Підтримайте Вільне Радіо
Пісні Олександра Литвинова, більш відомого як Веню Д’ркіна або Дрантя, колись передавали один одному на касетах, а потім на дисках. Музикант чимало часу прожив на Донеччині. У його творах є зізнання в любові до Донецька та спогади про Новолуганське Бахмутської громади. У 2025 році йому могло виповнитися 55 років, але чоловік не дожив. Ми розшукали друзів і знайомих барда з якими згадали унікального виконавця, його життя та лірику.
Олександр народився 11 червня 1970 року у місті Довжанськ (колишній Свердловськ) на Луганщині, який біля державного кордону з російською Ростовською областю. Навчався у місцевій школі № 18 та закінчив її із золотою медаллю.
З 12 років він уже малював і грав на гітарі, а з 14 — очолив вокально-інструментальний ансамбль.
Після школи він спочатку вступив до військово-політичного училища, а згодом перевівся до Донецького політехнічного інституту.
Про часи, коли Олександр Литвинов навчався у Донецьку на гірничо-геологічному факультеті, згадує Лариса Харченко, яка навчалась в тому ж виші. Це була ще радянська доба, кінець 1980-х. Олександр тоді навчався на першому курсі Донецького політехнічного інституту.
“Я знала його не як Дрантю чи Веню Д’ркіна (вимовляється як Диркін, — ред.), а як Сашка Литвинова. Він розповідав, що його батько був директором школи, а мама — вчителькою. Сашко хотів піти стопами брата та вступити до Львівського льотного училища, але не склалося через травму коліна. Тоді він перейшов до ДПІ, щоб спробувати ще раз через рік. Це був перший виш, куди він вступив як медаліст без іспитів”, — згадує Лариса Харченко.
Там вона зустріла 17-річного юнака на конкурсі авторських пісень.
“Я тоді була у комісії, яка реєструвала учасників конкурсу авторських пісень. Приходить цей хлопець, такий сором’язливий, ми його записали. А в залі було багато людей — шум, гамір. Але коли він почав грати й співати, увесь зал замовк і слухав його. Після виступу його питали, скільки він уже грає, а він ніяково відповідав: “Пів року”. Йому не вірили. Потім я запропонувала пригостити його в буфеті — так і познайомилися”, — говорить Лариса Харченко.
Після конкурсу Олександр поринув у творчість.
“Перший семестр у ДПІ він казав, що працював над коліном (тренувався, бігав) і прагнув повернутися до льотного училища. Але потім почалися виступи. Він повертався з палаючими очима, і це перевернуло його життя. Він, як то кажуть, зовсім закинув навчання”, — додає Лариса.
У 1988 році Литвинова призвали до радянської армії, попри те що він навчався у виші.
“Коли він закінчив перший курс, його відправили служити до Павлограда на Дніпропетровщині. Про армію він потім майже нічого не розповідав, не хотів згадувати той жах. Єдине, що казав — що служив у конвої, тобто охороняв “зеків”. Його не було рік, а коли повернувся… — ця армія “вбила” його. Я вважаю, що саме там він утратив здоров’я. На питання, чому він звільнився з армії через рік, а не два, як зазвичай було, з посмішкою відповів: “За станом здоров’я”. Ми ще тоді подумали, що шуткує, як завжди. Але більше нічого випитати не вдалося”, — згадує Лариса Харченко.
Про складнощі служби Олександр залишив згадки у своїх текстах. Наприклад, у пісні “Що є армія?” є такий рядок: “Без суду і слідства. Відбуваю термін.”
“Після армії він поновився у ДПІ, але другий курс так і не закінчив. Його відрахували, бо не склав літню сесію”, — згадує Лариса Харченко.
Навчання у тому виші було геть не тим, що його цікавило — резюмує знайома барда. Він жив своєю творчістю.
“Коли він приходив, це завжди було святом. Він був “людиною у бризках шампанського”. Але його пісні говорили більше — їх було боляче слухати. Вони були глибокі та проникливі, у них часто звучали рядки з реально прожитого життя. Він співав їх із заплющеними очима, бо “проживав” кожну пісню”, — ділиться подруга.
Музикант певний час жив у селищі Миронівському біля Світлодарська Донецької області. Це у 30 км від Бахмута, тодішнього Артемівська. Тут мешкала його бабуся, у якої він знайшов притулок після відрахування.
