Підтримайте Вільне Радіо
Що подарувати близьким на зимові свята — питання, яке постає щороку. Аби полегшити цей вибір, журналісти Вільного Радіо підготували п’ять ідей подарунків від виробників із Донеччини. У ці темні й холодні вечори вони дозволять відчути найцінніше — зв’язок із рідним домом, що не уривається попри відстань.
Свій магазин соляних світильників бахмутяни Альона й Антон Букрей розвивають від початку 2008 року. Перерву в роботі сім’я робила лише після початку відкритого вторгнення, коли була вимушена залишити дім, а за разом і власне виробниче приміщення. Та зараз підприємці продовжують улюблену справу в Дніпрі, де лише вдвох створюють нові світильники.
Спершу ще в Бахмуті Альона й Антон купували готову продукцію на Артемсолі з Соледара й просто перепродавали її через власний сайт. Пізніше ж, коли серед їхніх покупців з’явилися оптові замовники, підприємці винайняли цех і почали виготовляти світильники власноруч.
“Ми все робили самі, навчаючись на власних помилках. Не проходили ніякі курси, а просто потрохи купляли якісь верстати й інше обладнання. Якщо виникала думка, наприклад, зробити світильник у формі кулі, чоловік шукав, як це можна втілити. Хоч йому говорили, що сіль так не обробиш, ставав за токарний верстат, і все виходило”, — розповідає Вільному Радіо Альона Букрей.
Згодом пара найняла співробітників і придбала в Бахмуті двоповерховий виробничий цех. Перед відкритим вторгненням сім’я мала покупців по всій Україні й думала виходити на європейський ринок, але в результаті втратила дім і майже все обладнання. Поновлювати бізнес переселенці не планували, але на прохання клієнтів все ж почали справу з нуля у Дніпрі.
“Я розповіла чоловіку, що пишуть клієнти й просять продукцію, якої немає. Так, у нас були соляні блоки, але ми не могли їх обробити без тих верстатів. Тоді я почала шукати альтернативу й натрапила на гімалайську сіль із Пакистану, яка відрізняється в обробці. Запропонувала купити невелику партію, а тоді вирішувати, вийде чи ні”, — каже жінка.
Зараз свою продукцію вони здебільшого виготовляють саме із гімалайської солі. Працюють удвох: Антон робить світильники, а Альона їх збирає. Та часом подружжя створює й іншу продукцію. Віднедавна пара почала розколювати залишки соледарської солі, які вивезла з Бахмута, й вкладати їх у дерев’яні кошики, аби в кожного був шматочок рідної Донеччини.
Придбати соляні світильники бахмутян можна на їхньому сайті.
Нині Анна Костомарова з Авдіївки створює світильники й килими з природних матеріалів: кори, трав, гілок, пелюсток і коріння, — проте так було не завжди. Сім років жінка присвятила офісній роботі, а коли зрозуміла, що більше не може рахувати чужі гроші в комірках таблиць, звільнилася й поринула у творчість. Це рішення принесло в її життя внутрішню рівновагу, якою вона ділиться з іншими через свої вироби.
“Я хочу через своє ремесло повернути природу в оселю людини. Щоб людина споглядала, торкалась, нюхала, відчувала текстуру натурального. І від цього їй ставало легше й краще жити”, — ділиться майстриня.
Анна Костомарова зростала серед промислових пейзажів Авдіївки, а працювала в Донецьку, для якого індустріальність була не менш характерною. Через війну жінка перебралася до Києва, де продовжила працювати на ту ж фірму. Проте стабільний заробіток не перекривав мінусів життя за ноутбуком, тож переселенка звільнилася й дозволила собі відпочити. А тоді природа надихнула її на власну справу.
