Окупаційні адміністрації на захоплених територіях Донеччини постійно впливають на українських дітей через шкільну програму й численні дитячо-юнацькі організації. До того ж школярів підкупають безкоштовними поїздками й свіжими ремонтами в кабінетах. Це створює загрозу ідентичності українських дітей, адже опиратися подібному тиску щоденно для дитячої психіки досить важко.
Журналісти Вільного радіо поговорили з представниками профільних громадських організацій, а також проаналізували новини з пропагандистських джерел і дані з офіційних сайтів шкіл, відкритих окупантами, й уявили, як проходить звичайний шкільний день на окупованих територіях регіону.
Усі сюжетні повороти в репортажі вигадані й скомпоновані на основі даних Громадської організації “Донбас SOS” і Центру громадянської просвіти “Альменда”. Згаданих в матеріалі персонажів не існує, але водночас вони є узагальненими образами тисяч реальних дітей, що навчаються на тимчасово окупованих територіях Донеччини. Частину історій вони переповідали правозахисникам. Для візуалізації ми обрали фото з різних шкіл, зокрема у Волновасі, але опис навчального процесу збірний, і може відрізнятися в деяких школах. Імена школярів і вчителів у тексті випадкові.
Це могла б бути історія хлопця, на ім’я, наприклад, Діма. Школяра, якому повних 12 років. З вересня 2023 року він розпочав навчання в одній зі шкіл, відкритих окупантами. Зараз ходить до 7 класу й продовжує дистанційне навчання у своїй українській школі. Далі розповідь буде у форматі уявного монологу, який міг би розповісти такий школяр, утім це дуже ризиковано для нього самого та його родини.
Трос натягується — і триколор плавно здіймається в повітря. Точніше два триколори: один російський, інший “ДНРівський”. Я спостерігаю за цим щопонеділка вже другий рік. Спочатку підняття прапора викликало в мене страх, потім огиду, але тепер я просто хочу, щоб церемонія швидше закінчилася, і час від часу непомітно позіхаю в рукав своєї куртки.
Увесь процес супроводжує гімн Росії, а точніше наш спів гімну Росії. Просто відкриваю рота в такт музиці, аби думали, що співаю, хоч слова вивчив уже давно. Став робити це після випадку з Наталією Іванівною. Першого вересня учень з її класу накатав на неї скаргу, бо та не співала гімн на лінійці. Потім у вчительки була серйозна розмова з директором.
Біля флагштоків традиційно стоять наші “юнармійці”. Третій серед них — мій приятель Юра. Виструнчившись, як на парад, він віддає честь завислому прапору. Ще за України з Юри часто сміялися в школі, бо він постійно ходив у речах на виріст, до того ще і явно ношених. Коли прийшли “денери” й почали агітувати нас вступати в “Юнармію”, Юра погодився, бо там його мали забезпечити одягом, який його мама не могла собі дозволити. Тепер він ходить у підігнаному під нього однострої й пожежно-червоному береті. До того ж зараз мого друга часто ставлять у приклад, про що він постійно нагадує, намагаючись затягти мене до себе. Ще холодно, але літом, напевно, знову розповідатиме про зміни в таборах для “юнармійців” біля моря. Правда, мені чистити автомат та стріляти в Мелекіному якось не сильно хочеться.
“Юнармія” — всеросійський військово-патріотичний рух. З’явився у 2016 році з ініціативи тодішнього Міністра оборони Росії Сергія Шойгу. Беруть до нього дітей віком від 8 до 18 років. У спеціальних “Домах Юнармії” школярі відвідують секції та гуртки, де їх навчають основам початкової військової підготовки. Також дітей залучають до підтримки російських військових через написання листів і збір гуманітарної допомоги на фронт. Представники “Юнармії” заявляють, що мають 89 регіональних штабів та об’єднали 1,7 мільйона дітей по всій Росії. На сході України штаби “Юнармії” зʼявилися лише після “офіційного приєднання” Донецької та Луганської областей до Росії у 2022 році. Частина вихованців після випуску йдуть воювати. Зокрема, серед українських дітей, яких виховували в окупації, є загиблі на війні (вони приєднувались до бойових дій на боці окупантів).