“Саме у Миронівському у нього почався колосальний творчий підйом. Звідти він їздив виступати до Донецька, де жили його друзі з гуртожитку. Тоді він був таким, що в нього всі закохувалися з першого погляду. До нас приходив із потяга помитися, поїсти, попратись”, — говорить Лариса Харченко.
Чималу частку своєї творчості артист з псевдонімом “Веня Д’ркін” написав, коли жив у Донецькій області. Так, за даними фанатського сайту:
Інші 115 текстів він писав на Луганщині або місце оформлення творів залишилося невідомим.
У 1991 році, коли розпався СРСР, Олександр їде на малу батьківщину навчатися у сільськогосподарському виші у Луганську. Почалися скрутні часи інфляції, безгрошів’я, зубожіння. Згодом він перевівся на заочне навчання і переїхав до Новолуганського. Тут він працював за спеціальністю на скотному дворі та писав свої тексти. У цьому селищі був величезний свинокомплекс. Зокрема, пісню “Бісогон Шуллер” Литвинов міг написати під враженням від роботи у Новолуганському.
За словами подруги артиста Лариси Харченко, цей період життя для барда був особливо депресивним.
“Він не міг довго працювати на одному місці. Таким він був — почувався добре тільки тоді, коли писав пісні. Але ж у 90-ті роки заробляти піснями було практично неможливо. Тому доводилося працювати. Пам’ятаю, як він дуже змучений і втомлений приїжджав у той час. Навіть гарячої води не чекав з колонки — для нього щастям було хоча б у холодному душі відмитися”, — ділиться Лариса.
Та віддушиною для барда були не лише пісні, а й малювання.
“Коли ми були в мене на квартирі, він якось приніс дві великі папки. В одній були тексти пісень, у другій — малюнки. Деякі з них він робив просто на обгортках від шоколадок”, — додає жінка.
Згодом він перейшов на роботу у місцевому будинку культури.
“Він справді жив у Новолуганському. Але, відверто кажучи, спогади про себе залишив як перекотиполе. Казав, що не мав родини, власного дому також, і завжди кудись їздив. Так мені про нього говорили музиканти”, — говорить директор Світлодарського міського палацу культури Валерій Коваленко, який через окупацію громади евакуювався та знаходиться у простої.
Про часи, коли Олександр Литвинов мешкав у Новолуганському, більше пам’ятає місцева вчителька географії та його сусідка — Вікторія Манулова.
“Він там орендував хату. Пам’ятаю, як він постійно ходив повз нас — був дуже привітним і балакучим. Він з усіма в селищі вітався, спілкувався та допомагав. Коли я несла відро чи овочі — він завжди підходив і допомагав донести. Був симпатичним і мав оригінальний стиль спілкування. Тоді вже було відомо про пияцтво та наркотики, але я за ним такого ніколи не помічала. Не скажу, що він був ідеальним, але молодь його поважала”, — згадує Вікторія Манулова.
Таким було перше враження жінки про сусіда Олександра Литвинова. Пізніше їй вже діти пояснювали, хто саме жив поруч.
“Діти мені сказали: “Це ж Веня Д’ркін”. А я не знала, хто це, і з його творчістю не була знайома. Тоді діти пояснили, що сприймали його як Віктора Цоя. Вони записували його пісні на касети й слухали через магнітофон. Їх ще й самі співали під гітару в нашому ДК”, — говорить Вікторія Манулова.
Сусідка бачила його в Новолуганському з дівчиною Поліною — майбутньою дружиною музиканта з якою вони розпишуться у 1994 році.
Ознайомитися з творчістю Олександра Литвинова, можна на сайті, який створили його фанати (в Україні він відкривається лише через VPN).
У переліку зібрали загалом тексти 202 пісень, казок та віршів. Усі вони про вічне або буденне, там немає прямих політичних заяв тощо.
Зокрема, пісня під назвою “Крим” розповідає про річку, відпочинок та природу. Є й пісня “Земля російська”, сенс в ній трагічний — “кровний брат пішов ворогом на брата”, і обидва гинуть.
Натомість серед творчості барда трапляється любов до Донецька. Одну із пісень він назвав “Донецьк — мій батько”, а іншу присвятив “Донецькому пиву”.
