Підтримайте Вільне Радіо
“Ми жили розміреним життям, мали житло, роботу, плани на 10 років наперед”, — згадує Олена Бабаніна з Лимана. Переїзд через війну став для неї поворотною точкою. В Ужгороді вона наважилася на сміливий крок і разом із двома іншими переселенками відкрила салон краси. Це місце, каже вона, — простір для своїх, де кожна за чашкою кави зможе відчути себе як вдома.
Своєю історією й досвідом створення власної справи Олена поділилася з Вільним Радіо.
22 роки стажу на державній службі, власне житло, двоє дітей та спокійне життя. Так про своє минуле розповідає нині косметологиня та співвласниця салону краси в Ужгороді Олена Бабаніна.
На захід України жінка перебралася з Лимана Донецької області.
“Моє рідне місто вже було в окупації в 2014 році. І під час повномасштабного вторгнення ми теж думали, що все піде за таким самим сценарієм, і скоро все минеться. Але окупація тоді і зараз — це кардинально різні речі, навіть не можна порівняти. Ми взагалі жили розміреним життям, в нас було житло, робота, плани на 10 років наперед. Ми ніколи не думали про те, щоб виїжджати за кордон. Могли тільки назбирати грошей за рік і поїхати на море відпочити. А про переїзд навіть не замислювалась ніколи”, — розповідає Олена Бабаніна.
Та коли почалося відкрите вторгнення, переїзд став першочерговим питанням. Разом із синами та матір’ю жінка евакуаційним потягом дісталась Ужгорода. Приїхавши, одразу ж взялися волонтерити.
“Почали шукати, як і чим допомогти війську та переселенцям. Тоді на Закарпатті дуже багато волонтерили. Я досі впевнена, що більше, ніж на Закарпатті, ніхто не допомагав. Навіть зараз переселенці отримують допомогу”, — каже співрозмовниця.
Як і багато інших переселенців, родина планувала невдовзі повернутися додому, але з часом осіла на новому місці.
“Ми приїхали з розрахунком на три тижні, як і всі тоді. В мене ніколи не було думки, що я тут надовго і що мені доведеться шукати роботу тут. Але, доки в моєму місті окупанти, ми туди не повернемося. Це точно”, — ділиться Олена Бабаніна.
Деякий час жінка працювала на місцевому підприємстві, але усвідомила, що це їй не до душі.
“Потім я згадала про курси косметолога, які я раніше проходила. Я косметолог-естетист, але в мене були лише навички масажу обличчя, тому я пішла навчатися в реабілітаційний центр. Там дуже серйозні курси, і вони мені дали велику базу. Після почала працювати в двох салонах під запис”, — розповідає Олена.
Спочатку жінці довіряли лише підліткову аудиторію, але це допомогло напрацювати базу.
“У підлітків же є друзі, мами, подруги мам і так далі. І коли ти якісно робиш свою роботу, тебе рекомендують. Спершу я дуже переживала, чи зможу впоратися, адже в 2022 році був бум серед переселенців, сюди приїхало дуже багато людей, і я дуже хвилювалась, що не вженуся за іншими. Але наполеглива праця, постійне самовдосконалення й навчання дали свій результат”, — ділиться Олена.
В Ужгороді вона познайомилася ще з двома переселенками: Яною з Лимана та Мариною з Краматорська. Разом вони вирішили відкрити власну справу.
“Тільки одна з нас, Яна, працювала у б’юті-сфері. Все, що вона має — зароблене її трудом, вона має свою школу, навчає. Інша, Марина, працювала у банку в рідному місті. А зараз закінчила курси та працює майстром педикюру та подологом. Ми подумали й вирішили, що варто відкрити щось своє. Взяли кредитки та на ці гроші орендували приміщення й купили весь необхідний інвентар та меблі. Отак і почали працювати”, — розповідає Олена Бабаніна.
Найбільшим викликом, згадує підприємиця, стали пошуки приміщення для салону — через обмежений бюджет шукали місце з прийнятною орендною платою. А ось на облаштування салону пішло всього 10 днів.
“Ми з самого початку знали, чого хочемо. В нас була така “фішечка”: простір має бути без кабінетів та перегородок, щоб сюди могли дівчата прийти, просто посидіти, попити кави й відчути себе як вдома, серед своїх. Серед наших клієнтів було дуже багато переселенців, які просто кажуть, що їм з нами приємно. Наш салон не про бізнес і гроші, а про нас і про своїх”, — підкреслює Олена.
Спочатку в салоні працювали тільки співзасновниці, а пізніше до них доєдналися ще три майстрині. Лише одна з них місцева, решта — переселенки. Втім, це склалося випадково, а не через спеціальний відбір. Найголовніше, наголошує співрозмовниця, — це професійність фахівчинь і те, як вони взаємодіють з колегами та клієнтами.
“До наших майстринь в нас єдине прохання: оскільки ми працюємо на якість, то для нас дуже важливо, аби всі вчилися та розвивалися”, — підсумовує підприємиця.
Раніше ми писали про переселенку з Донеччини, яка створює вишиванки для немовлят.