Через півтора місяця після поранення попри складні операції та хороші прогнози на одужання померла медсестра з Донеччини Наталя Ткаченко. Після відкритого вторгнення Росії вона залишилася в Сіверську, щоб рятувати земляків з-під обстрілів. Рідні, друзі та колеги Наталі поспілкувалися з журналістами Вільного радіо і розповіли, якою вона була. Про це — у нашому матеріалі.
Цей день нічим не відрізнявся від інших, які довелося пережити за останній рік подружжю Ткаченків із Сіверська. Вони вже звикли до постійних обстрілів та “прильотів”, що ні на мить не вщухали у прифронтовому місті на Донеччині.
Однак саме цей день став початком трагедії в сім’ї. 5 березня під вечір подружжя навідалися до оселі знайомої, яка виїхала з міста ще влітку, а їх попросила доглядати за хатою та годувати котів, собак і качок. Наталя поралася на подвір’ї, Олександр пішов до хати. Почався мінометний обстріл. Одна міна пролетіла повз жінку та оглушила її. Слідом прилетіла друга і поранила Наталю в ногу.
“У цей час ударною хвилею мене викинуло з будинку. Я якось зачепився за підвіконня ногами, тому не впав. Якби полетів головою донизу, міг би й шию зламати. Я відразу кинувся до Наталі, а вона лежить — вся в крові. Швидко поклав її на візок і повіз до військових, які стояли неподалік. Старшина зразу покликав медсестру, і ми з ним потягли візок до найближчої двоповерхівки, щоб сховатися за нею, бо над головами весь час пролітали міни. Наталі зробили укол, наклали джгут і шини”, — згадує події того дня Олександр.
Військовий дав для подружжя пікап, на якому їх відвезли до сусіднього села Закітне. Там їх пересадили у військову “швидку” і доправили до Рай-Олександрівки.
“Тут військові надали першу медичну допомогу, а потім погрузили Наталю в іншу “швидку” і повезли нас у Краматорськ робити операцію. Дружина просила: “Збережіть мені ногу”. Лікарі склали кістки і поставили апарат Ілізарова. Вже потім львівський травматолог говорив, що вони все зробили ідеально”, — розповідає чоловік.
З Краматорська вже наступного ранку Наталю відправили до лікарні Дніпра.
“Оскільки під коліном у неї були вирвані м’які тканини, їй поставили вакуум, а потім вже перевели до Львова. У львівській лікарні їй знову поставили вакуум, а через деякий час зробили пересадку м’яких тканин. Ця операція тривала понад п’ять годин. Її робили британський та львівський хірурги”, — розповідає чоловік.
За місяць після поранення жінка побувала у трьох лікарнях та перенесла чотири операції, чотири рази була під наркозом. Два тижні у львівській лікарні показали хороші результати.
“Наталі сказали: лікування йде як треба. На початку червня, якщо буде все гаразд, знімуть гіпс. Однак треба буде знову вчитися ходити. Заради того, щоб знову стати на ноги, вона готова була терпіти пекельні болі. Я бачив і розумів, як тяжко їй все було терпіти. Однак вона трималася, намагалася не показувати мені, як їй боляче. А я весь час був поруч, щоб хоч чимось їй допомогти”, — продовжує розповідь Олександр.
Однак місць у хірургії не було, і Наталю направили до Мостиської районної лікарні. Шістдесят кілометрів бездоріжжям після перенесених операцій погано позначились на здоров’ї жінки.
“Після приїзду до лікарні у дружини весь час трималася підвищена температура. Почалися проблеми зі шлунком. Вона майже нічого не їла. В останні дні тільки чай пила. Ті пігулки, що лікар призначив, не допомагали. Навпаки їй ставало гірше. Я сказав йому про це. Він пообіцяв зробити аналіз крові, УЗД, зняти кардіограму. Однак наступного дня вранці (18 квітня, — ред.) Наталя померла. Не витримало серденько”, — з болем говорить чоловік.
“Звістка про Наталину смерть була для мене як грім серед ясного неба. Як так? Я тільки ввечері з нею розмовляла. Ми вже дивилися у майбутнє. Говорили, що доведеться знову вчитися ходити. І вона запевняла мене: “Все буде добре. Я стрижень, все витримаю”. Однак напружений ритм життя, бажання скрізь встигнути, щоб всім допомогти, виснажили її. На себе вже сил не вистачило”, — розповідає Наталина подруга Тетяна Саржевська.
Вони знайомі лише 5 років. Однак за цей час стали найкращими подругами.
“З Наталею ми познайомилися на роботі, коли у нашому місті відкрився територіальний центр. Я відразу помітила її чесність, добродійність, справедливість, бажання захистити тих, кого ображають, і допомогти всім, кому це так необхідно. Тож запропонувала їй стати старшою над соціальними робітниками. Жодного разу я не пошкодувала про це”, — говорить колишня директорка соціальної установи Сіверська.
Тетяна згадує: після роботи Наталя йшла не додому, а до колишньої підопічної, аби закрапати їй очі — старенька довіряла тільки їй.
За плечима у Наталі був багатий досвід роботи в лікарні. Тож коли у терцентрі з’явилася вакансія медсестри, жінка перейшла на цю посаду. Намагалася бути корисною для всіх, хто просив допомоги.