Після завершення церемонії ми по черзі заходимо в школу. Брехати не буду: після реконструкції подвір’я тут стало набагато кращим, ніж було до війни. Бетонні сходи, які все ніяк не могли відремонтувати, вкрили плиткою під піщаник. Колони пофарбували, а навіс, що вічно сипав штукатуркою мені на голову, підбили спеціальними панелями. Зробили це за кошти одного російського регіону, назва якого звучить ніби абревіатура невідомої організації. Йому дали шефство над моїм містом. Нам про це регулярно нагадують вчителі й директорка, коли знову і знову дякують за допомогу чоловікам в костюмах, що приїжджають на наші численні обовʼязкові шкільні концерти до російських свят.
Заходжу в кабінет і сідаю за свою парту. Зошити не дістаю, бо сьогодні на першому уроці вони мені не знадобляться. У всіх класах тиждень починається з “Розмови про важливе”. Взагалі це мав бути факультатив, але насправді — обов’язковий урок, який треба відсидіти, перш ніж почати навчання. Першого вересня нас навіть загнали в актову залу й увімкнули на проекторі ефір із Путіним, який вів загальну “Розмову про важливе” і казав, що “з України почали робити анклав”.
Я в той час розглядав відремонтовану актову залу: світлі стіни, нові ряди крісел і низьку, вкриту коричневим лінолеумом, сцену. Що-що, а вона мені не подобається: видається бездушною порівняно зі старою, високою й величною із важкими шторами під оксамит, за якими ми ховалися під час репетицій, аби довше не йти на уроки.
Сьогодні я займаюся чимось подібним: утуплююся поглядом в портрет Путіна, який висить над дошкою й спостерігає, ніби та Мона Ліза, поки Юлія Дмитрівна довго розповідає нам про одних із “Героїв нашого часу” — будівельників, які спеціально приїхали приводити до ладу наше місто після бойових дій. І все одно, що без Росії цього робити не треба було б.
Наступний урок — алгебра. Можна трохи видихнути, бо хоч тут не буде розмов про війну. Учителька викликає до дошки новеньку Аліну. Вона приїхала сюди з Донецька, коли її батьки (я не впевнений, що вони місцеві) вирішили розширити мережу власних магазинів на “нові регіони”.
Аліна починає акуратно переписувати приклад з підручника, і крейда в її руці без проблем ковзає новою дошкою. Однокласниці добре вдається математика, та й вчиться вона на п’ять. Щоправда, іноді мені досі незвично, що п’ятірка тепер не привід поговорити з твоїми батьками про успішність, а відмінний результат.
Перш ніж у моєму щоденнику з’явилися п’ятірки з алгебри, довелося добряче попотіти. До війни я навчався в українському класі, тож терміни російською просто плавили мої мізки. Добре, що нова вчителька Інна Василівна поставилася до цього з розумінням. Та й узагалі, як розповідали мої знайомі, спочатку математику в школі навіть вивчали по наших старих підручниках, але тепер, коли бібліотеки замінили, довелося перевчитися.
До окупації в нашій школі була непогана бібліотека. Буквально кілька років тому нам завезли нові збірки українських класиків, за якими було приємно готуватися до уроків, але десь на останніх стелажах залишалися старі книжки з казками, іноді навіть російською, та декілька підручників за старою програмою. Коли школу відкрили, зі старих книг зробили виставку, що “от, подивіться, які погані бібліотеки в Україні”. Зараз нам завезли нові книжки й підручники, обов’язковий список яких виклали на сайті школи.
Сьогодні, як і наступні два дні, я маю по вісім уроків. У вівторок взагалі стирчу в школі до кінця дев’ятого, бо на ньому нам поставили фізкультуру, і байдуже, що восьмого немає. Після цього ще треба робити уроки, як у цю школу, так і в українську, у якій я продовжую навчатися онлайн. Коли сяду за завдання, мама, як завжди, завісить вікна й буде слідкувати, щоб ніхто із сусідів нічого не почув. Вона мало кому довіряє.
Після третього уроку за розкладом іде довга перерва, тож тепер можна йти в їдальню. Її у школі теж відремонтували: поставили нові столи, лави замінили на окремі пластикові стільці, а по стінах розкидали яскраві кахлі. Сьогодні у меню пшенична каша, смажена курка й кабачкова ікра. Найбільше мені подобається сніданок у четвер: тоді подають тушковану рибу з овочами й картопляне пюре.
