Підтримайте Вільне Радіо
Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — військовий з Львівщини Ігор Нікітін. Чоловік був реставратором та долучився до війська після початку повномасштабного вторгнення.
Цивільна дружина Ігоря Нікітіна Анна зв’язалася з нашою редакцією через форму зворотнього зв’язку. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Ігор Нікітін народився 9 вересня 1988 року у місті Миколаїв Львівської області. Закінчив професійне училище за спеціальністю будівельник-реставратор. Допомагав художникам реставрувати храми по всій країні.
“Ігор надзвичайна людина, позитивна. У будь-якому випадку в нього буде присутній сміх, жарти. Такий позитивний. Це не тільки мої слова, це слова побратимів. Ми спілкуємося всі досі. Вмів підтримати, вмів сюрпризи зробити. Неочікувані абсолютно. Господарський хлопчина був. Що його просили, він завжди всім допомагав. Міг все зробити”, — розповідає жінка.
На початок російської агресії у 2014 році Ігор працював у Криму, після анексії півострова повернувся додому і працював у будівельній компанії у Львові. Згодом працював на укладці бруківці в області.
“У мене був шлюб до стосунків з Ігорем, і тоді на весіллі він був у нас за дружбу. Згодом, я розлучилася. В 2019 році Ігор до мене приїхав допомогти завершити ремонт. Якраз такі оздоблювальні роботи залишилися. Як приїхав, так і залишився. Наша дружба перетворилася у дещо більше”, — з посмішкою згадує Анна початок стосунків.
Ігор служив строкову військову службу. До війська приєднався після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Серед побратимів мав позивний “Док”. Ще до навчань він сам готувався, вивчав надання першої допомоги.
“Він медичної освіти не мав, але я маю медичну освіту. І перед тим, як він йшов до служби, я з ним пройшлася по атласу анатомії людини. Я йому показала всі магістральні судини, де накладати джгути, як робити правильно перев’язки, тампонади і тому подібне. І, відповідно, коли була підготовка, коли він проходив, у них були заняття по такмеду. І так вийшло, що він доповнював інструктора. Тоді вирішили, що негласно він буде бойовим медиком. Займав різні посади, але в основному він був стрілець-санітар”, — розповідає Анна.
Ігор ніс службу у різних підрозділах. Зокрема, у складі 72 ОМБр брав участь у боях поблизу Вугледару. Тоді дістав поранення.
“Тоді у січні 2023 року Ігор з побратимами поблизу населеного пункту Нижні Дачі потрапили в напів оточення. На завданні були. Побратими були поранені, Ігор залишився сам, його практично брали в оточення. Він розповідав, що вже не мав чим відстрілюватися, у нього залишилась одна граната, яку тримав для себе.
Вже її підготував, щоб себе підірвати, щоб не попасти в полон, а тоді неподалік побачив величезну купу сміття. Заліз в те сміття, сховався, з гранатою на грудях. Знайшов якимось дивом рацію, визвав на себе артилерійський удар. Якось вони так злагоджено відпрацювали, що артилерія перший удар нанесла, не безпосередньо в точку, куди Ігор викликав, а поряд. Піднявся дим, і це дало змогу Ігорю звідти вийти. І наступний удар вони вже нанесли прямо так, як мало бути”, — переказує Анна розповідь чоловіка.
На шляху до побратимів Ігор помітив, що його нога була поранена, втім він вже не мав турнікету — усі віддав пораненим раніше товаришам. Майже до Вугледару, до стабпункту дійшов без турнікету. Тоді Анна вперше розшукувала коханого.
“Я його шукала три дні, тому що мені подзвонили, сказали, що там така ситуація сталася. Але не знали точно, що він живий, не знали, де він. Я його знайшла у Дніпрі в госпіталі. Після того довгого лікування і реабілітації повністю відновити ногу не вдалося. Але Ігор повернувся на службу. Через поранення його перевели з 72 бригади у ППО, служив під Києвом”, — розповідає жінка.
Анна згадує коханого дуже творчою людиною. Розповідає, що вже на службі він опанував нове хобі — між бойовими виходами розмальовував картини за номерами та викладав алмазну мозаїку.
“Коли була хвилинка, можливість, займався картинами. Це його заспокоювало. Бо після перших боїв, коли перший раз на руках загинув хлопчина, він намагався надати допомогу, він психологічно тяжко це переніс. А потім зайнявся алмазною викладкою. Казав, що “я собі поки викладаю, все обдумую, маю можливість подумати, проаналізувати, перетравити це все, пережувати. І так мені ставало набагато легше”, — розповідає Анна.
Влітку 2024 року чоловіка перевели до 1 Окремої Сіверської танкової бригади. Тож він знову вирушив на Донеччину. У жовтні зв’язок з ним обірвався. Згодом Анні повідомлять, що він зник безвісти під Богоявленкою Волноваського району.
“Там так багато зниклих, дуже багато загиблих. Я спілкуюсь з родичами військових. І постійно в нашу групу “Богоявленка” додаються нові і нові люди, які розшукують своїх”, — каже жінка.
Про загибель Ігоря Анна дізнається через 11 місяців — 18 вересня 2025 року. Його ідентифікують за ДНК-експертизою.
Поховали Ігоря Нікітіна у рідному місті.
Ігор Нікітін нагороджений медалями “Ветеран війни”, “Честь. Слава. Держава”.
Рідні створили петицію з проханням надати Ігорю Нікітіну звання Героя України.
Світла пам’ять полеглому захисникові.