповідає санітарним нормам. Хтось і підмів, хтось і погодував, хтось квіти полив — проблем не було ніяких.
А зарплатня?
Три роки ми працювали на громадських засадах, як зараз кажуть, волонтерство. Це було на ентузіазмі. Через три роки нам надали статус кімнати школяра, підпорядкували до будинку дітей та юнацтва, тоді я почала отримувати зарплатню. Це тривало загалом шість років, з 2000-го по 2006-й рік.
А де ж ви взяли тих мадагаскарських тарганів?
Я б могла сказати, що ми їздили на Мадагаскар відпочивати, але такого на жаль не було (сміється). За ними ми їздили в Донецьк, там у нас був друг в палаці культури ім. Горького Чорнодуб Юрій — в нього був міні-зоопарк. І дуже часто ми їздили до нього на екскурсії невеликими групами по 10 дітей. Там було на що поглянути: у нього були здоровенні пітони по 5-6 метрів, соні-летяги, хамелеони, величезні тропічні жаби. І там ми побачили тарганів, які могли шипіти — такі чорні, великі. Але страшнішими були павуки, які не вміщались на долоні. У нас хватило розуму не привезти цього павука до кімнати школяра.
Тропічні види настільки відрізняються від того що ми звикли бачити у себе вдома! Ми тримали й бананових тарганів, які були до 7 см в довжину — дуже красива тварина; якщо на нього поглянути, то не скажеш, що це тарган. Це красива комаха! Були паличники, це така комаха, яка сидить, і ти її зовсім не бачиш, потім торкнешся — і вона починає себе проявляти. Цей світ відкривався дітям у первозданному сприйнятті! До того вони цього не бачили, не помічали, а коли це відкривається, ти показуєш, що є й ось такі види, і такі. Тоді починається “Як? Оце буває?”
Цього року Ви проводили майстер-клас та прогулянки екологічними стежками на узбережжі Азовського моря. Можете розповісти що Ви там робили, для кого, що цікавого побачили та які ідеї виникли?
В смт Юр’ївка я брала участь у проєкті як волонтер. Діти-переселенці, які залишились без когось з батьків, — для них зробили виїзд на море спеціально для того, щоб оздоровити дитину фізично, морально, відволікти від тих переживань, які вони пережили. Я працювала по екологічній стежці, навчала спостереженням за птахами, за мешканцями моря, проводила майстер-класи — поробки з природного матеріалу.
Там була унікальна зона — це був маленький Крим: море і сосни (заповідник “Хвойні культури”, який плавно переходив на узбережжя моря). Можна було побувати й у хвойному лісі, і через якихось 20 метрів на березі моря ти вже дихаєш морським повітрям!
Діти були дуже складні, тому що в душі кожної дитини жила травма. Вона десь може була й “загнана”, може й не на поверхні, та тривожність відчувалась. І коли ми з дітьми ходили й спостерігали (десь знайшли норку крота, десь равлики — там була ціла галявина цих равликів) — ми проводили екологічні експерименти: заміряли цю галявину, підрахували скільки там є цих равликів на квадратний метр) — діти душею “відтавали”, переключались, відчували себе захищеними, відволікались від того, що в них за плечима залишилось. Ми провели там два тижні. Я вважаю, що таке можна робити на місцевому рівні — проводити таку роботу з дітьми, яких зараз на жаль дуже багато в нашому районі, місті, адже багато родин переїхали сюди у зв’язку з бойовими діями. І ці діти потребують такої роботи на природі — серед лісу, степу.