Підтримайте Вільне Радіо
Адаптивний спорт — це один з доказових і ефективних видів відновлення після поранень, травм чи захворювань. Журналісти Вільного Радіо поспілкувалися з фахівцями, які працюють у цій сфері роками. Своєю історію поділився також ветеран, який завдяки спорту знову повернувся на службу після важкого поранення.
Які види адаптивного спорту доступні в Україні, як і де ветерани можуть займатися? Розповідаємо далі.
“Я отримав від адаптивного спорту більше, ніж очікував”: історія Олександра Гордієнка, який після втрати ноги зміг відновитися і повернутися на службу
“До того, як я спробував адаптивний спорт, то думав, що я вже відновився. Я був впевнений, що все зробив на максимум. Але ні, я усвідомив, що адаптивний спорт продовжив моє відновлення і значно покращив мій стан”.
Своїм позитивним досвідом від адаптивного спорту з журналістами Вільного Радіо ділиться військовослужбовець Олександр Андрієнко. До повномасштабної війни він працював слідчим, потім — у Службі судової охорони Донеччини. У 2022 році вступив до лав об’єднаної штурмової бригади Нацполіції “Лють”. У липні 2023-го на фронті зазнав тяжкого поранення — одну ногу довелося ампутувати, а інша була у важкому стані й потребувала тривалого відновлення.
Після операцій, протезування і першої реабілітації Олександр натрапив на оголошення в інтернеті про національні змагання з “Ігор Нескорених”. Вирішив спробувати, зареєструвався, надіслав мотиваційного листа — і потрапив до тренувального табору. Там і познайомився з адаптивним спортом.
Адаптивний спорт — це системна робота з тілом, психікою, самооцінкою та відчуттям приналежності до спільноти. Він включає як індивідуальні, так і командні види активності. Такий спорт пристосований для ветеранів та ветеранок, які мають поранення, інвалідність або хронічні захворювання.
Олександр, який усе життя цікавився командними іграми, обрав волейбол сидячи, баскетбол на колісних кріслах і стрільбу з лука. Кожен вид спорту, за його словами, дав свій ефект.
“Командні види вимагають дисципліни, відданості, вони дозволяють підтримувати сильні сторони один одного, компенсувати слабкі сторони за рахунок командної роботи. І ще я тоді обрав зовсім новий вид спорту, який жодного разу не пробував — стрільба з лука. Тут треба концентруватися, ходити за цими стрілами, назад до відмітки і так декілька десятків разів за тренування. Це якраз відволікає від того, що цей час ходиш на протезі. А це насправді трохи важче, вимагає більше фізичних навантажень”, — згадує Олександр Андрієнко.
Фізичні навантаження допомогли вирішити і проблеми зі сном. За словами Олександра, у тренувальному таборі “треба бути постійно в двіжусі”, і під вечір так втомлюєшся, що міцно засинаєш. Важливим став і момент соціалізації.
“Я до табору вже якийсь час ходив на протезі. І от квітень-травень 2024 року це був час, коли треба було змінити штани на шорти. Тому в мене були думки, а як на мене будуть дивитися, як будуть сприймати, момент саме емоційно незручний. Оцей період соціалізації припав саме на час спортивного табору і змагань. І він в мене так плавно пройшов, одягнув собі шорти, відволікався, дуже швидко соціалізувався зі своїм видимим пораненням”, — розповідає військовий.
На думку Олександра Андрієнка, мета адаптивного спорту — повернути людині задоволення від руху. Цей спорт зав’язаний не на результатах і медалях, а на покращенні ментального й фізичного здоров’я. Але коли починаються змагання, все одно з’являється бажання перемогти, зізнається чоловік.
“Я б сказав, що це такий добрий спортивний азарт. Якщо в тебе не вийшло перемогти, то потім ти радієш за побратима, в якого вийшло. Азарт є, але тут головне кайф”, — переконує Олександр.
Для Олександра адаптивний спорт став ще й способом повернення до звичного життя. Він впевнено говорить, що після всіх таборів, українських змагань, “Ігор Нескорених” та інших міжнародних спортивних заходів його фізичний стан навіть кращий, ніж до поранення. Військовий має надію, що нещодавні зміни до законодавства допоможуть адаптивному спорту більше розвиватися.
