Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олександр Шапальчук. Він обожнював шукати та обробляти стародавні монети, а коли почалася повномасштабна війна — став волонтером. Згодом чоловік вирішив сам долучитися до армії та приєднався до “Азову”, у лавах якого боронив Донеччину.
Про життєвий шлях Олександра Вільному Радіо розповіла його дружина Наталія Шапальчук.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр народився 11 січня 1987 року у місті Жмеринка Вінницької області. Тут він прожив усе своє життя — спочатку закінчив місцеву школу №4, а потім здобув освіту у вищому професійному училищі за спеціальністю столяра (хоча за фахом так і не працював).
“Коли ми одружилися, він був зубним техніком — виготовляв коронки та інше. Потім у нас народився син, і він змінив професію — перейшов працювати на місцеве виробництво напівфабрикатів”, — говорить вдова.
У вільний час Олександр любив займатися пошуком монет з металошукачем.
“У нього стільки цих монеток було… Він мав робоче місце з різними хімічними розчинами, якими чистив знайдені монетки. Серед його знахідок були срібні та золоті — він зберігав їх у цілому альбомі. Коли мав вихідний, завжди обробляв і чистив монети. Або ж — одягнеться, візьме термос, бутерброд, металошукач — і в ліс чи поля нашого району. Це було його улюблене хобі на роки. У нього була багата колекція стародавніх зразків, бо він ніколи не продавав їх. Казав, що це буде його спадок сину. Так і сталося… На жаль, залишилася ціла коробочка монет, які він не встиг обробити”, — розповідає Наталія.
Близькі запам’ятали його, як завжди позитивного чоловіка, який був готовий ділитись.
“Він завжди був на позитиві, міг віддати останнє. Якось у 2022-му він узяв новий килимок і віддав переселенцям. Мама йому казала: “Нащо ти це зробив? Він же новий був”. А він відповів: “Ма, у тебе що, доріжок немає? Люди приїхали, поселилися, в них гола підлога”. Потім віддав матрац, роздавав закрутки — а сам ніколи не скаржився, що чогось не вистачає. У нас у дворах було багато дітей, собак і кішок — і він був улюбленцем для всіх. Він був сильною, доброю та щирою людиною”, — додає дружина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр волонтерив, допомагаючи бійцям ЗСУ.
“Він доставляв допомогу в зону бойових дій. Йому телефонували бійці й казали: ‘У нас немає ні сигарет, ні що поїсти, ні в що переодягтися’. Він сідав у машину й віз їм усе це”, — згадує Наталія.
Згодом Олександр усвідомив, що хоче й сам долучитися до лав ЗСУ.
“Саша постійно мав у собі розуміння, що йому теж треба йти. Хоча нікому не зізнавався, з часом почав регулярно фізично тренуватися: багато бігав, займався спортом. Навіть після 10–12 годин роботи — ще й вранці та ввечері тренувався. Постійно дивився новини — і я прям бачила, як у нього від них вилиці ходили. Але він намагався не показувати цього, тримав усе в собі. Та я бачила, як він потроху почав збирати речі та купувати спорядження”, — додає дружина.
Під кінець 2023 року, як каже Наталія, чоловік “начитався різного і подав анкету в “Азов’”.
“Саме до “Азову” він хотів найбільше, бо, як казав: “Це найновіша військова частина, і ці хлопці дуже завзято захищають державу”. Одного разу він поїхав до Києва у справах, але, як потім з’ясувалося — це його вже запросили здавати нормативи. Там було кілька етапів відбору — і саме до цього він готувався. І він його пройшов. Хоча там були хлопці по 20–22 роки, але він у 36 був фізично підготовлений на їхньому рівні. Його називали дядя Саша, але він довів, що гідний”, — пояснює Наталія.
У грудні 2023 року Олександра взяли до лав “Азову” Національної гвардії України та зарахували старшим солдатом на посаду механіка-водія. Позивний захисника — “Лимонад”.
“Коли він приїхав на збори до Києва й зайшов у приміщення — там ще нікого не було. Тож він пішов до магазину — купити собі лимонад і покурити. За 5–7 хвилин повернувся — а вже нікого немає: всі зібралися й кудись пішли. Він став і не знав, що робити. Потім хтось заходить і питає: “А ти що тут стоїш? І що в тебе в руках?”. — “Я прийшов до лав “Азову” воювати, а в руках — лимонад”. — “Всі вже завантажилися, давай швидше, Лимонад!” І все — так воно й причепилося. І він взяв собі цей позивний”, — розповідає дружина.
Увесь час служби захисник провів у Донецькій області. У місяці перед загибеллю — це був напрямок між Покровськом та Костянтинівкою.
“Він постійно там був. У листопаді 2024 року в мене була відпустка, і я їздила до нього на Краматорський напрямок. Але про службу він ніколи не розповідав. Навіть коли зустрічалися. Міг хіба якусь смішну історію розказати — і все. Під час зустрічей я питала, чи не холодно йому, чи не голодний, а він казав, що все є — оберігав від цього мене і маму”, — говорить Наталія.
19 квітня 2025 року захисник загинув в районі села Олександропіль Очеретинської громади.
“Це було влучання FPV-дроном. Він їхав на квадроциклі — возив боєприпаси хлопцям. І так склалося, що він якраз завіз боєприпаси, але не встиг повернутися — влучив дрон. Тоді він був не сам, а з другом. Той вижив, але не наш Саша. Дрон вдарив праворуч, і саме ці сторони в обох постраждали найбільше. У Саші було багато уламків з правого боку та перелом правої ноги, вона трималася на одному сухожиллі. Він помер від кровотечі. Побратим теж втратив ногу й руку, але руку згодом пришили та врятували. А ногу — ні”, — ділиться вдова.
Поховали захисника 30 квітня 2025 року у рідній Жмеринці.
“Загинув він о 3-й годині ночі з 18 на 19 квітня. Ми тоді пекли паски, зробили фото, скинули йому та привітали з Великоднем. Але в онлайні він був востаннє 18 числа. Побратими тоді вивезли пораненого. А Саша щонайменше ще дві доби пролежав у полі під сонцем. Потім спеціальна бригада ‘Азову’ приїхала й забрала його. До нас, через морг та різні інстанції, він доїхав 30 числа. Ми ховали його у закритій труні, бо тіло вже почало розкладатися. Тоді приїхало багато побратимів — зачитували свою молитву. Це було дуже вражаюче, аж мурахи шкірою йшли. У нас ще ніколи не було такого поховання”, — розповідає дружина.
У Олександра залишилися батьки, сестра, дружина та 13-річний син. Йому було 38 років.
Рідні Олександра прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
“Це — пам’ять. Бо наші герої не мають зникати в тиші, а залишатися в серці нації. Підписати петицію — це кілька секунд, а для мене та його рідних — це крок до справедливості й живої шани”, — звертається дружина захисника.
Світла пам’ять.