Відео: Youtube/DrDom Info
Після 1994 року Олександр Литвинов здебільшого мешкає на Луганщині та знаходить собі творчі псевда — Дрантя та Вєня Д’ркін з Максютівки. Довго на одному місці він не жив і постійно їздив на виступи, згадує бард з Бахмута Борис Філіпський:
“Ми (барди, — ред.) тоді їздили по всьому Радянському Союзу. Моталися туди-сюди: там поживеш тиждень, потім ще десь — і їдеш далі. Так і жили. Пам’ятаю, що він у Москві якийсь час мешкав і виступав”.
Таке життя було пов’язане з фестивалями, концертами та “квартирниками” у різних куточках тодішнього Союзу, де виступали ці співаки. Між виступами Олександр працював на різних роботах.
З грошима було важко, і тому Олександр перевіз дружину в рідний Довжанськ на Луганщині, а сам їздив виступати.
“До 1994 року в нього були такі собі концерти: то чиясь мати організувала в якомусь технікумі, то ще в якійсь тусі на квартирі. В Миронівському були концерти в місцевому клубі. А фестивалі в нього почалися з 1994 року, коли він вперше, вже з дружиною поїхав на “Оскольську Ліру” і отримав там нагороду “Джокер фестивалю”. Він після того приїжджав до мене і розповідав, що там люди були трошки ошелешені від його пісень. А у 1995 вже був зареєстрований там як Веня Д’ркин і взяв Гран-прі”, — додає Лариса Харченко.
У 1997 році його здоров’я почало погіршуватися, луганські лікарі діагностували онкологію, лімфогранулематоз. Попри хворобу він продовжував виступати.
У 1999 році його організм не витримав. Останні місяці він провів у лікарнях Москви, але медики вже не змогли допомогти.
“Він народився у дуже складний час і, не маючи іншого виходу, часом заробляв концертами в Росії. Обставини туди його виштовхували. В Україні у нього теж були концерти — у Харкові, Миколаєві, Горлівці, але вони не давали грошей.
Він у свої 18 років так тонко відчував людські душі, ніби передбачав події. Багато його пісень ніби написані про нинішній час, про сучасний Донецьк, де немає води, де люди справляють потреби у поліетиленові пакети”, — ділиться Лариса Харченко.
Після смерті Веню Д’ркіна не забули: його пісні виконували у різних куточках України.
“Я вперше почув про нього 2000 року. Це був фестиваль “Біла ворона” в Луганську. Там співали його пісні. Ще знаю, що багато харків’ян виконували його твори. У 2002 році я був у Харкові, і його пісні там полюбляли в туристичному клубі”, — розповідає бард Валентин Овсянніков.
Про Литвинова згадали російські загарбники, коли на тимчасово окупованій частині Луганської області опублікували книгу “Олександр Литвинов у Луганську: пам’ять, пісні та казки Вені Д’ркіна”.
У тексті колаборанти аналізують сенс пісень, які писав Д’ркін, але роблять це з акцентом на повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Прив’язування російської агресії до людини, яка померла ще у 1999 році, подається як “пам’ятний спадок Донбасу” та боротьба з культурним впливом західних країн на Росію. Автори наводять приклад барда як частини російської культури.
Журналісти Вільного Радіо опитали деяких людей, які пам’ятали Веню Д’ркіна, щодо написаного окупантами. Ніхто з наших співрозмовників не пригадує, щоб Литвинов висловлював проросійські чи будь-які політичні погляди.
“Це все було ще до 1999 року. Тоді навіть розмов на тематику війни не могло й бути. Тим паче на початку 90-х, коли Радянський Союз тільки розвалився — усі дружили. Те, що вони притягують це до сучасних подій, — неправильно”, — наголошує бард з Бахмута Борис Філіпський.
“Він писав побутові пісні та про стосунки між людьми. Жодної політичної пісні в нього не було”, — ділиться колишня сусідка музиканта Вікторія Манулова.
Раніше ми розповідали про журналістку з Донецька Катерину Клюєву, яка презентувала першу англомовну збірку оповідань Normal People Don’t Act Like This (“Нормальні люди так не поводяться”). Книга є збіркою, яка є можливістю пережити власні травми війни, не звертаючись напряму до цієї теми.