Анна сама шукає матеріали для своїх виробів, гуляючи по луках, заплавах і середмістях Києва. Деякі вона вирощує на Трахтемирівському півострові, де має город. Хоч натхнення жінка, зокрема, черпає з історії, її вироби допомагають розв’язувати й сучасні проблеми. Так, килим з осокових не давав змерзнути її котам під час блекаутів. А перед продажем Анна певний час користується своїми виробами, аби перевірити їх функціональність.
“Це мій краш-тест. Якщо світильник витримав моє життя — значить, він витримає й життя інших людей”, — пояснює жінка, усміхаючись.
Обрати рослинний декор від майстрині з Авдіївки можна за посиланням.
До відкритої війни маріупольці Анна та Андрій Смєнови не мали досвіду підприємництва, утім, у 2023 році пара все ж наважилася заснувати свій бренд настільних ігор Siyana’s Dream. Від початку власна справа мала допомогти подружжю покращити фінансове становище після вимушеного переїзду до Києва. Але після виходу першої гри переселенці також почали підтримувати ЗСУ, віддаючи 100 гривень із кожного примірника на потреби війська.
Ідея створити власну гру прийшла до Андрія Смєнова, коли він побачив, що люди грають у настільні ігри навіть в укриттях під час тривог. Тоді він збагнув: із його навичками дизайну, досвідом Анни в копірайтингу й можливостями нейромереж пара зможе зробити ігри самостійно. Це було важливо для подружжя, адже в бізнес вони вклали всі свої заощадження.
Понад шість місяців маріупольці шукали концепцію свого проєкту. Близько нового року Андрій розробив механіку гри, Анна ж доповнила цю схему сюжетом: вигадала дівчинку Сіяну та світ її снів Вемаро. Персонажка мала стати провідницею гравців до частин цього світу, першою з яких став водний терен — можливий відгомін життя родини біля моря. Так почалася робота над першою грою серії “Загублені в океані”.
За сюжетом гравці “Siyana’s Dream: Загублені в океані” потрапляють до Таємничого Виру — водного терену світу Вемаро. Спершу учасники протистоять спіральній течії, яка затягує їхні кораблі вниз. Коли один із них потрапляє туди, його поглинає Страж Виру. Тоді гравець втрачає свій корабель і стає мороком. Після цього цілі учасників змінюються, і морок рухається назустріч іншим гравцям, щоб захопити їхні кораблі й помінятися з ними місцями. Усе закінчується тоді, коли на полі залишається лише один корабель, який дійшов до рятівного порталу.
“Ставши мороком, ти все ще можеш виграти. Тут діє гасло: «Не здавайся! Перемога можлива, доки триває гра». Я його завжди озвучую, бо насправді воно не лише про настолку. Ця гра з’явилася у найскладніший період мого життя. Робота над нею і ціль щось змінити надала сил. Для мене це дуже терапевтично. Сподіваюся, для гравців буде так само, бо це емоції, азарт і спілкування з близькими”, — ділиться Анна Смєнова.
За її словами, гра має бути цікавою учасникам із різним досвідом. Грати в неї можуть від двох до чотирьох людей старше 14 років, проте, каже Анна, що більше учасників — то цікавіша гра. У комплектацію настолки входять двостороннє складне поле формату А3, 60 сюжетних карток трьох типів, а також компоненти. Крім того, в наборі є правила гри з таким собі введенням у світ Вемаро й збірка з десяти легенд водного терену на понад 60 сторінок, всі персонажі з якої залучені на полі.
Придбати першу гру серії від маріупольців можна на сайті.
Понад 20 років родина Попових виготовляла посуд у власній майстерні у Слов’янську, продавала його та поступово здобувала покупців. Та через обстріли міста їхнє виробниче приміщення стало аварійним, тож тепер вони розписують удома посуд, куплений в інших майстрів, а ще розмальовують гільзи й віддають частину коштів на благодійність.