“Якщо у моїх людей починалися проблеми зі здоров’ям, я не зверталася до місцевого фельдшера чи на “швидку”. В будь-який час я могла зателефонувати до Наталі й попросити поради. Я в Дронівці, вона в Сіверську. Вислухає, розкаже що робити, а потім ще й накаже передзвонити, щоб знати, наскільки допомогло і підказати, що робити далі”, — каже соцпрацівниця сіверського терцентру Тетяна Корнєва.
По роботі Наталя багато спілкувалася з літніми людьми та могла знайти до них підхід, тож колеги часто зверталися до неї за порадами, додає жінка.
“Вона завжди підказувала, як краще знайти спільну мову з підопічними, підтримати їх. Наталя була по-доброму метушлива. Якщо вже комусь щось пообіцяє, обов’язково зробить. Ніяку справу не відкладала на дальню полицю. Взагалі це дуже гарна жінка, дружина, мати і бабуся. Не хочеться вірити, що її вже немає”, — говорить соціальна робітниця.
“Наталя горіла на роботі. Їй всіх було шкода. Часто приходила на роботу з повною сумкою продуктів, яку потім передавала нужденним. І харчі, і свій особистий час віддавала тим, кому, як вона вважала, зараз гірше. Наталя сміялася: “Мій чоловік вже звик до моїх витівок. Інколи вже й сам мені допомагає”, — вдається в спогади Тетяна Саржевська.
Коли Сіверськ охопив коронавірус, навіть не всі медсестри, що працювали у лікарні, погоджувалися ставити інфікованим крапельниці, каже Тетяна. Наталя, ризикуючи своїм здоров’ям, допомагала і друзям, і іншим містянам. “Не можу відмовити, хто ж їм допоможе”, — казала вона.
Хороший друг сім’ї Ткаченків Валерій Фоменко після того, як Наталя врятувала йому життя, почав називати її сестрою.
“Я думав, що вже “все”. Такого безсилля я ніколи не відчував. Вже прощався із життям. Коли Наталя дізналася про мій стан, відразу викликала бригаду “швидкої”, але вони мені нічим не допомогли. Приїхали, порекомендували випити такі-то й такі-то ліки і поїхали. Тож Наташа взяла ініціативу в свої руки. Почала ставити мені крапельниці, допомогла з ліками. І я почав повертатися до життя. Дякувати Наталі і Богу, що я ще живий і у мене все гаразд”, — каже чоловік.
Чоловік зізнається: новину про смерть своєї рятівниці сприйняв дуже тяжко.
“У мене дар мови пропав, коли мені сказали, що її немає. Я спочатку не повірив. Знайшов у Сіверську місце, де бере зв’язок, і зателефонував її чоловіку. Він все підтвердив. Після цього я довго перебував у шоці. Вона дійсно була для мене як справжня сестра”, — сумує Валерій Фоменко.
Після початку повномасштабної війни із Сіверська почали виїжджати люди. Поступово евакуювалися майже всі працівники соціальної установи. В місті залишилися Наталя і соціальна робітниця Ольга Шестакова — удвох вони продовжували допомагати людям.
“Місто під постійними обстрілами, а безпомічним людям треба допомогати вижити. Тепер Наталя не тільки надавала медичну допомогу, а ще й обслуговувала людей, які залишилися без соціального робітника. Готувала і носила їм гарячі обіди, воду, гуманітарку. Мила та перевдягала лежачих, прала їхній одяг. А головне, умовляла їх на евакуацію і допомагала їм виїжджати: домовлялася про евакуацію, збирала їхні речі, передавала людей волонтерам”, — розповідає директорка соціальної установи Жанна Мясоєдова.
Завдяки небайдужій містянці з Сіверська вдалося вивезти чимало немічних земляків. Наприклад, спільними зусиллями Наталі, ковельських волонтерів та журналістів Вільного радіо в безпеку вивезли одного з підопічних центру Ігоря Постулатіна. Згодом волонтери знайшли в Молдові рідню чоловіка й допомогли йому возз’єднатися з сім’єю.
“Наталя весь час питала, як там Ігор, що з ним, поки з Ковеля їй не передали вісточку, що у нього все добре. Вона не раз зверталася до мене, щоб я їй допомогла знайти волонтерів, які вивезуть людей з-під обстрілів. Постійно штурмувала з цим питанням і службу соціального захисту Сіверської міської військової адміністрації. Сама ж продовжувала вмовляти людей виїжджати”, — розповідає Тетяна Саржевська.
Олександр Ткаченко відмовився поховати Наталю на Львівщині, адже вона дуже любила Донеччину і рідну землю. Її кремували в Києві. Перед цим провели церковне відспівування померлої та прощання з рідними.
Тепер урна з прахом Наталі завжди буде поряд з Олександром, аж поки чоловік не повернеться до Сіверська. Тільки тоді він зможе віддати прах землі.
“Наталя дуже любила Донеччину. Тут поховані наші батьки та всі родичі. Тож я маю обов’язок виконати найголовніше її бажання — навіки залишитись на рідній землі”, — каже наостанок Олександр Ткаченко.
* * *
Нагадаємо, нещодавно Вільне радіо вшанувало пам’ять берегині української Донеччини, якій 12 квітня могло би виповнитися 87 років, — Людмили Огнєвої. Вона зберігала унікальні мозаїки, друкувала книжки, повертала викреслені Кремлем імена видатних діячів краю. А ще вишивала. Ознайомитися з розповіддю журналіста, громадського діяча з Донеччини Володимира Березіна про символ української Донеччини можна в нашому матеріалі.