Підтримайте Вільне Радіо
У сім’ї М’ясоєдових служба в армії — традиція. Василь пішов стопами батьків у 2016-му й вісім років тримав оборону на Донеччині. Був звукометристом — тим, хто “підслуховує” окупантів і наводить на них артилерію. Пережив удари КАБів під Бахмутом, танкові атаки під Вугледаром. Заради коханої перевівся в піхоту, аби частіше їздити додому. Але під час навчань військова кар’єра Василя обірвалася — побратим випадково прострелив йому ногу.
Про службу в найгарячіших точках фронту та життя після травми боєць розповів Вільному Радіо.
Василь М’ясоєдов народився у Сіверську, але майже все життя прожив у Бахмуті. Закінчив школу №11, а згодом здобув вищу освіту та почав працювати — спочатку в Маріуполі, потім у столиці. Однак у 2016 році чоловік відчув тугу за домом і повернувся в Бахмут, щоб розпочати службу в ЗСУ.
Що надихнуло вас вступити у лави ЗСУ у 2016 році?
По-перше, я просто дуже хотів додому. По-друге, мене надихнуло сімейне коріння. Мої батьки служили у 28-й бригаді ЗСУ в Парасковіївці. Батько вже 36 років служить, а мати — 20. Тому і я захотів піти їхніми стопами: пішов у їхню бригаду та підписав контракт. Спочатку я два з половиною роки провів на бойових позиціях — у полях, на фермах, в окопах. Був у Мар’їнці двічі та під Волновахою. Потім до 2020 року служив у роті охорони в тій же Парасковіївці. Згодом я став старшим базового пункту звукометричної розвідки. Я був щасливий, бо був удома. За час служби отримав чотири нагороди.
Розкажіть більше про роботу звукометричної розвідки.
Ми виявляли артилерійські позиції росіян. У нас були спеціальні прилади, які ми розкидали по полях, а самі ховалися десь у “норах” або бункерах за комп’ютерами. Коли росіяни стріляли, ми фіксували точки “виходу” й передавали ці координати начальнику артилерії. Це працює за звуком: відбувається “вихід”, і ми фіксуємо сигнатуру землі по звуку. Прилади визначають координати. Також були американські станції, які розраховують місце “виходу” за кутом траєкторії польоту снаряда. Після цього наша артилерія била по місцю, де був цей “вихід”.
Як склалася ваша служба під час повномасштабної війни?
Уже після початку великої війни, коли наші почали відходити з Попасної на Луганщині, ми отримали наказ готуватися до зустрічі з росіянами. І коли я якось спустився з чергування, то побачив на ліжку лист — наказ про переведення до Києва, в батальйон охорони. Я пішов до батька і спитав: “Що це таке?” Він відповів: “Щоб живим залишився.” Але я почав сперечатися з ним, бо хотів і міг надавати оркам (росіянам, — ред.) “люлів”.
Втім, мені не вдалося переконати батька, і я відправився до Києва. Посидів там кілька тижнів, не витримав — і тихцем перевівся до 72-ї бригади, на ту саму посаду в звукометричну розвідку.
Як швидко ви після переведення повернулися у рідні краї?
Буквально через два місяці ми отримали наказ про переведення в Бахмут. Я був радий, бо інакше не зміг би дивитися в очі пацанам. Приїхали ми під Бахмут, виявляли артилерію ворога та передавали координати.
Розкажіть про місце, де ви були.
Під Часовим Яром є таке озеро — Золота рибка. Поряд — дубовий гай, і саме туди ми колонами заїхали та заховалися. Тоді ще був момент: поруч із нами розмістилися “Хаймарси” та “Урагани” — і почали гатити. Росіяни нас тоді “побачили” і вперше накрили “Ураганами” з касетними боєприпасами. Я йшов і чую — ракети тріщать у небі наді мною, як бенгальські вогні. Добре, що ми встигли окопатися та сховатися. Але я тоді прямо під собою збирався копати від того звуку.
