20 лютого в Україні вшановують пам’ять Героїв Небесної Сотні. Саме цього дня у 2014 році на вулиці Інститутській у Києві силовики відкрили масований вогонь по протестувальниках, забравши життя 48 людей. Минуло одинадцять років, а більшість обвинувачених досі не понесли покарання, розслідування справ Майдану тривають. Що відомо про ці справи на сьогодні? Розповідаємо у матеріалі.
21 листопада 2013 року в Україні почалася Революція Гідності, яка тривала до 22 лютого 2014 року. Тоді в країні вибухнули масові протести — Євромайдан. Люди вийшли на вулиці, бо тодішній президент Віктор Янукович відмовився підписати угоду з Євросоюзом, яка могла пришвидшити євроінтеграцію України.
Мирні мітинги проходили в Києві та інших містах, але в ніч на 30 листопада 2013 року ситуація різко змінилася. Бійці підрозділу міліції “Беркут” жорстоко побили людей на Майдані Незалежності. Це обурило українців, і ще більше людей вийшли на протести.
Вранці 18 лютого 2014 року на підходах до Верховної Ради, зокрема на вулицях Інститутській і Грушевського, спалахнули сутички між протестувальниками та силовиками, яких підтримували так звані “тітушки” (найманці, переважно з кримінального чи спортивного середовища, що використовувалися для провокацій та залякувань, — ред.). Того ж дня після 14:00 зафіксували перші жертви, а сотні людей отримали поранення.
20 лютого на Інститутській силовики відкрили масований вогонь по мітингувальниках, унаслідок чого загинули 48 людей, понад 80 дістали поранення. Обурення та протистояння посилились.
Того ж вечора Верховна Рада скасувала “антитерористичну операцію” і проголосувала за повернення до Конституції 2004 року, а також за амністію для учасників Майдану. Через кілька днів Янукович втік з країни, і події Революції Гідності стали поштовхом для нових роздумів про політичне майбутнє України, її стосунки з Росією та Європейським Союзом.
Розслідування справ Майдану триває вже понад 10 років. За офіційними даними, отриманими на запит Вільного Радіо від Офісу Генерального прокурора України, у суд передали 12 проваджень щодо 37 обвинувачених. На цей момент винесли два вироки: п’ятьох фігурантів засудили, одного виправдали.
Зокрема, у 2023 році судили п’ятьох колишніх бійців “Беркута”, яких звинувачували у вбивстві 48 людей і замахах ще на 80, вчиненні теракту та інших злочинів. Трьох із обвинувачених судили без їхньої присутності. Судді винесли такий вердикт:
Того ж року до 10 років ув’язнення засудили колишнього посадовця МВС Сергія Яковенка. Слідчі довели, що він вивозив із Києва “беркутівців”, винних у розстрілах на Майдані, а також знищив їхню табельну зброю і сховав її залишки. Зазначимо, свій вирок Яковенко отримав заочно, оскільки перебуває в розшуку.
Також слідству вдалося встановити вісьмох людей, які організовували вбивства протестувальників. Серед них — колишні високопосадовці, які нині переховуються в Росії та Криму.
Через масштабність цієї справи судові процеси тривають довго, зазначили в Офісі Генпрокурора. Потерпілими наразі визнали понад тисячу людей. У 2024 році в суд передали ще чотири обвинувальні акти проти 14 людей, а загалом провели 119 засідань.
Журналісти Вільного радіо поспілкувалися з адвокаткою потерпілих у справах Майдану Оксаною Михалевич. Вона представляє інтереси понад 20 людей у різних епізодах: родин загиблих на Інститутській, постраждалих під час розгону Майдану 30 листопада, учасників Черкаського Майдану, розгону протестувальників до 23 січня, а також потерпілих під час мирної ходи 18 лютого. Окремо веде справи автомайданівців, яких затримували під час подій Революції Гідності, та постраждалих на вулиці Грушевського у Києві 1 і 11 грудня.
Чи можете навести кілька прикладів історій своїх клієнтів?
Одна з історій, яка зараз особливо відгукується, це загибель Андрія Мовчана. Він, бувши студентом, отримав поранення в ногу і, по суті, стік кров’ю на Інститутській, неподалік бетонної барикади. Чому ця історія так зачіпає? Можливо, тому що йому просто не надали допомогу. Якби тоді у всіх були турнікети, як зараз, і хтось зупинив кровотечу, він міг би вижити.
Андрій разом із сестрою провів на Майдані багато часу, допомагав протестувальникам. Його сестра — медик, і буквально за кілька годин до його поранення поїхала додому відпочити перед зміною в клініці.
Загалом таких історій чимало. Наприклад, я була представницею Романа Ратушного, якого побили під час розгону студентів 30 листопада. Також представляю Єлизавету Жарікову — одну з активісток, яку побили тієї ж ночі, коли силовики розганяли студентів. Вона була студенткою університету.
Кожна з цих історій унікальна, але об’єднує їх одне: всі ці люди прийшли на Майдан за покликом серця, бо не могли вчинити інакше.
На якому етапі перебувають ці справи?