“Я сподіваюсь, що воно все буде працювати. Щоб була можливість у ветеранів займатися адаптивними видами спорту в громаді своїй, в місцях відпочинку. Потрібно створювати і адаптивні клуби, і ті клуби, які є зараз, робити доступними. Якщо люди будуть знати про такий спорт, то вони захочуть спробувати, а далі вже буде логічний розвиток”.
Наразі в житті Олександра адаптивного спорту стало менше. Але не тому, що немає бажання чи змінилося ставлення до фізичної активності. Чоловік планував активно займатися й далі, але отримав більший ефект, ніж очікував: адаптивний спорт допоміг йому повернутися до служби.
“Зараз приділяю увагу спорту менше, тому що зараз я на сході України. Виконую бойові спеціальні завдання в складі того ж підрозділу, в якому отримав поранення. Зрозуміло, що це не на позиціях, але є багато роботи, яку я тут виконую”, — каже Олександр Андрієнко.
В Україні адаптивний спорт ще розвивається, хоча вже є приклади масштабних всеукраїнських змагань — зокрема, з баскетболу на колісних кріслах або волейболу сидячи. У планах цього року — турніри з регбі на візках і мультиспортивні заходи, розповідає керівник ветеранського відділу Центру ініціатив “Повернись живим” Тарас Ковалик, який сам пройшов шлях відновлення після травми. За його словами, ветерани, які займалися спортом до поранення, частіше повертаються до фізичної активності.
“Є отака внутрішня непосидючість, певна сформована риса у людини, яка звикла створювати собі виклик, виходити за рамки комфорту. Тобто більшість учасників наших змагань і спортивних таборів — це ті, хто до травми чи захворювання в житті мали досвід спорту. Людина, яка не займалася регулярно спортом до поранень, травм чи захворювань, скоріше за все не буде бачити це як інструмент відновлення”, — розповідає Тарас Ковалик.
Фізичний терапевт Роман Захарчук зазначає, що адаптивний спорт часто допомагає не лише тілу, а й психіці. Навіть якщо це не командний вид спорту, він усе одно сприяє психологічній реабілітації та соціалізації.
“Коли людина вже заходить в тренувальний процес або просто планує, то вже підлаштовує свій тиждень, графік. Потім починають краще харчуватися, себе вже дисциплінують і це теж впливає позитивно на психоемоційний стан, на який найчастіше і жаліються. З розмов можна зрозуміти, що багато хто хоче просто прийти, поспілкуватися, відпочити у своєму колі. Навіть якщо це без націленості на спорт, підготовка до тренувань і планування тренувань вже є частиною цієї реабілітації й користі, яку приносить адаптивний спорт”, — зазначає фізичний терапевт та військовослужбовець Роман Захарчук.
Фахівець до 2022 року займався фізичною терапією, але з цивільними. Згодом потрапив у військо, де до нього звернулися колеги. Тоді була потреба у фахівцях, які допоможуть підтримати команду ветеранів на “Іграх Нескорених”.
За словами Романа, важливо, щоб перший контакт з адаптивною фізичною активністю з’являвся ще на етапі реабілітації. Не як опція, а як норма.
Тарас Ковалик додає, що можливість займатися адаптивним спортом в Україні часто залежить від конкретного медзакладу, спеціалістів, доступу до програм. Але там, де адаптивний спорт стає частиною реабілітації, він може змінити не просто фізичний стан, а ціле життя.
“Якщо ви завітаєте в реабілітаційне відділення і не побачите в коридорах руху, то, скоріше за все, це не дуже хороше реабілітаційне відділення. Там всі мають ходити, їздити, повзати, як би це дивно не звучало, але там має бути рух. Рух дорівнює життю”, — переконує Тарас Ковалик.
Свій досвід занять пригадує Тарас Ковалик і зазначає, що чітких строків, коли варто починати повертати спорт у своє життя, немає. Як і в більшості випадків, усі поради зводяться до індивідуального підходу.