Певний час Вікторія Попова працювала на керамкомбінаті у Слов’янську. Проте, коли виробництво закрилося, жінка не полишила роботу з глиною, а за підтримки чоловіка-художника відкрила власну майстерню. Разом вони зібрали пічку й влаштували виробництво у приміщенні колишньої молокороздачі в промзоні. Поступово до роботи долучилася вся родина.
“У кожного був свій етап. І ми вже настільки звикли до цієї спільної роботи, що навіть без слів розуміли одне одного. У когось руки в глині, в когось — у пилюці, а всередині — тиша і запах печі. Може, зовні наша майстерня нічим не вирізнялася. Але для нас це було як дім”, — з теплом пригадує Вікторія.
До 2014 року там працювали й інші майстри, проте після тимчасової окупації Слов’янська справа стала суто родинною. Після ж відкритого вторгнення майстерня кілька разів опинялася під російським вогнем. Обладнання звідти керамісти винесли, але до повноцінної роботи так і не повернулися. Відтоді родина зосередилася лише на розписі вдома. Посуд Попови замовляють у знайомих майстрів, які досі обертають глину на гончарних кругах у Слов’янську.
“Ми просимо, щоб робили без декору, і вже розписуємо самі”, — каже керамістка.
Подружжя розписує вироби акрилом і запікає їх у звичайній духовці. Такий посуд підходить для декору чи сервірування, але запікати в ньому не можна. Частину коштів від продажу виробів пара віддає на благодійність. Також віднедавна у майстрів з’явився ще один творчий напрям: вони привозять з передової гільзи, очищують їх і розписують як прикраси.
Придбати вироби керамістів зі Слов’янська можна через соцмережі.
Усе життя Інна Клебча була найманою працівницею, допоки в 55 років не пройшла навчання з написання грантових заявок і не відкрила власне виробництво варення “Країна Лимолька” на Закарпатті. У 2022 році жінка виїхала туди зі свого рідного Краматорська під звуки вибухів. У новому регіоні вона сильно тужила за доньками й онуком. Це відчуття, а також черги за ліками в місцевих аптеках підштовхнуло Інну до ідеї стартапу.
“Я завжди робила закладки на всіх. Багато готувала, щоб пригостити дітей. Дуже сумувала за цим, а потім подумала — а чого тільки своїм? Я ж можу це робити і для інших діточок. Вирішила, що це буде кулінарний напрям. Тоді була осінь, і в аптеках постійно стояли за ліками мами з дітками. І я подумала: навіщо давати дитині пігулку, якщо можна дати «лимольку»?” — розповідає Інна про свій задум.
Захистивши бізнес-план, переселенка отримала грант. За ці гроші вона придбала необхідне обладнання, частину сировини закупила в релокованого підприємства із Запоріжжя й одразу розпочала виробництво разом із чоловіком і матір’ю. Ведення власної справи Інна поєднувала з роботою в магазині. Усі вихідні жінка робила варення й уже скоро отримала перші замовлення.
“Була одна жінка, яка отримала своє замовлення з рук в руки від мене і сказала: «Ви думаєте, мені треба ваше варення? Я сама його роблю. Просто мені вас шкода. Я хочу вас підтримати». Спочатку мене зачепили її слова, а потім через тиждень вона мені подзвонила й сказала: «Мені ще чотири банки варення. Я пригостила подругу, і вона попросила замовити їй і її дочкам ще дві. Дуже смачно»”, — згадує жінка.
Зима 2023 року виявилася продуктивною для родини, тож улітку вона взялася за заготівлю сировини для наступного сезону. Але почалися блекаути, і в Інни зламалася морозильна камера з усіма продуктами.
Тоді, щоб мати можливість працювати не тільки в сезон, жінка вирішила розширити асортимент фруктовими чипсами — фріпсами. Тепер вона займається не лише виготовленням варення, а й робить корисні солодощі.
Замовити продукцію переселенки з Краматорська можна за посиланням.
Раніше ми також розповідали, як переселенка з Донського Волноваської громади заснувала бренд розвивальних ігор для дітей.