Тоді ще гучна новина була — у дубовому гаї мама з двома дітьми купалася на озері, і її вбило одразу, а дітей поранило. Їх привезли до нашої ЦРЛ рятувати.
Так ми й проводили розвідку місцевості. Працювали, перебуваючи одразу за піхотою, на яку наступали “вагнерівці”. У нас було просте правило роботи: “Тихіше та глибше їдеш — далі будеш”.
Що вам найбільше запам’яталось у боях за Бахмут?
Коли ми прибули сюди, поступово відходили, і нашу бригаду буквально за два місяці перебили. По нас били КАБами, артилерією — всім підряд. Для них це був джекпот — знайти артилерійську розвідку. Якщо вони щось помічали — в нас одразу летіло все, що вони мали. Бо якщо нас “вирублять” — артилерія буде “сліпа”. Тому ми дуже швидко змінювали позицію, якщо бачили дрон над собою чи щось підозріле.
Був момент, коли нас вирахували й скинули два КАБи. Поруч із нами якраз облаштувався розрахунок БПЛА — і вони в одному квадраті знайшли і дронщиків, і артилерійську розвідку. Подвійний джекпот. Я тоді, як завжди, передавав координати “виходів” і чую — “шуршить” хвіст КАБа. Він буквально за 50 метрів від нас влучив. Мене разом із планшетом та табуреткою підкинуло у повітря. Я отримав контузію.
Після удару я встав і чую, як “шуршить” другий КАБ. Підійшов до виходу, запалив цигарку та стою. Тут підбігає командир і починає лаятися, кричить: “Ти чого тут стоїш?! Нас же б’ють!” Таке буває при контузіях.
Пам’ятаю танки — це було одне з найстрашніших. Бо КАБи та інше ти ще можеш почути до вибуху, а от із танком усе навпаки: спочатку вибух, а вже потім чуєш звук пострілу. Тоді росіяни навісом гатили по сусідніх будинках, а ми були поруч — у підвалі. Думали, що нам “гайки”, але вийшли — а там усе розбите, крім нашого підвалу.
Це все завдяки нашому командиру. Він був молодий, любив “задирати носа”, але в нього була неймовірна чуйка. Просто у випадковий момент міг сказати, що треба згортатися та міняти позицію — і те місце, де ми щойно були, накривали дуже сильно. Таке траплялося багато разів. Ми навіть жартували, що, може, він сам здає наші позиції — і одразу виводить нас. Але я вважаю, що саме завдяки йому ми й вижили.
Де ви служили після боїв за Бахмут?
Нас перекинули у Вугледар. Тоді на нас наступала 155-та морська бригада РФ — по 30 танків за раз йшло. Наш командир артилерії — великий молодець, завдяки його грамотним діям ми відбивали ці атаки. Усі хлопці тоді згуртувалися, але як ми не старалися — їх було більше. Нашу 72-гу бригаду тоді майже вщент знищили — це навіть у новинах було. Але й росіяни добряче отримали від нас. Вони просто взяли нас кількістю.
Нам неодноразово обіцяли провести ротацію. Якось навіть приїхала бригада тероборони. Розумієте? Тероборони! А в нас — повноцінна бригада, в якій є свої танки, артилерія, РЕБи, розвідка, усе є. І з усім цим ми там отримували “люлів”. І ось — присилають тероборону замінювати нас. Це ж просто непорівнянні сили. У них була тільки піхота й максимум міномети.
Вони зайняли позиції, пробули там під обстрілами два дні — і один із їхніх батальйонів просто покинув позиції та пішов. Тож замість відпочинку нам знову довелося повертатися і займати ті самі позиції.
Тобто оборона Вугледара припинилася через те, що сили вашої бригади виснажились?