“Я, наприклад, після травми прийшов до адаптивних занять десь на 6-й чи 7-й рік. До того в мене не було успішного досвіду, щоб я реально займався адаптивним видом спорту. А вже коли я втягнувся і отримав цей успішний досвід, розумію, що я набагато функціональніший, якщо я займаюсь”, — говорить ветеран.
Центр ініціатив “Повернись живим” почав проводити спортивні табори, де ветерани можуть спробувати різні види спорту — стрільбу з лука, настільний теніс, велоспорт тощо. Бо, за словами Тараса Ковалика, лише деякі госпіталі залучають пацієнтів до спортивної активності.
У спортивному таборі ветеран може спробувати щось нове: стрільбу з лука, настільний теніс, греблю на тренажері, бочче, велоспорт. Є команди психологів, реабілітологів, лікарів, тренерів. Створюється безпечний простір, де навіть новачок отримує позитивний досвід руху.
Наступний спортивний табір планують влаштувати перед змаганнями на колісних кріслах. Точні дати оголосять пізніше у соціальних мережах. Керівник ветеранського відділу радить приїхати, щоб навіть просто познайомитися з іншими ветеранами.
“Підберемо вид спорту, порекомендуємо вправи. В нас, напевно, найбільший в Україні зараз перелік адаптивного обладнання. Дуже рекомендую також приїхати на якийсь спортивний захід, подивитися на інших ветеранів. Я особисто бачив надзвичайні випадки. Люди частково паралізовані, з пораненнями голови пречудово стріляють з лука, гребуть на тренажері, пробують бігати. Тобто на все є свої категорії, і наша робота — створити умови, де ветерани знайдуть себе”, — керівник ветеранського відділу Центру ініціатив “Повернись живим”.
Під час вибору виду спорту треба орієнтуватися саме на побажання ветерана. В цьому впевнений фізичний терапевт Роман Захарчук. При цьому варто враховувати й клінічну картину. Наприклад, людям з травмами опорно-рухового апарату часто протипоказані осьові навантаження, пояснює спеціаліст.
“Був випадок в хлопця з морської піхоти. В нього була місія під водою, але сталася ситуація — не вистачило кисню, в нього дуже сильно пошкодилися легені. Він до води звик, але йому, на жаль, плавання при всій його користі не підходило. Проблеми з легенями й з диханням, були погані наслідки після таких тренувань. Але все-таки вибір бійця набагато важливіший за клінічну картину. Тому що ти, наприклад, заборониш людини той вид спорту, який може його травмувати, й він на фоні цього засяде вдома. То це буде мати гірші наслідки й фізичні, і емоційні. Тому тут тонка межа”, — розповідає Роман Захарчук.
Інфраструктура для адаптивного спорту поки недостатньо розвинена
Один із факторів, який сповільнює розвиток адаптивного спорту, — брак адаптованої інфраструктури. Про це, зокрема, говорить Тарас Ковалик. Йдеться як про великі спорткомплекси, так і про маленькі клуби — більшість таких локацій залишаються мало доступними.
Ветеран Тарас Ковалик є прихильником прагматичних підходів. На його думку, простори і локації почнуть змінюватися лише тоді, коли ветерани з функціональними обмеженнями будуть приходити на спортивну локацію й постійно вказувати на недоліки.
“Я завжди кажу: не чекайте, поки клуби адаптуються під вас, почніть туди ходити. І це водночас складно, бо, наприклад, люди на кріслі колісному банально в багато клубів і не можуть потрапити. Це стосовно них несправедливо і цинічно. Але якщо вже ходите до якогось спортивного клубу, то кожного разу звертайтесь до адміністрації та кажіть: «Поставте, будь ласка, поручень! Поставте, будь ласка, поручень!»” — говорить Ковалик.
Такий самий принцип діє й щодо оренди локацій під великі змагання, додає співрозмовник. Він вважає, що бізнес треба переконувати в тому, що на адаптивний спорт є попит і в нього необхідно вкладатися фінансово.
Керівник ветеранського відділу Центру ініціатив “Повернись живим” розповідає, що оренду локацій під змагання забезпечує Міністерство ветеранів, а отже на це йдуть кошти платників податків. Тому не дивно очікувати, що заклади будуть вкладатися у покращення своєї доступності.