Ситуація дуже різна. У справі Андрія Мовчана вже є обвинувальний вирок, який розглядав Святошинський суд, щодо працівника “Беркута”. Зараз ця справа перебуває на апеляційному розгляді. Однак під час розгляду в першій інстанції суд недостатньо ретельно дослідив цей епізод, тому в ухваленому вироку не змогли точно встановити, що поранення Андрій отримав саме від правоохоронців. Тепер ми оскаржуємо це рішення в апеляції, надаємо свої докази та доводи, намагаючись спростувати висновки суду першої інстанції. Ми доводимо, що постріли не могли бути зроблені з боку протестувальників, і що саме правоохоронці спричинили поранення.
Щодо справ, пов’язаних із розстрілами, зокрема так званої “чорної роти”, всі вони зараз перебувають у судах, переважно на стадії дослідження доказів. Однак ці процеси тривають заочно, включно з розглядом справи керівника “чорної роти” Дмитра Садовника. З тих, хто залишився в Україні, є лише двоє представників цієї роти: один із них був виправданий, інший — засуджений, але вирок ще не набув законної сили й перебуває на стадії апеляційного перегляду.
Окрім того, є справи, що стосуються подій 18–20 лютого 2014 року, включно з розстрілами та нападами на мирних протестувальників. До відповідальності притягуються організатори цих злочинів, зокрема Віктор Янукович, Віталій Захарченко, Олександр Якименко та інші представники керівництва силових структур. Загалом більшість подій Майдану, починаючи з 30 листопада 2013 року, вже розслідувані, частина справ має вироки, хоча деякі намагаються закрити через закінчення строків давності.
Однак важливо, що факти цих злочинів зафіксовані у вироках. Проте реальне покарання для винних залишається проблемою — дуже мало винних фактично відбувають покарання. Зараз триває виконання вироку у справі про напад на Грушевського, а також щодо подій 30 листопада. Хоча вирок набув законної сили й передбачає реальне відбування покарання, наскільки мені відомо, воно досі не виконується. Суд, який мав би видати відповідні документи для затримання засуджених, цього поки що не зробив. Ми намагаємося з’ясувати ситуацію та домогтися виконання вироків. Особисто я в цьому епізоді не представляю потерпілих, але мої колеги займаються цією справою.
Які основні труднощі виникають під час розслідування справ Майдану?
Основні труднощі під час розслідування справ Майдану пов’язані насамперед із тим, що з моменту подій минуло багато років. Це суттєво ускладнює процес збору доказів та встановлення винних.
Одна з головних проблем — відсутність багатьох підозрюваних і обвинувачених, які втекли за кордон та переховуються, тому вони не дають свідчень і не можуть брати участь у слідчих діях.
Крім того, значні труднощі виникли ще на початковому етапі розслідування, особливо щодо подій 30 листопада 2013 року та перших вбивств на вулиці Грушевського в січні 2014-го. Тоді експертизи часто проводилися з порушеннями, а деякі матеріали були сфальсифіковані або втрачені. Зокрема, представники МВС на той час стверджували, що протестувальники самі в себе стріляли, що ще більше заплутувало розслідування.
З плином часу встановлення деталей подій стає дедалі складнішим. Наприклад, важко ідентифікувати конкретних людей, які перебували на місці подій, зокрема під час вбивств Михайла Жизневського та Сергія Сеника на Грушевського. Брак чітких доказів та складність у відновленні подій значно гальмують правосуддя.
Чи затягують суди справи? Як ви оцінюєте ефективність роботи правоохоронців?
Ситуація з судами і правоохоронними органами доволі складна. З одного боку, є об’єктивні причини затримок — перевантаженість судової системи, війна, відключення електроенергії, повітряні тривоги. Це справді впливає на швидкість розгляду справ.
Але з іншого боку, Велика війна триває три роки, тоді як судові процеси щодо Майдану тривають вже 8–10 років. З самого початку було помітно, що для більшості суддів ці справи не були в пріоритеті. Дехто, навпаки, всіма можливими способами уникав їхнього розгляду, використовуючи юридичні маніпуляції — перенесення засідань через хвороби, відпустки тощо. Формально це відповідає закону, але створює враження свідомого затягування процесу.
Однак є й позитивні приклади. Наприклад, суддя Дячук у Святошинському суді зміг організувати процес так, що справа була доведена до вироку. Це особливо важливо, адже вона стосувалася одного з найскладніших епізодів Майдану.
Щодо ефективності роботи правоохоронних органів, ситуація також неоднозначна. На початкових етапах розслідування було багато проблем — зникали докази, матеріали фальсифікувалися, експертизи проводилися неналежним чином. Зараз, попри певний прогрес, реальних покарань дуже мало, і багато винних досі не притягнуті до відповідальності.
Чи маєте ви дані про те, скільки “беркутівців” вже понесли покарання?
Якщо говорити прямо, то реальних покарань майже немає. У нас тільки один випадок, коли людина реально відбула покарання в СІЗО. Є три заочні вироки щодо “беркутівців”, але це все тільки на папері. Вироків із позбавленням волі багато, але майже всі вони заочні. Тобто, поки засуджені ховаються в Росії, нічого з цим зробити не можна. От коли виграємо війну і зможемо їх звідти дістати — тоді й посадимо.
Чому для потерпілих так важливо домогтися справедливості в цій справі?
Потерпілі вже майже 12 років чекають на справедливість і хочуть, щоб були встановлені та покарані ті, хто скоїв проти них злочини. Але, на мою думку, це питання важливе не лише для них.
Справа навіть не тільки в покаранні, а в тому, щоб офіційно зафіксувати сам факт того, що сталося, як це відбувалося і хто за це відповідає. Це має значення для всього суспільства, адже ці події стали частиною історії України.
Люди постраждали не просто випадково, а через бездіяльність або навіть свідомі дії високопосадовців і правоохоронців — тих, хто мав би захищати їхні конституційні права. Вироки в цих справах — це не просто покарання винних, а офіційне підтвердження того, що відбувалося під час Революції Гідності. Це важливо, щоб жодна наступна влада не змогла переписати ці події чи применшити їхнє значення.
Закони можуть змінюватися, політики можуть приходити та йти, але тільки рішення суду після всебічного дослідження доказів має справжню вагу. Тому фіксація цих подій у судових вироках — це не просто формальність, а важливий крок для збереження історичної правди.
Як змінилася динаміка розслідування після початку війни? Які правові ініціативи необхідні для його пришвидшення?
Зрозуміло, що війна вплинула на темпи розслідування: деякі процеси сповільнилися, частина підозрюваних втекла. Однак загалом розслідування Майдану не зупинилося. Навпаки, за останні два роки багато справ було передано до суду.
Це стало можливим не лише через повномасштабне вторгнення, а й завдяки законодавчим змінам — парламент ухвалив рішення, яке дозволяє заочне розслідування та судовий розгляд у таких справах. Це дало змогу довести до суду більше епізодів. Тому динаміка досить позитивна, хоча головна проблема залишається у тому, що більшість обвинувачених перебуває поза зоною досяжності.
Розслідування фактично зупинялося лише на короткий час, у перші місяці війни, коли слідчі та прокурори фізично не могли працювати в Києві. Але вже з травня 2022 року, після деокупації Київщини, вони повернулися і знову активно включилися в роботу.
Чи з’явилися нові факти, які можуть змінити хід розслідування?
Зараз ще рано робити остаточні висновки, але вже є справи, які доводять причетність Росії до подій Майдану. За матеріалами слідства, російські спецслужби (зокрема ФСБ) не лише координували певні дії, а й безпосередньо брали участь — їхні агенти приїжджали в Україну, давали вказівки, а також активно створювали й поширювали пропагандистські відео.
Ця інформаційна кампанія була спрямована не лише на російську аудиторію, а й на жителів східних регіонів України та Криму. У підсумку ці дії стали своєрідним підґрунтям для подальшого російського вторгнення.
Що робити з людьми які вже не під юрисдикцією України? Чи є якісь певні механізми, щоб вони понесли покарання?
На цей час дієвих механізмів немає. Якби Україна не перебувала у стані війни з Росією, ми могли б звернутися з офіційними запитами про екстрадицію цих людей. Але зараз у нас повністю відсутні дипломатичні відносини з РФ, тож цей шлях недоступний.
Ще до повномасштабного вторгнення ми намагалися ініціювати такі процеси, але Росія відмовлялася видавати підозрюваних. Ба більше, багатьом із них, зокрема ексберкутівцям, надавали російське громадянство, і вони продовжують працювати в силових структурах РФ, наприклад, в ОМОНі. Тому фізично притягнути їх до відповідальності поки що неможливо.
Теоретично, якщо хтось із них виїде до європейських країн, тоді з’являється шанс на їхній арешт і екстрадицію. Проте є ще одна проблема — Інтерпол часто відмовляється оголошувати таких людей у міжнародний розшук, вважаючи справи Майдану “політичними”. Через це механізм затримання через Інтерпол фактично не працює.
Втім, окремі країни можуть ухвалювати рішення самостійно. Якщо когось із підозрюваних затримають на їхній території, вони можуть видати його Україні.
Щодо Росії — ситуація може змінитися тільки в разі політичних змін у самій країні. Якщо там відбудеться зміна влади або навіть розпад держави, можливо, її позиція щодо видачі злочинців теж зміниться. Але поки що цей варіант залишається гіпотетичним.
Що вас мотивує продовжувати займатися справами Майдану?
Насамперед розуміння того, що ці справи важливі не лише для конкретних потерпілих, а й для всього суспільства. Це важливо для мене як громадянки, для майбутніх поколінь, для моїх дітей.
Ці судові рішення допомагають зафіксувати правду та запобігти повторенню подібних подій у майбутньому. Важливо показати, що Україна — це правова держава, не така, як Росія. У нас навіть ті, хто працював у правоохоронних органах і вчиняв злочини, можуть бути притягнуті до відповідальності.
Це також сигнал для нинішніх правоохоронців: якщо вони виконуватимуть незаконні накази, їх чекає покарання. І воно буде невідворотним.
Нагадаємо, раніше журналісти Вільного радіо відтворили повну хронологію подій Революції Гідності.