Та і не тільки. Був момент, коли росіяни змогли пробити суміжників (сусідні підрозділи, — ред.), і витягнувся такий “язик” уздовж лівого флангу міста — з нього теж почали бити по нас. Потім хлопці з 79-ї бригади теж трималися до останнього, але і їх змусили відходити. Так утворився правий фланг, і місто взяли у кліщі.
У цих кліщах по нас били авіацією та артилерією, і наступ вже був не з одного, а з трьох боків. Авіація зносила дев’ятиповерхівки — в них просто неможливо було тримати оборону. Я о четвертій ранку прокидаюся, дивлюся на монітори дронщиків — а на нас з одного боку їде 15 танків і з іншого — ще 15. Добре, що були мінні поля — частина з них підірвалася. А ті, що залишились, почали відходити. А ми їм за спини “накидали” дистанційних мін — і вони, коли відступали, теж почали підриватися.
Було дуже важко! Якщо я зазвичай за день фіксував і передавав 300–400 координат для артилерії, то в ті дні було до 4 тисяч на добу. А в нас — дефіцит боєприпасів. На один їхній снаряд ми могли відповісти лише одним. У нас був норматив: 60 снарядів на день. Ну що це таке, коли на тебе йде ціла орава.
Чому і коли ви перевелися у піхоту?
Коли закінчилась оборона Вугледара, нас перекинули на Курахівську ТЕС. Росіяни тоді вже заходили в місто, тому ми стали за ТЕС, і тільки потім нас замінила 37-ма морська бригада.
Десь пів року тому до нашої розвідки прийшли нові командири, і, відверто кажучи, стосунки з ними не склалися. Крім того, в мене з’явилася родина. Коли був сам, то міг по пів року бути на Донбасі без вихідних і відпусток. Командир тоді ще жартував: “Ти й так вдома, куди тобі їхати?” — чорний гумор у нас.
Але якось я поїхав до батьків і зустрівся з дівчиною. Відпустки у нашій розвідці давали, як то кажуть, раз на п’ятирічку. А в мене почалася “любов-морков”, і мене вже не влаштовувало бути на службі по 4–5 місяців, а потім побачити її лише на 5 днів. Це важко. Тож я поговорив із молодим командиром піхоти й сказав: “Я готовий перевестись, робити все, що треба, але прошу про одне: щоби міг їздити додому”.
Ми тоді якраз були на доукомплектації в Херсоні. Тому я й перевівся. Вона живе у Кривому Розі, я купив собі “Ланоса” і їжджу до неї — звідси до позицій, де ми базувалися, лише півтори години на машині.
Згодом мене підвищили до старшого сержанта і поставили командувати відділенням. Служив так: два тижні на позиції — потім п’ять днів удома з дівчиною.
Як же ви втратили ногу?
Ми служили під Херсоном і були на навчаннях. До виходу на Покровський напрямок залишалося два дні. Я мав зі взводом зайняти позиції. Якраз тренувалися — імітація штурму окопу.
Сталося так, що я зачистив бліндаж, і в мене закінчився боєзапас. Відкотився назад, щоб перезарядитися. Пам’ятаю, як дістаю магазин, підіймаю голову — і бачу, що на мене направлений ствол. Останній ясний спогад — постріл. Його зробили впритул з автомата.
Потім усе було як у тумані — лежав на землі, корчився. Мене витягнули, але почалася внутрішня кровотеча. Куля розірвала пахову артерію — кров пішла струменем. У мене мошонка роздулася, як у бегемота, і стала фіолетовою. Вся пахова зона набрякла від крові. Мене швидко почали рятувати — відкачували кров, наклали турнікети. Добре, що поряд був медик і все робив миттєво, бо з пахової артерії кров може витекти за 60 секунд.
З мене зрізали весь одяг — лежав просто голий. Коли закинули в евакуаційну машину, я вже не відчував ноги. Просто закинув її туди, як холодець якийсь. Але ще й страшенно боліло — куля застрягла в тазовій кістці.
У лікарні врятувати ногу вже не змогли?
