Тройку лидеров в конкурсе эссе от Свободного радио замыкает Анастасия Душкевич. Ее работа — о проблемах сортировки мусора в Украине. Вот какими размышлениями девушка поделилась в своем эссе.
Отметим, мы не редактировали эссе перед публикацией, так что выкладываем его на языке оригинала с соблюдением авторского стиля.
«Викинути пляшку до пластику чи в звичайний?», «Шкірку від банана куди дівати, може просто на траву?», «Та викину все в один пакет, так буде легше…»
Одного разу моя подруга розповіла ситуацію. Вони з друзями йшли шкільним коридором та пили сок. Так, як навчальні заклади пропагують сортування сміття, у школі стоять окремі контейнери. Вони зупинились і не розуміли куди викинути пляшечку, чи до паперу, чи до пластику. «Тому ми просто кинули в звичайний смітник, який був поряд», — розповіла вона.
Проблема сучасного українця в тому, що він не розуміє усіх нюансів сортування сміття. Йому мало хто це пояснює. Місцева влада просто встановила два-три різних контейнера, а ти як хочеш так і кидай. Ніхто не змушує нас сортувати відходи.
Якщо сам не розберешся в цій темі, ніхто не допоможе.
Якби Україна почала більше цікавитись переробними заводами, можливо питання сортування піднялось на законодавчий рівень. Будування такого заводу не цікаве з фінансової точки зору. Краще ж зробити щось прибуткове, аніж подумати про соціальні речі. Тому ми потопаєм в смітті, в той час як хтось потопає в грошах. Як зазначив Олександр Витвицький керівник проектів з енергоефективності у Дніпрі: «Наявні ресурси та «правила гри» не стимулюють перехід від «примітивного» захоронення до переробки відходів».
Потрібно віддати належне тому, що майже на кожному смітнику є окремі баки для пластику, скла і паперу. Варто лишень набратись ентузіазму і взяти собі за звичку кидати все в окремі пакети. Але українців до цього ніхто не змушує. Це можна назвати більше хобі чи способом життя, аніж необхідною річчю. До прикладу, твій сусід бігає зранку на стадіоні, а ти дрімаєш в ліжку. Просте і водночас влучне порівняння. Один турбується про здоров’я (в нашому випадку здоров’я екології), а інший лінується.
Так як хтось лінується подивитись, куди кидати пляшечку від соку, або написати на контейнерах, які відходи туди скидувати.
Але знаходяться люди, які чесно сортують все, що може опинитись на смітнику, і класно це пропагують. Деякі блогери займаються такими речами, і люди беруть з них приклад. Багато активістів пропагують сортування, самі збирають з різних осель і перероблюють, закликають небайдужих.
Але ще більше українців просто ігнорують…
Хоча б через те, що в нас такий менталітет. «Моя хата скраю..» — усім відома приказка. Раніше вона мала величне закінчення «…першим ворога стрічаю», але щось пішло не так і такі гарні слова перетворились на «…нічого не знаю». Це звісно не вина українців, а влади, яка хотіла нас знищити. Але жахливо те, що ми почали вперто слідувати новоутвореній фразі. Нікого не цікавлять великі проблеми. Цим займеться хтось інший. Але, на жаль, так думає більшість.
Зараз тема сортування дуже актуальна, що змушує людей хоча б краєм вуха почути про цю проблему. Можливо саме це допоможе з часом привернути увагу українців, а боротьба усіх тих активістів за чистоту природи виявиться недаремною.
Роздуми це одне, але варто ще ж відповісти на поставлена запитання в темі: коли українці почнуть сортувати сміття? Тоді, коли влада надасть круті умови. Коли це буде не волонтерство, а закон. Коли буде екосвідома більшість.
***
Отметим, что кроме публикации на сайте Свободного радио, за свою работу Анастасия Душкевич получит от редакции приз — 2 тысячи гривен.
Посмотреть эссе «золотой» призерки нашего конкурса можете по этой ссылке. А работу конкурсанта, занявшего второе место, читайте здесь.
Читайте также: