Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Олексія Лавроненка з села Рубці Донецької області. Чоловік жив із батьками, працював різноробом, любив техніку та куховарити. Мав проблеми зі здоров’ям, але залишався відкритим, добрим і готовим допомогти іншим.
Історію життя і загибелі Олексія Лавроненка розповіли на сайті Харківської правозахисної групи.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олексій Лавроненко народився у селі Рубці на Донеччині. Після школи він здобув професію слюсаря в Маріуполі, а згодом працював різноробом. Усе життя прожив поруч із родиною, допомагав батькам.
З дитинства Олексій мав проблеми зі здоров’ям — страждав від різких перепадів тиску, в нього часто йшла носом кров. Напередодні повномасштабної війни його стан погіршився: у жовтні 2021 року він провів три дні в комі й довго відновлювався.
Попри це, чоловік залишався активним, любив життя. Мати згадує, що він займався спортом, мав багато друзів і завжди приходив на допомогу. Мав хист до куховарства і майстрування.
“Син любив техніку. Наприклад, склав із двох мотоциклів один. Мав хист до куховарства. Мабуть, успадкував це від мого батька. Особливо добре йому вдавалося м’ясо. Але навіть елементарну яєшню так приготує, що пальчики оближеш. Немає дня й хвилини, щоб я його не згадувала”, — розповідає мама Зоя Лавроненко.
У квітні 2022 року в селі Рубці точилися бої. Українські військові дали відсіч ворогу, але втримати населений пункт не вдалося. До села зайшли російські окупанти — вони розстрілювали будинки, палили їх і ходили по дворах із перевірками.
Родина Лавроненків не змогла евакуюватися, адже батько Олексія був паралізований після інсультів. У той день, 22 квітня 2022 року, Олексій разом із матір’ю ховався в погребі.
Коли жінка вийшли на подвір’я, там уже були російські військові. Вони запитали, хто ще є вдома і звеліли кликати сина. Олексій вийшов майже одразу за матірʼю.
“Якби я знала, що я востаннє його бачу живим! Він став від мене метрах в півтора. Росіяни одразу оточили його, один біля мене залишився. Щось мене спитав. Я навіть не пам’ятаю що. Я відволіклася, а потім бачу: Альоша мій вже на колінах стоїть. По пояс голий. Спиною до мене. А крайній бурят стояв. Всі мовчать, а цей тикає в мого сина автоматом. А в Альоші були наколки. Як наче полум’я. І коротко підстрижений був, стрижка наче армійська. Мабуть, вони його прийняли за солдата. Бурят в наколку тикає дулом. Кричить: “Нацик! Нацик! Нацик!”. Далі каже: “Ми сєводня потєрялі 20 парнєй!” І — бабах: лежить мій Альошка”, — згадує мати.
Олексій загинув на місці. Він упав просто під ноги матері. Після вбивства сусіди допомогли матері поховати сина в саду біля абрикоси — у неглибокій могилі.
“У килимову доріжку завернули. Я навіть око праве закрити йому не змогла. Я була як паралізована. Він до половини роздягнутий був… Накрили тим одягом, який з нього зняли. Зверху ковдру та шиферину поклали. І закидали землею…”, — розповідає про поховання сина Зоя Лавроненко.
До цієї могили жінка ходила щоранку і щовечора, поки не побачила, що її почали розривати собаки. На той період місцева “влада” не дозволила перепоховати тіло. Лише привезли більше землі, щоб засипати могилу.
До окупованого росіянами села згодом приїхали нібито журналісти з Донецька, які хотіли зняти сюжет про вбитого цивільного. Але Зоя Лавроненко відмовилася з ними говорити.
“Я думаю: якщо я вам правду скажу, ви ж усе перекрутите. І відповіла, що їм казати нічого не буду”, — каже жінка.
Після втрати сина Зоя різко схудла, не могла їсти, але її підтримували односельці. Після деокупації тіло Олексія ексгумували й перепоховали на кладовищі.
Втім, станом на кінець 2025 року мати досі не змогла отримати свідоцтво про смерть сина — через відсутність офіційно встановленої дати загибелі.
У Олексія залишилися мати, старший брат і син від цивільного шлюбу. Його батько згодом помер.
Світла пам’ять.