Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Павла Муху з Харківщини. У 2016 році він вступив до лав штурмовиків і понад рік служив на Донеччині. Після початку відкритого вторгнення Павло відновив службу й обороняв від окупантів Харківщину. Чоловік загинув, прикриваючи поранених побратимів.
Про життєвий шлях та службу Павла Вільному Радіо розповіла його рідна сестра Наталя.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Павло Муха народився 25 листопада 1973 року у місті Мерефа на Харківщині. Там він виріс, закінчив школу і прожив більшу частину життя.
Після школи хлопець здобув освіту агронома у технікумі. Втім, за фахом так і не працював, натомість влаштувався до Укртелекому, де займався прокладанням кабелів і зв’язком.
Частину свого життя Павло провів на заробітках.
“Він більше ніж 20 років був на заробітках у Росії, на півночі. Там теж прокладав кабелі й працював зі зв’язком. Але в останній раз повернувся і сказав, що більше туди не поїде. Казав, що почалося вже таке ненависне ставлення, стали дурити з грошима й не платити”, — розповідає його сестра Наталя.
У листопаді 2016 року Павло вступив до лав 92 окремої штурмової бригади, служити його направили на Донеччину. Більше року він провів поблизу Марʼїнки й повернувся додому навесні 2018-го.
16 лютого 2022 року Павло вирушив на заробітки до Мелітополя. Планував перезимувати й попрацювати, та вже за кілька днів почалася повномасштабна війна.
Тієї ночі Павло працював у полі разом із напарником.
“Він зателефонував і каже, що щось відбувається. Розповідав: стоїмо з напарником у полі, десь далеко чути вибухи. Потім бачимо — щось рухається, танки, земля аж гуде. Ми тоді зовсім не розуміли, що відбувається”, — переповідає Наталя.
За кілька годин Павло знову подзвонив. На той момент російські військові вже зайшли до населеного пункту.
“Він каже: «Наташа, біда… не знаю, що буде, але я ледь викрутився». Паша зрозумів, що якщо росіяни знайдуть його документи, це може коштувати йому життя, бо він учасник бойових дій. Тоді він прикинувся дурником. Поруч були собаки, і він запропонував окупантам: «Давайте я їх потримаю, бо вони на вас можуть накинутися». Поки він відводив тварин, швидко витягнув з кишені військове посвідчення”, — розповідає сестра.
Через окупацію Павло майже місяць не міг залишити населений пункт. Російські військові постійно проводили перевірки, пересуватися було небезпечно, а їжі майже не було.
“Він казав, що вони були голодні. Їх ніхто не годував. Одного разу дали голову худоби й сказали, що можна зварити бульйон. Так вони і перебивалися”, — згадує Наталя.
Згодом чоловік зустрів знайомого, який розвозив хліб, і той погодився допомогти йому вибратися. Вночі водій вивіз Павла на хлібовозці та показав дорогу через ліс, щоб обійти російські блокпости.
Далі чоловік ішов пішки ще три доби, і лише на четвертий день зміг вийти до траси. Там його підібрав волонтер, який вивозив з окупації вагітну жінку з двома дітьми.
“Паша казав водієві, що не хоче нікого підставляти, бо у нього військовий квиток, хоч при собі він жодних документів не мав. Та водій все одно погодився його взяти”, — каже сестра.
У Харкові Павло відновив документи, отримав тимчасовий військовий квиток і вже 12 липня 2022 року повернувся до служби.
Спершу його направили до 92 бригади, де він виконував завдання на Харківському напрямку. Згодом Павла перевели до 164 бригади. У її складі захисник служив близько двох з половиною років у різних районах Харківської області, зокрема у Циркунах та Липцях.
“Вони постійно кидали їх на різні ділянки, стояли на заході. Коли відбувалося звільнення Харкова восени, Павло брав участь у бойових діях разом із 164 бригадою”, — ділиться Наталя.
Пізніше військовий перейшов до 59 бригади.
За словами сестри, під час служби Павло сильно переймався за свою родину. Його особисте життя склалося непросто — раніше він розлучився з дружиною. Найближчими людьми для нього залишалися донька, яка жила в Канаді, та сестра з дітьми.
“Остання розмова з ним була дуже важкою. Він хвилювався за доньку і за племінника, якого вважав своїм онуком. Завжди намагався приїхати до них, коли була можливість, а потім уже до мене. Дуже просив, щоб я допомагала доньці”, — згадує Наталя.
За словами сестри, Павло завжди залишався скромним, навіть коли отримував відзнаки за службу.
“Він ніколи не говорив про свої досягнення. Завжди допомагав іншим і запевняв, що в нього все добре”, — каже Наталя.
Найбільшою мрією чоловіка була родина.
“Він дуже хотів жити. Мріяв про сім’ю, про спокійне життя, щоб донька і онук були поруч. Це було для нього найважливіше”, — згадує сестра.
30 жовтня 2024 року вони востаннє говорили перед тим, як Павло отримав команду вирушати на позицію. Після цього зв’язок обірвався.
Під час бойових дій захисник разом із двома побратимами опинився в селі Новотроїцькому. Вони сховалися у старому будинку під двома стінами.
“Ми трималися під однією стіною, він (Павло, — ред.) під іншою. Нас оточували. Потім по рації передали, що в посадці є танки і поранені. Павлу доручили прикривати поранених і одну сторону будинку, а на іншій стояли хлопці, де більше відкрито”, — розповів Наталі один із побратимів її брата.
На наступний ранок, 9 грудня, оборонців атакували дрони. Павло загинув від вибуху 120-міліметрового мінометного снаряда, який зруйнував стіну будинку, де перебували поранені. Побратими намагалися дістати Павла з-під завалів, але через обстріли і уламки зробити це було неможливо.
“Ми розкопали до грудної клітини, але там було все роздавлене. Бронежилет не допоміг. Ми хотіли його витягти, але не могли”, — переповідає слова одного з побратимів сестра.
За офіційними даними, Павло Муха загинув 9 грудня 2024 року о 10-й ранку. Тривалий час він вважався зниклим безвісти — тіло не вдалося одразу евакуювати з позиції.
Лише у травні 2025 року, коли російські війська залишили цю ділянку, стало відомо про можливе місце його загибелі.
“Я сама медик, консультувалася з лікарями. Вони казали, що після трьох днів контузії шансів майже немає. Але я все одно сподівалася… А потім побачила списки тіл, які передали — і там був Муха Павло Павлович”, — розповідає Наталя.
За документами та ідентифікаційним жетоном вдалося попередньо підтвердити його особу. У червні тіло перевезли до моргу у Вінниці. Наступного місяця сестра здала ДНК для остаточної ідентифікації. Аналіз підтвердив, що це був Павло.
Після цього родина змогла провести поховання. Донька приїхала з Канади, і 22 грудня рідні попрощалися з Павлом.
Близькі захисника просять посмертно надати йому звання Героя України. Ви можете підтримати їх, підписавши петицію за посиланням.
Вічна пам’ять.