П’ятий урок — колишнє образотворче мистецтво, а тепер просто “ИЗО”. Взагалі мені подобається малювати, особливо пастеллю. На уроках нас цьому не вчать — просто раніше я ходив у гурток при школі, який тепер знову відкрили. Моя вчителька уже питала, чому я до нього не повернувся. Поки вдалося відмазатися розповідями про втому через велику кількість уроків.
Сьогодні з яскравими натюрмортами чи зимовими пейзажами не склалося. Віра Миколаївна побачила оголошення про Міжнародний конкурс малюнків до 23 лютого, тож тепер ми обговорюємо ідеї й починаємо замальовувати ескізи на тему “Защитники Отечества. Zаветам Vерны”. Гасло конкурсу — показати свого героя. Звісно, російського.
Хтось пропонує малювати випускника нашої школи, який загинув під час СВО. На його честь у школі навіть відкрили спеціальну “парту Героя”. Вона має такий само вигляд, як звичайна парта, тільки з усіх сторін обклеєна фотографіями того чоловіка й текстовими блоками про його життя.
Поставили її біля музейного куточка на першому поверсі, поруч з величезним стендом, присвяченим Дню Перемоги. До нього нас теж уже готують: через круглу дату перші тематичні акції почалися ще в листопаді. Що ж, доведеться знову малювати Георгіївську стрічку.
Нарешті сьомий урок. Ось переживу його, і далі залишаться лише технології. Заходжу в кабінет: на дошці висить величезна мапа Росії часів ХVI століття. України на ній немає. Так, я знаю, що тоді вона була розділена між Річчю Посполитою, Кримським ханством та іншими державами, але так дивно удавати, ніби її взагалі не існує.
— Пс, скажи домашку з географії, — штовхає мене в плече Вова.
Мовчки передаю йому свій щоденник. Географія в нас аж у середу, але нам треба підготувати групові доповіді про природні зони на різних материках, тож навіть середнячок Вова готується до неї майже заздалегідь.
Кабінет географії чимось схожий на кабінет історії. Різниця в тому, що в одному мапи як плакати для стін, а в іншому вони на глобусах. Вчителька користувалася ним, коли починала пояснювати тему. Ідучи між парт, вона крутила кулю й показувала ручкою на той чи інший материк. Тоді я звернув увагу, що Євразія виглядає якось не так. Глобус був політичним, тобто на ньому різними кольорами позначили країни, а не рівнини, гори чи інші відмінності в рельєфі. І тоді я зрозумів: нашу область там вже віднесли до Росії.
Після завершення навчального дня йду додому колись знайомою стежкою. Колись, бо зараз я не впізнаю будинки біля неї. Думаю про те, що через пару годин спілкуватимуся з друзями зі старої школи, які виїхали. Коли я приєднався до занять, деякі мої однокласники, які робили це раніше, перестали казати, ніби я зрадник, бо пішов у “ДНРівську” школу. Але не всі.
Як і багато інших дітей, після окупації я почав навчатися не одразу. У 2022 році батьки не віддали мене до відремонтованої школи навіть тоді, коли нова влада почала пропонувати близько 50 доларів, щоб я пішов навчатися. Наступного року відсидітися не вийшло: мамі й тату стали погрожувати, що заберуть мене, бо вони порушують російський закон про освіту.
Зараз я починаю думати про те, щоб кинути навчання в українській школі, бо вже втомився від подвійної кількості завдань. Це ще не остаточно, але мама постійно нервує, якщо я заходжу в Classroom із телефона, бо боїться, що помилково візьму з собою до школи не той. У нас ціла схема: одним телефоном я користуюся вдома, а інший беру до школи. Це дивно, але від своєї подруги мама почула, що в її доньки, яка ходить до іншої школи, почали перевіряти телефон перед початком навчального дня. Батьки бояться, що в нас теж таке буде.
Нагадаємо, 14 січня 2025 року влада так званої ДНР заявила про повернення на очне навчання близько 116 тисяч школярів. Дітей з окупованих територій Донеччини повернули за парти буцімто на тлі віддалення лінії фронту.