“Коли ми приходимо на локацію, яка є для нас умовно доступною, ми просимо адміністрацію її покращувати. Насправді так і відбувається, всі адекватні бізнеси розуміють, що за адаптивним спортом майбутнє. Ті заклади, які мають операційні ресурси, займаються своїм покращенням. Але є такі приклади, як Палац спорту в центрі Києва. Він не інклюзивний, і поки не видно рухів, щоб він став доступним. Ми готові його орендувати і заходити туди на всеукраїнські змагання, але після відповідних змін”, — запевняє Тарас Ковалик.
Повернення до спорту після травми — процес індивідуальний, немає єдиного часу, коли це варто робити. У цьому сходяться всі фахівці, каже Захарчук. Все залежить від характеру поранення, супутніх ускладнень, психологічної готовності. Страх болю, страх нашкодити собі іноді виявляється сильнішим, ніж бажання рухатися, пояснює спеціаліст. Саме тому на першому етапі важливо не порівнювати свій досвід з чужим — навіть із тими, хто мав схожі травми. Бо те, що допомогло одному, може не спрацювати для іншого, каже лікар.
“Найбільша проблема — це все-таки вийти з зони комфорту. Коли тобі вже ніби краще і не хочеться знову відчувати біль. Особливо зі складними травмами важче наважитися на щось незнайоме. Хоча, звісно, активні люди теж є. Хтось і після реанімації рвався одразу бігати, таке теж буває. Але це не так поширено, як люди, які засиджуються/залежуються і мають потім неприємні наслідки”, — розповідає фізичний терапевт Роман Захарчук.
Він пояснює, що до 2022 року не мав великого досвіду роботи з ветеранами. Після початку відкритого вторгнення лікар почав читати більше спеціалізованої літератури, цікавитися темою адаптивного спорту. У відрядженнях відвідував підготовчі табори, ходив на тренування ветеранів.
“Бо я розумів: завтра до мене прийде цей хлопець на консультацію, а я не розумію, що він робить на тренуваннях. Наприклад, у волейболі сидячі залучені інші групи м’язів, інша активність, рухливість тощо. Знаючи попередньо фізіологію, анатомію, біомеханіку людини, я спробував адаптивні види спорту, тоді в мене склалася якась цілісна картина”, — додає Роман Захарчук.
На початковому етапі ерготерапевт Роман Захарчук радить не гнатися за швидкістю чи результатом. Краще звертати увагу на технічні аспекти.
“Спортивний азарт є і на тренуванні, і на самих змаганнях. Але на першому етапі треба зберігати холодний розум, зважати на своє тіло, свій організм, свої відчуття. Треба слухати тренера, в першу чергу. Іноді не хочеться чути, хочеться робити по-своєму, швидше. Є такий варіант, що на початках можна швидко зрозуміти базу. Але важливіше — працювати рутинно, звертати увагу на тонкі технічні аспекти, які дадуть далі результати. Так відбувається, я думаю, не тільки в адаптивному спорті, а в будь-якій діяльності, яку людина починає в своєму житті”, — говорить фізичний терапевт.
Він наголошує, що в адаптивному спорті немає завдання когось перемогти. Головна мета — відчути азарт руху і драйв життя. Хтось іде далі й бере участь у міжнародних змаганнях, але це радше бонус.
Законодавчо адаптивний спорт в Україні вже визнали окремим напрямом фізичної культури. Але для його розвитку важливе не лише фінансування.
Наприклад, команда Центру ініціатив “Повернись живим” дає прості поради для тих, хто готовий занурюватись у контекст повернення ветеранів до цивільного життя за допомогою адаптивного спорту:
Адаптивний спорт позитивно впливає не лише на фізичне, а й на психологічне здоров’я ветеранів та ветеранок. Це підтверджує дослідження, яке презентувала команда “Повернись живим”. Там йдеться також про користь адаптивного спорту для держави, її безпеки та обороноздатності.
Раніше ми писали, як у Києві пройшли Всеукраїнські змагання з волейболу сидячи. Журналісти Вільного Радіо відвідали фінальний день заходу.