Йшлося вже не про ногу, а про моє життя. Коли мене привезли в хірургію, почув розмову лікарів: мовляв, стан у мене важкий, можу не вижити. Це мене зачепило. Я покликав їх, схопив за комір і кажу: “Су*а, робіть щось, щоб я вижив!” У голові була лише одна думка: “Не можна прожити 32 роки й так тупо померти”.
Пам’ятаю, як на мене наділи маску — і все, полетів кудись у безодню. А потім відчув, ніби чиясь рука схопила мене за шию й виштовхнула назад. Я відкрив очі — отямився після анестезії. Перше, що зробив — порухав пальцями ніг. Ліва — рухається. А права… ні. Намагався поворухнути всією ногою — нічого не відчуваю. Не зрозумів. Скидаю з себе ковдру — а ноги нема. Аж до паху.
Чому довелося відняти всю ногу?
Лікарі дістали кулю, залили мені кров, навіть зашили пахову артерію. Але турнікет був на мені шість годин, і вибір був один: або відрізати ногу, або смерть. Там утворилася кіста, і якби зняли турнікет, кров пішла б в організм — нирки б не витримали, і через 1-2 дні мене б не стало. Тож довелося обирати — або я, або нога.
Ось так мій бойовий шлях із 2016 року закінчився на навчанні, у тилу.
Що сталося з побратимом, який вистрелив у вас?
Ми з’ясували, як це вийшло: побратим (не новачок, а “старичок”) просто стояв за кутом і випадково натиснув на спусковий гачок, коли я викотився на нього і він піднімав автомат.
Ми почали вирішувати, що робити — подавати в суд чи якось інакше [домовитись]. Він зателефонував, аби приїхати й попросити вибачення. Я погодився. Коли він приїхав, я сказав: “Вибачення — добре, але ти мусиш компенсувати — ти зробив мене інвалідом на все життя. Вибачення прийму, а нова нога не виросте”.
Ми поговорили, я попередив, що все одно піду в суд і вимагатиму компенсацію, тож краще домовитись мирно. Він сказав, що подумає, що може запропонувати, і поїхав.
Через два дні його відправили на завдання — і він загинув. Ось і все. Його вже нема, і спитати компенсації нема з кого.
Мені казали, можливо, це був ангел-охоронець, який забрав ногу, але зберіг мені життя.
Як ви почуваєтесь після пережитого?
Загалом я вже пройшов 11 операцій. Відрізати ногу — це не просто “відрубали і все”. Постійно щось чистять, зашивають, перешивають, а ще треба сформувати [культю] так, щоб можна було вставити протез.
Враження від лікарні були дуже важкими — постійно навколо психологи, хлопці без рук, без ніг, з опіками обличчя… Наче в грі Silent Hill опинився. Скільки ж біди принесла ця війна — особливо це гостро відчуваєш у лікарнях.
Зараз я у Дніпрі, у протезному центрі. Не знаю, який протез отримаю, чи буде він добрим. Можливо, доведеться купляти за власні гроші. Через те, що нога втрачена не під час бойового завдання, фінансування на мене втричі менше. До того ж мене чекає ще вся бюрократія з оформлення статусу інваліда — це також непросто.
Як відреагували близькі?
Жінка з дитиною мене не покинула. Знаєте, як буває — “нащо ти потрібен тепер такий?” Моя ж сказала, що я їй навіть більш подобаюся, і кохає мене ще більше. Адже вижити після такого — це дуже малий шанс.
4149499996364202Василь М’ясоєдов з Бахмута продовжує реабілітацію. Якщо маєте можливість підтримати військового фінансово, це можна зробити за реквізитами:
Раніше журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з Дмитром Шевченком із Бахмута, який також втратив ногу на війні. Чоловік розповів, як обороняв від окупантів рідне місто й чому прагне повернутися на фронт навіть попри поранення.
Також ми розповідали, де виготовляють протези у Дніпрі й області та наскільки там велика черга.